Для демонстрації можливостей, або безглуздо і безжально

Рівне - Нова Українка - Шубків - Кримички - Голубне - Березне - Кургани - Тихе - Рокитне - Костопіль - Маща - Глажова - Соломка - Суськ - Оржів
  • Загальна відстань: 135 км
  • Були у мене давні плани проїхатися Тучинським полігоном (РУЦ), подивитися на виробництво сірників, або домовитися про екскурсію цілим кагалом якось при нагоді. Їхати намилився ще в п’ятницю, але перший поїзд вирішив проспати, щоб виспатися. Та й до Здолбунова він лише, а наступний відразу до Рівного. 16.06.2012 року, заплативши десь в районі 40 грн (електриною за 4 годитни 12 грн, але люди зБрод мене дратують), запакував Норочку.

    Поїзд підвищеного комфорту, він же “рейковий автобус” (ходило колись таке, страшенно незручне для сидіння та із дизельним двигуном) ніщо інше як косметично поремонтований ЭР9.

    Біля дверей натовп бажаючих запакуватися, тих хто зБрод видно відразу, та й що там дивитися, їх більшість, але на моє прохання “Дозвольте я доки порожній вагон занесу до тамбура” зреагували мовчазною згодою, що нетипово. Провідник також кивнув. Біля ” глухого” тамбура знаходяться місця 99,100, 101 і 102, це в другому вагоні, тобто якщо хочете їхати поруч із своїми двоколесими друззями, просіть якесь із них, а то я не в курсах був, і до Бродів сидів на 34-му – благо поїзд має проміжні зупинки лише в Бродах та Здолбунові.

    Після Бродів вагон майже порожній, можна зайняти зручне місце і покемарити. Нарешті Рівне, дивно, але згідно розкладу, відкривають усі двері, тому нести Норочку через вагон не довелося, поїзд прибуває на 5/6 колію Ковельського парку, тому до міста треба йти або мостом, або через колії доріжкою – бажано не їхати, а то друзів правоохоронців достатньо, штрафануть ще, чого доброго.

    Ще у Львові згадав що ланцюг у мене немащений, відразу біля вокзалу на проспекті Миру в наявності дивний веломагазин, дивний бо там і авдіводиски, тим не менше за 53 грн купив моторексу. Знайомі кажуть є ще один хороший, навіть кажуть кращий в районі Народного дому, хз, закритий був колись на вихідних.

    Закупився бананами і булочками, останні гарно йдуть в тіні біля фонтану навпроти готелю Мир, кажуть його ТП-ревізор зацінила. В тіні дерев проїжджають велосипедисти, навіть фіксера одного побачив, здалеку сприйняв за довгоногу брюнетку із довгим волоссям. Так нечееееесно. :unsure:
    В ~13,40 я поїхав із цієї іделічної прохолоди і спокою сіести.

    Тепер трохи про моє сприйняття Рівного. Спокійне невелике місто, для веолосипеда саме те через розміри (250 тисяч десь, “у нас від кольца до кольца 15 мінут”), рельєф (кілька апхілів) та наявність з’їздів/заїздів з/на тротуар/у. Маршрутки правда дивні, платити на виході, що інколи завтикуєш, кіпіш тоді, вибачаєшся. Величезна кількість магазинів/забігайлівок. Є річка, Устя, не Горинь, як думає дехто. Велике озеро із “Ракетою”. І олдскульні тролейбуси “Шкода” та помаранчеві акордеони-Ікаруси(останні не траплялися на очі вже давно, сподіваюся живі-здорові). Колись порівнював із ним Херсон, я не правий мабуть.

    Виїхав з міста, хороша дорога, ще й вниз, в сторону “вічних пожарищ сміттєзвалища”, якось так Ірванець про Бармаки писав, дослівно не згадаю. Ні диму ні смороду не було, все чудово, ще і вітер в спину. Через кільце прямо.

    Це одні із останніх “збуреннь” рель’єфу, далі все буде “pretty flat”.
    Дорога асфальтова, але трясе добряче, хоча трапляються ділянки вниз, і з поворотами і в тіні лісосмуги, що розважає і робить крутіння педалей асфальтом не таким нудним.
    От пам’ятник Приходьку, він Герой, погруддя йому стоїть перед вокзалом у Здолбунові. Якщо повернути ліворуч, то рано чи пізно нас зупинить Горинь, тому праворуч.

