Боржава під снігом

Міжгір'я -г. Менчул - г.Полонина Кук - Пересліп - г.Граб - Ізки
  • Загальна відстань: 49,5 км
  • Багато інстинктів керують поведінкою людини. Всі вони вже давно описані і мають своє пояснення. А от, який інстинкт штовхає людей в гори – не зрозуміло. Можливо, коріння цього сягають сфери продовження роду, де індивід хоче показати себе перед самкою у всій красі, як глухар на токовищі, як індик з розпушеним хвостом і червоним носом, як аборигени Полінезії татуйованими візерунками стараються привернути до себе увагу. Тільки тут шрами від татуажу замінюються фотографіями замучених тіл на фоні гір. Якщо так, то зрозуміло, для чого юнаки Олег з Тернополя та Ігор з Умані зібралися іти зимою через усю Бо ржаву, але для чого я? Ніби з продовженням роду все в порядку, журитися нема чим, а достатньо було одного телефонного дзвінка і я вже в поїзді Київ – Ужгород дрімаю до станції Воловець.
    День перший.
    З Олегом ми були знайомі ще з відвідин печери Млинки, а з Ігорем знайомимося на пероні. Церемонію не продовжуємо, бо нам ще до Міжгір’я добиратися. До відправки Газелі кілька хвилин, встигаємо купити квитки, що не завадило шоферу видурити в нас ще по гривні за багаж, правда отримавши 5, прикинувся глухонімим і ніяк не реагував на вимогу дати решту. Гори, очевидно, ще й загартовують людей, тому Олег не полінився нагадати йому і шостий раз, поки не отримав належне. До зупинки ця розвалюха-Газель не доїхала – закипіла вода. Вирішуємо не чекати кінця ремонту, і починаємо наш маршрут вже з цього місця. А плани у нас Наполеонівські . За чотири дні пройти Бо ржаву від г.Менчул, через г.Полонина – Кук до г.Стій. Нівроку.
    На першому горбику розкладаємо пізнє снідання, бо вже доходить пів дванадцятої. Снігу навколо нема, лише на лікарство. Сонечко світить. Починають закрадатися думки, навіщо було стільки набирати теплих речей, коли тут пахне весною. На Менчул виходимо немов на прогулянці. Та гори не дали довго розслаблятися. Вже в лісі ступили в сніги, а коли вийшли на висоту понад 1000 метрів повіяв вітер. Швиденько витягаємо теплі речі, я одягаю зимову куртку з капішоном, яку не знімаю до кінця походу. Полонина – Кук (1189м) була останньою горою першого дня. На вершині вітер, ховаємося в лісі і розбиваємо табір.

    Вирішуємо розпалювати вогнище для готування вечері. Проморожені дрова розгорятися не хотіли, але загартований горами і закарпатськими шоферами Олег, спаливши дві смужки гуми, домігся свого і ми вечеряли смачнющою гречкою з салом. Запивали чаєм зі смаком диму. Біля восьмої «виключили телевізор» і спати.
    День другий.
    Вночі сипав сніг, але жар у вогнищі дожив до ранку, тому ранкові пластівці зі згущиком довго не заставили себе чекати. Хоча пробудилися ми о шостій, проте сніданок, збирання намету, пакування забрало стільки часу, що вийшли аж о пів на десяту. З розбігу пішли далі вниз тією дорогою, що вчора зійшли з Полонини – Кук, але велика сила техніки! ЖПС почав верещати, що нам не в цей бік. Коротка нарада з мапою і знову виходимо на вершину, щоб цього разу піти вірною дорогою, яку вчора не зауважили.

    Попереду нас чекає гора Кам’яна (1127м), гора Переслоп і сам перевал Переслоп. На Кам’яній вітер посилюється, низька хмарність, панорами гір не видно. Доходимо до обгорілого лісу, який вбила аварія на газопроводі. Хоча все присипане снігом, але тут і там стирчать кавалки труб, переритий грунт. Видно, що людина поводить себе на цій землі не як господар, а як тимчасовий відвідувач, як студент в гуртожитку, що діє за принципом «після мене – хоч трава не рости». Перевал помічений старим кам’яним хрестом, на якому якісь Вася з Пєпьою мусили розписатися. Кажуть, коли Бог хоче покарати людину, забирає їй розум. Але такий дурень заважає жити іншим. Що робити? Може хоч таке нагадування зупинить когось, хоча навряд, чи такі люди щось подібне читають. А може?

