Бревет “Радіоактивний”, подорож в мертву зону

м. Київ - смт. Іванків - смт. Поліське (мертве) - с. Грезля - с. Залісся - смт.Народичі - с.Недашки - с. Діброва - смт.Бородянка - м.Буча - м.Київ
  • Загальна відстань: 352 км
  • В суету городов и в потоки машин
    Возвращаемся мы – просто некуда деться…

    згадувались слова Висоцького на під*їздах до Києва, з усією його урбаністичною попсою у вигляді реклами, кабаків, нескінченного потоку машин і “убогих” навколостоличних містечок і сіл, куди люди повертаються тільки заночувати. А пам*ять ще досі малювала незрівнянні пейзажі українського Полісся…

    Як відомо, всі значні справи починаються спонтанно. От і я, скільки не планував поїздку на північ, а вона не виходила, бо вимагала мінімум двох днів і когось для компанії. А подивитися там було на що, плюс мене завжди тягне на якісь невідомі халепи, а слово “зона відчудження” звучало як магніт.
    Спершу хотів доїхати до мертвого містечка Поліське і звідти назад. Але по дорозі виникла ідея катнути маршрут по колу, аби побачити побільше і залишити себе задоволення фіндячити по тій самій дорозі назад (тим паче останні мої кілька поїздок проходили саме так). Кілометраж, правда, виходив трохи суворим, а сухий, вимитий ланцюг на велосипеді Доцента (“не було чим змастити”) нагадали анекдот: в наметі мертвого альпініста знайшли прижату льодорубом записку: помираю з голоду, немає чим відкрити консерви ))) Всі ж знають про “сурових челябінських вилисипидистів”…

    Тож вирішили ми їхати на Овруч, звідти на Народичі, яке по народним перемовинам чи то повністю не змогли виселити, чи то повністю змогли не виселити…

    Далі ще одне КП. Дороги розходяться: прямо – Білорусь (8 км); праворуч – Прип*ять (50 км); ліворуч – Овруч (45 км). Їхати можна тільки прямо і ліворуч. Дорога на Овруч там один в один нагадує Біловезьку Пущу, правда це пуща Чорнобильська. Далі село Грезля – всього кілька хат, але дуже охайне і мальовниче, там набираєм з криниці “активної” водички і на стронцієвих парах летимо до села Залісся, де затарюємось шикарним молочком. Звідти 12 км до Народичів.

    Народичі. Звичайне велике село, тепер це райцентр. Колись його виселяли, як і Поліське, але частина населення так і не поїхала, потім якась частина повернулась і тепер це, за невеликим виключенням, майже нормальне таке СМТ. Там є кілька підприємств, центральна площа, пам*ятник Леніну, універмаг, навіть парк, ну і, звісно ж, мєсна бикотєка біля автовокзалу, навколо якої ошивається ввечері місцева маладьож. А ше там є готель “Космос”, ціни в якому теж космос. З ліхтариком оглядаю дві порожні п*ятиповерхівки, на предмет ночівлі, але Боцман на твердих дверях спати не погоджується, тому їдемо за місто (напрямок – на Малин), де ночуємо просто неба на радість місцевих комариків.
    День приніс нам 184 км за 8 годин в сідлі.

    Вперше в цьому сезоні почав катати невеликі 2-3 денні ПВД в полегшеному, динамічному стилі – без палаток, спальників і детального планування. Дуже гарний пригодницький стиль, але у теплу пору року. І все таки маленький спальничок тоді б не завадив, північ все таки. Добре, що я взяв свій велочохол, який легко трансформувався в людочохла. Лягаючи спати, я вліз у нього по пояс, зранку вже вміщався з головою. Комарі там просто шальоні.

    6-та ранку, ми вже крутимо педалі, тікаємо від комарів і легко обганяємо місцевих тьоть на “українах”. Зад мій явно не в захваті від таких атракцій, навіть не дивлячись на нове сідало. Одне за другим минаємо кілька виселених сіл, знаки вказують їх назви, але на карті таких немає. В деяких проживають люди, і нормально так проживають. Які там хати гарні!!! – дерев*яні зруби, побілені і підкрашені. А покинуті двори настільки сильно заростають, що зайти туди практично нереально, навіть ліс таким густим не буває. І тут бац! – знак радіаційне забруднення. Ну, жовтий такий, з трикутничками. І повз нього веде така нормально вкатана дорога. Нє, думаю, тут якийсь подвох… Їдемо туди. Центральна вулиця села, яка нині нагадує джунглі з урбаністичними елементами, виводить нас на галявину. В тіні величезних дубів розкинулось п*ять живих дворів, в одному з них припаркована іномарка і мужик гуляє з собакою. Сам з Києва, тут у нього дача і друзі. Фон, каже, такий же, як і в столиці, чорниці і гриби шикарні, не “звенять”, перевіряє регулярно. Показав нам коротку дорогу, повз зруйновані ферми і залишки села.

    Накрутивши 20 з лишнім км зупиняємось на поснідати, прямо на узбіччі. І тут чую скрежет задньої передачі. Підвалює задом старенький “Жигуль”, з нього вивалюється міліціанєр, на ходу одягаючи фуражку і кричить: “Прапорщик міліції!”, за ним вибігає його напарник. Дізнавшись звідки і кудою ми їдемо, здивовано дивляться то на нас, то на велосипеди, то один на одного. Це був “патруль зони”… сміх і гріх, чесне слово. Тож якщо ви не тащите на собі вкрадену батарею (нині це вже рідкість в “зоні”) чи колесо від ліквідаторського БРДМа, ніяких напрягів з патрулями не буде.

    Далі дорога оминає церкву. Видно, що вона не діюча, але відремонтована і підтримується. Ця церква – все, що залишилось від села Великі Кліщі. Ще донедавна там жила бабуся, яка відмовилась покидати свій дім і залишилась одна серед покинутого села, щоб доглядати за церквою.

    Закінчується “зона відчудження” біля села Базар, яке колись було містечком і районним центром.
    А ще в цей день було дубаково і йшли короткочасні дощі, з якими ми гралися в “доганяйки” з поперемінним успіхом. Одну з таких битв ми провели на нових лавках автобусної зупинки села Українка, по трасі Київ – Варшава. Знову виручив велочохол – спалось мов на дивані. Ось така корисна річ! Відстань в 168 км ми подолали за 6 з половиною годин

     

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 17/07/2013
    352 км місто Київ UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    RocknRoll