Адова гича

Славське - Ялинкувате - Присліп- Торунь - пер. Торунський - Маґура - Залом - Вишківський Ґорґан - Тереса - Яворова Кичера - Слобода - Синевир - Міжгір'я - Келечин - Подобовець - Воловець
  • Загальна відстань: 131 км
  • Бажання попасти в лоно гір як завжди нахлинуло різко і моцно. Класична фраза в скайпі “їдем в гори”, короткі прикидки маршруту і ось вихідні починають матеріалізовуватись у вигляді двох днів з ночівлею на полонині Гича. Нетерплячий читач пролистає донизу і знайде трек і скаже: а де ж Гича? Відповім: Гичі не було. А що ж було? Було багато чого, але давайте по-порядку.
    Ітак, зібралось нас 3 вар’яти і одна вар’ятка. Я, Славцьо Unforgiven, Петро Костів і Христинка. План був простий єк борщ: виїхати зі Славська, домаслати на хребет і минаючи Синевир хребтом через Вишківський Горган допхатися старим кордоном до Гичі. Там заночувати і вздовж річки Свічі на Мислівку і Стрий. Знаючи досвід попередніх поїздок вирішив зібратись наперед і виспатись, що зрештою зробив. І ось Мукачівка, і навіть ніхто не спізнюється, грузимся до вагона. Тарковський. Канапки. Славськ.

    “Турістів” в Славську море, всі десь пруть, ровером ледве їх минаєм. Мчимо на Волосянку. Погодка класна, жара ще не встигла ввалати нам по голові, пташки співають, матроси сміються. Крутиться просто прекрасно, виспаний організм і гори з обох боків самі виносять тебе на апхіли. Коротенька зупинка щоб вмитись і ось вже перевальчик взяли той що між Ялинкуватим і Присліпом. Адовий кам’яний спуск і ми біля річечки.

    Сонце вже шкварить немилосердно. Помились, похлюпались в холодній воді, як же ж хочеться тут зависнути подовше. Але дорога не чекає. В голову залітають спогади минулого: ось біля цієї хати невідомий голос гукав нам “Хлопці, вниз”, а тут Хві зняв собі скальп в річці… милі краї.

    Так котимся, висоту скидаєм і мрієм про квас. Жара. Парить. Докочуємся до дороги, до “траси”. При ній якісь “ригалі”, в одному замовляєм квас. Квас це лише назва, на практиці то ближче до мочі з цукром. Якщо їхати направо то буде Лопушне з якого гарно їхати на Синевир. Але нам в інший бік – на Торунський перевал.

    Тільки стартуєм – хмари які буквально на очах позлипались з вологи починають підливати дощу. Дощ теплий і дрібненький, але дошкульний, то ж двічі ховаємось під якісь придорожні дашки. В небі інколи гримить і булькає. Їдем далі, волога буквально б’є в лице, розігрітий асвальт вмить випаровує всі опади.

    В моїй голові чомусь Торунський перевал мав бути адовим а заїхав на нього легенько і просто, можливо з іншого боку він більш суровий. На верху мала бути вода, трохи покружлявши таки її знайшов, сіли їсти канапки під звуки грому і види на блискавиці які лупили десь там звідки ми приїхали. А прогноз казав 0,8мм опадів. Ага, ага.

    Доїли, розслабилось, розморило. Крутим далі. з 930м дорога нормальним градієнтом бере вверх і висота помаленьку набирається, 1000, 1050, 1100, 1150… все їдеться, якесь одне місце з адовим 16 градусним підйомом заставляє спішитись. Тішусь що нарешті маршрут яким їдеш а не ходиш, в попередній поїздці на г. Гостру доводилось 95% підйому йти.

    Тим часом волога в небі собі крутиться, злипається в чорні хмари і клекоче громами. Але ми собі їдем, воно десь збоку, он видно як сусідні хребти рясно поливає. Інколи дощ заносить і на нас але короткочасно. Тим часом набираєм десь біля 1200м, пролітаєм швидко полонинку бо нікому не хочеться бути на лисому місці коли збоку шось товче.

     

    Знову набір на хребет, але тут ялинки низенькі, якийсь молодняк і корчі. В процесі лупануло так шо довелось накидати зірки шоб то проскочити. Залітаєм в високий ліс. Жарим, десь позаду товче. Хехе, втікли. Але дощ починає вже підзадовбувати, вдягаю куртку. У всіх решта курток від дощу нема впринципі. Ну як так? 🙂

    Славко шось чи то підустав чи то хоче бути сухим і найшовши десь близько на карті колибу адово агітує до неї спуститись і обдумати подальші пляни. Чесно кажучи той план мене взагалі не попер, але вже скидаєм висоту до тої хати і часу на балачки нема. Скидаєм дуже крутим градієнтом а хати нема. Зупинились, Славко пішов шукати хату. Нема. От так  Або не той поворот або вже тої хати нема в живих.