    Далі були гора Ополонок (1171м), Кругла і безіменна (1257м), але з триангуляційним знаком. Сонечко бавилося з нами в хованки. Вигляне на кілька секунд, встигнемо витягнути фотоапарати для кількох знимок, або і ні. Так і йшли, підганяємі вітром з короткими перервами на солений і солодкий перекус. До вершини гори Граб (1378м) не дійшли якусь сотню метрів і зійшли вниз, до лінії лісу, щоб заховатися від дуже вже сильного вітру. Мали надію, що наступного дня погода покращиться і зможемо комфортніше іти далі. Наразі видовбали на схилі нішу в снігу, щоб більш-менш рівно розкласти намет і почали топити сніг на газовому пальнику, бо палити вогнище в цих умовах не було змоги. На вечерю було картопляне пюре, чай, печиво. Телевізор на вмикали :-)

    Отже, третій день почався з геркулесової кашки. Ігор не вірив, що можна її їсти, заливши тільки окропом, але з’їв. Додалася до цього баночка згущика і кілька жмень родзинок. Така собі їжа для дітей, але я не сперечаюся. Маємо свого «завгоспа» Олега, він і керує, а ми слухаємося. Спакувалися і пробуємо видрапатися на хребет, з якого вчора втікали від вітру. Схил весь покритий фірном, тому кожен крок потрібно врубуватися, щоб не опинитися внизу. Крутизна схилу нічогенька, тому зупинитися вдалося б аж біля дерев, а це метрів 200 – 300. Хоча ні хребта, ні дерев не видно, ідемо в суцільній завірюсі, по приладах. Вітер від вчора не те, що зменшився, а став ще жорстокіший. Ідемо серпантином, щоб дув більше в плечі, але не завжди вдається. Через якусь годину такої мурдації ми на вершині Граба.

    Втриматися на ногах допомагають лише забиті в фірн палиці. Наплечник працює, як флюгер. Сказати один другому хоч слово – неможливо. Вітер забирає кожну букву і відносить геть. Рятує ЖПС – на ньому можна пальцем показати напрямок руху. Про продовження маршруту на Магуру – Жид (1516м) нема мови. Вітер дує від неї і коли повертаєшся лицем – перехоплює дихання. Нас опановує лише одна думка – як би живими вибратися з того урагану. Починаємо ховатися за гребінь, але порятунку мало. Приходить важке рішення – сходити в село. Знову робимо коло через хребет і бігом, якщо тут доречне таке слово, спускаємося до лінії лісу. Біля якогось куща зупиняємося перевести дух, зрозуміти що з нами, зорієнтуватися, ну і кілька фоток на пам’ять. На хребті про жодне фото не було мови. Добре, що ЖПС був прив’язаний страхувальним паском, полетів би за вітром. Спустилися до села Потік, далі через Бук овець дійшли в Ізки. Там пробував я сісти на автобус, щоб доїхати в Воловець, бо виникла потреба повертатися додому. Спроби виявилися марними, тому пішли далі в Пилипець, шукаючи дорогою хату, яка би нас обігріла на ніч. Незабаром така знайшлася, господиня пригостила нас кавою, ми розпакувалися, зготували вечерю і по-царськи полягали спати.
    День четвертий.
    Зранку гречана каша, чаю до несхочу. Записування телефонів господині, прощання з господарями і з хлопцями. Вони прямують на водоспад Шипіт і на Великий Верх (1598м), а я додому. Погода не віщувала нічого доброго, але знаю, що вони були на Верху і в тумані дуже вдало вийшли на релейну станцію, де і заночували. Думаю, що все це вони ще опишуть. А я цілий день тинявся по Воловцю, щоб ввечері нарешті виїхати на Львів.
    Повертаючись до інстинктів, зачеплених на початку цієї писанини, можу сказати, що напевно в цьому щось є. Хочемо ми показати себе з найкращої сторони, що Ігору і Олегу цілком вдалося. Вдячний їм, що взяли мене з собою, що тягнули весь тягар намету, сокири, пальника, балонів і не дали пропасти в цих, не завжди привітних, горах. А ще більше буду вдячний, якщо коли-небудь пролунає дзвінок з пропозицією потоптати разом незвідані стежки.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 13/12/2007
    49,5 км Закарпатська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    Globetrotter