    Біля одного із сіл знаходжу велодоріжку, намагаюся проїхатися, але фан не зовсім той. Закинута велоінфраструктура таксать.Назустріч багато велосипедистів, от цьому наприклад набридли пішоходи у невстановлених місцях.

    Після переїзду через Горинь мостом, із обписаним випускниками Шубківської та Тучинської ЗОШ асфальтом, міст взагалі мав бути, чи й був колись, дуже навіть прибраним та освітленим в темну пору року, спочатку дізнаємося що ми в Гощанському районі, а потім, що ми в Тучині, десь звідси має бути поворот на північ, на полігон.

    Поворот в наявності, відразу починається базальтове шосе, думаю і двососисам тут робити нічого.
    Тому що розраховане воно для проїзду на відносно високій швидкості військовоми вантажівками. Хоча й місцеві на старих добрих “Аист”ах та “Українах” почувають себе цілком комфортно. Сталюка таксать. Алюмінь я кляв, але тут було недалеко і стежки на узбіччі. Там “в кінці дороги” розташоване одне із КПП, на якому розташований вигорілий щит із мальованими солдатськими руками буквами “Учбовий центр ППО СВ” та символікою, яка показує що ППО СВ це круто. До слова ППО це круто, в тій чи іншій формі.
    На КПП мене зустрів строковик із зв’язківськими личками, кажу: “Їду в село Голубне, то на другому кінці полігону, Ви там були напевне?”, показую байкмапівську роздруківку, – “Та ні.” – “Ну так стрільб же ж немає, пропустите?”. Солдат із виразом “А хз…” відчіпляє трос-шлагбаум, дякую, кажу щоб щастило і їду собі далі. Знімкувати не став, держтаємниця мабуть, хз, “дайте мені морозиво на паличці – навіщо мені ті проблеми?” Далі асфальт. Майже що ідеальний, тобто лише косметично – тріщини від часом, але котиться чудово. На дорозі повзають жуки яких ніколи мабуть перед тим не бачив.

    Біля таблички Штаб бачу монумент “Шилці“.
    Фотографуючи “Шилку” ледь не навернувся – асфальт різко, з уступом, закінчився і почалося моє улюблене грунто-щебне-гравійка. :clapping: Не зовсім ті шини були, Ранчеро саме те, але й DURO Twin March, HF810 чудово себе вели. За кількасот метрів грунтовки назустріч мені мопедист із корзиною корниць попереду себе, в польовій формі майора, “Хто такий, що тут робиш?”, розповідаю хто і звідки і для чого. Пропускає. Місцеві крадуть алюмінієвий кабель, який раніше йшов до цілей (вагончики їздили колись і щити у формі профілю танка), тут все ж пісок, тибрити легко. А військові їх ганяють, бо ж якось не комільфо.
    Довкола тиша. Тобто як тиша. Шумно, пташки різні польові, комахи теж шумлять.
    Колись тут, як і на Яворівському полігоні були села, але по відселяли, тому природа майже що дика, живність себе нормально почуває і розвивається, люди звичайно ж в наявності, особливо на час навчань, але все ж.

    Грунтовкою їхалося гарно і швидко і з великим задоволенням, але не довго – я приїхав до піщаних дюн. Така собі купа піску яка кочує під впливом вітру. А вітри тут завжди в наявності.

    Норочка не їде. Тобто їде, але мало – заривається переднім колесом, ну піші елементи веломандрівок мені не в новизну, та й сліди від ровера та чиїхось черевиків натякають. Йдеш-йдеш, а довкола пісок, якась незрозуміла поросль та кущі. І це із всього залитого зеленню так різко. Незвично. Згадується Штріттматтерівська [s]”Лавка”[/s] “Крамниця” і верескові пустощі. Як вереск виглядає я хз. Але пусто довколо і вітер. Із піску, перпендикулярно моєму руху, виринає асфальт, отак дюна його поглинає.