    Набираєм метрів 50 назад на хребет.

    Тим часом погодка гарніша – сонце, хоч хмари нависають. Дорвались до малини, солодкааааа… Набираєм висоту і ось вже підніжжя Вишківського Горгану. Бачим калюжу величезну, думаєм як обійти але вмить стає не до того.

    Стрімко налітає хмара. Сонце зникає. Почанається дощ. За паро секунд злива. За паро секунд починається жесть.  Ще хвилину тому ти стояв на сонці і жер малину а вже зараз на тобі стіна дощу. Але квіточки швидко закінчуються і починаються ягідки – гроза. Спочатку починає товкти лівіше від нас і я розумію шо пора змотувати звідси якнайшвидше. Фігачу в правий бік хребта з надією швидкого спуску вниз. Але не тут то було, кожна секунда видається вічністю а поляна не закінчується, висота не скидається, починається град. Біжимо напівзігнуті, лупасить десь збоку, чую лиш крики ззаду: “Брамс, куда ти фігачиш?!”. Але часу на роздуми нема, намагаюсь бігти по поляні де більше ялинок))) Добігаєм до дороги. Лупить десь за метрів 200-300 поруч, звуки грому полощуть діафрагму, бачу великі очі своїх кумпелів)) Під крики анфі – “фігачим вниз” – фігачим вниз. На щастя дорога бере круто вниз. Дуже круто, але їхати таки доводиться) Далі трохи злазим і скидаєм ще висоти пішки бо їхати вже не можливо. Христина губить десь окуляри по дорозі. Скинули метрів 100. Лізем в корчі, накриваємся велочохлами, по одному на двох. Фуххх….

    Град продовжує полірувати все живе і це схоже на масаж коли він попадає по спині. Мокрі всі, в памперсах і шкарах вода. Але під велочохлом вмить стає тепло, розслабон… За парканадцять хвилин все вщухає, гроза тікає далі. Вилізши з чохлів попадаєм в сувору і адову реальність – дубак стоїть нефіговий. Дивлюсь велокомп – 11 градусів. От так з 36 жари внизу стало 11.

    Але нам знову наверх. Мушу сказати шо до цього мій ровер був затрасканий в болоті по вуха, декілька разів заїзди в калюжі з болотом по втулки, але після граду він настільки чистий що стихії все простив)) Підйому навіть раді – мокрим до нитки при 11 градусів зігрітись можна лише в підйом. Вертаємся до калюжі де все починалось – вся поляна всипана градом, сфоткати нажаль не вийшло бо телефон заляло, руки мокрі і сенсорний екран відмовлявся працювати. Звиняйте.

    Далі дилема – чи то забити і спускатись в Синевир дорогою і там шукати тепло чи то їхати далі? Озираємся, пів неба вже голубеньке. Звісно, ми вибрали їхати далі. Берем “в лоб” Вишківський Горган. Якихось пів години адської риганини пішки і ми на вершині. 1440м. А на вершині кайф – краєвиди. Туман густою периною окутав гори. Десь далеко пробивається сонце. Сидів би і любувався. Але нас чекає спуск.

    Спуск я очікував не такий. Спуск тут адовий і їхати нереально. Каміння, градієнт, вузька стежка, завали. Пхаємся вниз по мокрому. Доволі довго скидаєм висоту, стежка йде хащами, інколи ровери треба перекидати через дерева, інколи дертись зарослями. Температура піднімається вже до 14 градусів, тепло.

    В процесі даєм прогнози скільки ше до Гичі… як це було наївно… 🙂 Далі стежка виходить на дорогу. Можна їхати – думаєм ми. І знову помиляємось. Місцями, звісно, їхати можна, але більшість шляху це адові калюжі вище втулок, болото. Спуски, підйоми, по рівному доводиться йти пішки. Це нереально бісить бо плани були зовсім інші. А до гичі ще кілометрів 15-18 . Так гребем дорогою..

    Спочатку пріоритети були наступні – не дуже мочити ноги. Далі пріорітети мінялись – не добрати холодної води з калюжі. Але чим далі ми просувались тим цікавіше мінялись пріоритети – настав момент коли єдиний пріоритет в мене це було не загубити шкари в болоті, бо засмоктувало ніподєцки, то ж доводилось часто йти по воді, де не так засмоктувало ногу. Так довго і нудно ми собі йшли поки не почало темніти. Ліхтар на лоба і вйо далі. Далі ми побачили якийсь сюр – свіжі людські сліди БОСОЇ ноги на тому болоті ))) Хто тут йшов босий десь перед нами? Варіантів ми не мали )

    Нарешті добрались до точки-розвилки де дороги розходились. Червоний маркер йшов лівіше і великим колом обходив старий кордон, власне сам кордон і третій варіант – дорога вниз в село Слобода. Вже стемніло а до Гичі залишалось десь 10-15км. Їхати з такою дорогою не можливо ніяк. Йти важко – в підйоми нога їде назад по болоті, з гори бобслєй.

    Перспектива в 1-2-3 ночі дістатись на Гичу не радувала. Йшли ми вже 12 годин, були наскрізь мокрі а температура поволі почала падати. Всі були деморалізовані боротьбою з болотом. Трохи подумали, порадились і вирішили валити в село в пошуках ночівлі. То ж їдем вниз. Проїхавши метрів 500 побачили гарні хатки на шикарній полонині. Завернули туди.

    Словами це не передати. Таку красу можна побачити рідко, можливо раз на 2, 3, 5 років… Чудова полонина з якої видно красиві гори, на полонині стоять хатки, місяць валить, десь далеко вже зайшло сонце і червоним підмалювало кусочок неба, внизу лежать тумани, густі-густі як молоко, села не видно. Щелепа просто відвисала, сюди б з своїм кеноном і штативом – думалось мені.

    Ну і настав час експлуатації жіночої сили – послали Христину до хати)) Вийшла дуже привітна жіночка старших років яка спочатку прийняла нас за сепаратистів. Каже ходять чутки що сепаратисти тут ходять лісами, ховаються. Ну ми посміялись, попросились в якусь стайню на сіно, нам би лиш дах над головою казали ми, спальники в нас є. Але натомість отримали теплу миску з водою. Описувати свої відчуття коли ми в ній мились? Нема змісту, це треба пережити xD

    Потім підійшов господар і запросив до хати. Теплющої хати. Відмовитись було неможливо. То ж ми відмились від болота, а зробити то було складно, в мене в велокапцях були кілограми багна, довелось їх вимивати довго. Посиділи в теплі, випили гарячого чаю, зварили собі каші, піджерли. Виявляється, зі слів господині, дорогу так розкатали джипери, каже не можливо тепер ні пройти ні проїхати. Цілком поділяю її праведний гнів. Гнати джиперів з гір сцяною мітлою. Одна лиш шкода по всіх фронтах.

    Господиня нам виділила 2 дивани, Петро ліг на землю бо було йому дуже жарко. Так і відрубались. Періодично прокидався і бачив як десь за вікном блискало, гриміло… Прогноз погоди 0,8мм опадів, подумав я.

    Ранок був дуже лінивий, валялись до 9тої. Але силу волі в кулак, перекусили, шкарпетки навіть висохли на печі, але взуття було мокре. Погодка була непогана. Подякували дуже цій хатці і її мешканцям і рушили далі.

    Другий день був мало цікавий для мене. Асвальту я не люблю. Скотились в село, профігачили до Синевирської Поляни і взяли курс на перевал на міжгір’я. Вигреблось легко. Далі було дико нудне і харне вкручування 40км ВГОРУ до Воловця. В Міжгір’ї правда класно заматрасили – купили кавун, диню, квасу, поїхали на річку, відмились, помили ровери, нажерлись від пуза. По дорозі зупинились попити води якоїсь чудотворної газованої, червоної. Прікольна на смак.

    Хітом всього дня був спуск з Міжгірського перевалу але не асвальтом а хребтом по груновках. Це просто був кайфффф. Жарилось мощно, до 40км/год валиш по траві, дорозі, коротенькі апхільчики торчки… мммм. Якби не цей спуск було б взагалі нудно.

    На перевал перед Воловцем виїжалось мляво, дивно що знизу знак стоїть 5%, а на практиці місця з 7-8%. Чим міряли?

    Ще біля річки вирішили що на Мукачівку забиваєм тому орієнтувались на 21-00 одеський. То ж матрасили як могли – жарили ковбаски, валялись, слухали джаз =) В Воловець залетіли дуже швидко, 58км/год з перевалу…мммм

    Далі був поїзд, класична безкоштовна послуга Укрзалізниці “сауна”. Сон на 2 години і Львів.

    Гори залишились десь далеко, але ми обов’язково до них повернемся. І в’їдемо переможцями на полонину Гича. Але вже зі Слободи, бо ну його нафіг ту дорогу яку знищили срані джипери.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 02/08/2014
    131 км Львівська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    bramms, Petro, Unforgiven та Христина