    Повертаю праворуч, на схід, знову ж таки майже ідеальний асфальт, із залишками осьової розмітки, і нікого довкола. Фіксери можуть їхати собі по зустрічці скільки влізе. Зелені стіни кущів також на асфальт наступають. Красота, було б добре зорганізувати тут якийсь не зовсім шосерний марафон, або й просто прогулянку. Дорогою трапляються різні полігонні споруди: цілі, земляні укріплення, майданчики для гелікоптерів. Правда хз чому вони такої форми, тобто хіба легше приземлитися на таку от “піраміду” ніж на рівень землі? Хоча так, тут же ж болота, меліоровано все. Біля майданчика асфальт закінчується – видно цією дорогою возили високих гостей на кшталт Устинова. І знову моя улюблена щебне-грунтовка, але цього разу вже із величезними “калабанями”, на всю ширину.

    Вода в медузі на підсосі, що змушує дихати лише носом, але ось видніється купол церкви та вишка мобільного зв’язку – Голубне. В’їзд в село із полігону свого часу охороняла т.зв. “турка” – сторожка. Набравши води, у як стверджують власники, колодязі із найсмачнішою в селі водою поїхав до Березного – полігоном покатався, тепер треба до сірників. Головна вулиця викладена злом із назвою базальт, але по узбіччю їхати можна цілком навіть комфортно – тудою їздять і авто місцеві. Така дорога аж до Білки – колись давно сюди виселяла громада Голубного людей недобросовісних, які себе дискредитували тими чи іншими вчинками.

    Але потім поселення розрослося, і тепер від нього до райцентру – Березного веде непогана асфальтована дорога через соснову посадку, яка чудово пахне зважаючи на сонячну погоду. За деякий час доганяю місцевого велосипедиста/тку із величеееезни гідропаком. :)

    Село Зірне, видно спиртзавод, який постачає довколишню худобу т.зв. “брагою” – жомом, специфічний я вам скажу запах.

    Повертаю на північ, скочуюся у Березне, біля автостанції багато магазинчиків, але всі закриті, один лише фірмовий “Рум’янець” працює. Беру там велику ромову бабу, малу ромову баму та ще щось – смачно у них, хоча кілька років тому було погіршення – ці вже мені “симпатійні” перестановки в апараті управління. Кажу “Чудово що ви до 17-ї працюєте!” – “Та ні, до чотирьох.” – “Значить мені пощастило.” :P На годиннику майже 17-та, за спиною ~70 км, тобто трохи більше трьох годин в дорозі.

    Автостанція, даруйте Автовокзал, якщо вірити розкладу, звідси ходять автобуси в Київ. А от там де блискучий супермаркет “Бочка”, раніше був одноіменний пивний бар, у формі бочки, яка лежить на обичайці, накрити й зверху дахом, що нагадує колибу. І це все з дерева. Круто було, не те що ця грьобана “цивілізація”. Дорого там і несвіжо, не ходіть туди.
    Березне складає враження міста акуратного і доглянутого. Як є насправді я не вникав.

    Стоїть на річці Случ, свого часу судноплавній. Зараз хз. Ну і так, не Случ це, канал біля парку, в якому достатньо затишно і справді чисто. Фонтан в наявності – приємно відпочити і перекусити.

    Ще перед тим як потрапити до Березного дізнався, що сірникова фабрика “накрилася”, та й проїжджаючи згодом повз бачив, шо нічого не гуде і не рухається, та йостання пачка сірників малана собінапис “Рівненська сірникова фабрика”, але малюнок із козаком був “не той” і відсутній логотип, що натякає на діяльність таких вже братніх народів, які всіма силами ставлять палки в колеса українським виробникам. По-братньому.
    Як виявилося значно пізніше, фабрика має певні проблеми, але всеж функціонує, зарплату людям платять, справну і відносно високу, що тішить. Поки займався відпочинком, прийшов час близько сьомої, а заплановано ще 63 км дороги, вона має бути нудно-рівною, але від того швидко прохідною, до темряви маю встигнути. Дорога до місця початку моїх трудових подвигів, смт. Оржів, де планував заночувати у свого бувшого начальника.

    Виїхав на трасу Рівне-Сарни і покотився в сторону Рівного. Перед поворотом в селі Антонівка наявні польські ДЗОТи. А за поворотом, пам’ятник [s]героям-[/s]меліораторам, які на цих теренах обмеліорували мільйонний гектар. Студентам “Водного” потрібні герої. :mosking:
    Від Рокитного десь, км за 3-4 від Костополя в наявності велодоріжка, місцями розбита великовантажними велосипедами, якими возять урожаї до міста пенсіонери. Також привернула увагу вивіска “Музей лісу”. Думав справді щось цікаве, кажуть там десь просто парк, качельки, фігури вирізані, а інсайд лісництво. Тобто знову ж таки мабцуть можна гарно собі відпочити.

    Костопіль, стоїть на річці Замчисько, займається робленням із дерев фанери та скла. Скла не із дерев. Якогось Х я попхався на міст, ним ніхто не ходить, крім підлітків, які тут банячать, але гуляти коліями небезпечно і все таке інше. Мені дорогою праворуч і вздовж колії.

    Дорога моя пролягала селом із назвою Маща, яке за кілька днів передтимстало жертвою бурі, туди я їхав оминаючи стовбури дерев та купи гілок.

    Дорога з Мащі була знову базальтова, що швидкості не додавало, а Сонцебуло вже достатньо низько. Зустрів дорогою вузькоколійку, якаведе до базальтового кар’єру, зараз використовується в основному для перевезення деревини.

    Далі базальт, тепер вже без узбіччя піщаного, Норочка противно деренчала, я крив матом базальт і тих хто придумав робити із нього дороги. Це в більшості своїй слугувало причиною наступного фейлу. Тобто як, був план, але його можна було відкоригувати. Отут, за 16 км до фінішу я згідно плану звернув на грунтову дорогу, а міг би поїхати далі тим шосе, але таки доїхати менш-більш вчасно.

    Відразу за поворотом діти ганяли м’яча. Підбігли, почали питати хто я, звідки я. Кажу що зі львова, вдразу питання чи бачив Рональдо. Яб хзхтоцетакий, але колись в школі збирали наклейки France’98, там були Ромаріо і Рональдіньйо, що натякає – Рональдо футболіст, але хз що Бразилія у нас робить. “Я не цікавлюся футболом” (хоча це не відміняє того факту, що угорці наложники англійців, які в свою чергу грати не вміють) – і діти до мене цікавість втратили. Питаю чи до Суська така ж дорога як тут – вказуючи на суху, вкатану грунтовку. Кажуть що так. Ну от я собі поїхав, а тимчасом починало темніти.

    Метрів за 200 я зрозумів,що таке мокрі піщані дороги. ЦЕ ППЦ!!! Переднє колесо вкопується, їхати неможливо, ще й калюжі на всю ширину дороги глибиною по втулки і більше. Звернув в ліс, спочатку все добре, відносно звичайно ж але потім з’явилися сліди лісовозів і почалося, часом йдеш, часом намагаєшся їхати. Приходятьсмс про спроби додзвонитися від начальника. боя казав що в 10-й буду,а ту вже багато часу по ній, зв’язок відсутній, якось виловив його, кажу що під Суськом. і це була помилка. Стемніло, налобник і фара були в наявності, скористався першим, бо часом дорога, із просіки десь звертала, а мені було 6 км до першого села із якого менш-більш нормальна дорога, ще й повз “Тунель кохання”, а просіка в свою чергу була заросла як травами, так і кущами.
    Будучи за 9 км від душу та дивану я змалодушничав – вирішив що недовелокомп’ютер Kellys метрів на 700 бреше, хоч відтарований він у мене точно і звернув ліворуч, бо просіка далі починала виляти, що для просіки нетипово. Таким чином я вийшов/виїхав, бо дорога все ж лісовозів до “Білих гір” – звалища відходів “Рівнеазоту”, на яких давно планував побувати. Збича мєчт таксать, шкода що вночі.
    Потім якась незрозуміла компанія біля дороги із вогнищем, питаю як до Оржева добратися, пояснили, але там фігурувала слово “Грунтовка” і я застрємався. Їхати не вдавалося – пісок, його багато. Так от дійшов до асфальту на “Рівнеазот”. Переїхав мостом Горинь. Далі тамтешня охорона, кажуть полем і грунтовкою, вибору небуло довелося. Оріентуватися на заграву Оржева стало неможливо – густезний туман, який відразу ж на всьому конденсувався заледве дозволяв роздивитися дорогу перед колесом. Блікав я так полем, між канавами меліоративними, якимсь чином (звичайно ж що цілеспрямовано іметодично) вибрався із туману, натрапив на загін із коровами, корови дивилися на мене, я був із ввімкненим на повну налобником, згадав про Uri2. :alien_green: :scare:
    Потім знайшов переїзд через залізницю, після нього звернув таки на грунтовку – практика в тутешніх місцях не пройшла марно. :mosking:
    Десь в 1,30 я вівйшов в обительдушу і дивану. Виявилося що трубка у меневимкнулася. що явно недодало спокою тим хто мене чекав. Отримав заслужений взйо, правда не сильно. Кажуть думали в міліцію дзвонити. Постановив собі більше не прив’язуватися до знайомих із метою переночувати, а то ж всяко буває.
    Вимитий і нагодований проспав до ранку, компанію на дивані мені складав величезний рудий кіт. Величезний не через шерсть. Справді величезний. Кажуть що коти лікують. Кіт моркотів у мене в ногах, не даючи їх випрямити, але зважаючи на загальні 154 км (рівненський залвокзал-двері начальника) ноги наступного дня про мандрівку не палилися. Можливо кіт – насправді помічне, і рандонерам для швидкою реабілітації варто возити із собоюв сумці на рулі таку живність. :mosking:

    А на ранок був варіант добирання до Рівного самостійно – 18 км, сісти на дизельок – 2-3 км до станції або й маршруткою. Оскільки самоходом можна але ровера шкода – пісок скрипів немилосердно, колодки якимсь чином стерлися на половину, я собі слєганца бахнув за сніданком, дизельок хз коли ходить, то покотився на маршрутку. Впакував Норочку в чохол, зі мною в задні двері запхався ще мужик із фолдінговим Ардісом, хвалився що у нього черв’ячна передача, вказуючи на торпедо – задню втулку. Я хз, який грінпісохейтер запхав туди черв’яків.

    Рівнеазот. Із іншої його сторони я блукав вночі.
    А далі був вокзал Рівне. Квиток на той же поїзд вже 50 грн. 99-те місце. Мені доводилося 3 рази пакувати Норочку – поїзд замість ковельського парку прибув на перший перон, оголосили про це далеко не відразу, посадка почалася із запізненням. Пасажири були вкрай здивовані такими поворотами залізничної долі.

    А далі був фан – провідниця побачивши ровер в тамбурі запитала про квитанцію, квитки жовті, ровер спакований, які питання? Питає чи мені шкода 4,50 грн. на квитанцію, кажу що так, бо у мене чохол в наявності і я нічого не порушую. Каже в тамбурі не можна – без проблем, заніс в “купе”, поставив перед собою, заднє колесо в проході. Побігла за консультацією до сусідки – більш адекватної як на мене жіночки, та прийшла,подивилася. хай ставить каже, кажу ну так би й одразу. поставив назад у тамбур. Моя провідниця все не вгомониться, каже що неможна так їздити. Витягую урбіковську роздруківку, голосно зі мною читає, коли доходить до слова велосипед, голос її не такий впевнений. Каже що у мене не ті папери, дістаю фотоапарат, намагаюся зазняти її бейджик, ховає. що принесло мені цілу жменю фану. :D

    Далі прийшла із своєю книжечкою, виділила те ж саме що у мене на роздруці, ручкою. :facepalm: :D
    Потім каже що треба на місцях для клажі ручної, бо а раптом пожежа, а тут тамбур загромаджений, кажу так я ж біля,вискочу, каже а раптом вам стане погано, кажу всяко, але розмістити можу – без бе, але надімною немає полички, а під лавкою “наплив”. Каже як же я так їжджу, я неправий. кажу от в сусідів порожня полиця, ща покладу, та й під лавку їхню можу. Каже із двома знятими колесами, кажу безбе. Кудись пішла, Норочка як стояла в тамбурі такі стоїть – не рухав.
    За деякий час прийшла до мене вже не так агресивно, але все так само не чуючи мене розповідати про те що я такий поганий жлоб, що у неї перевірка ревізором може бути, а їй за ровер в тамбурі догану а у неї 2-є дітей малих і втратити роботу їй в такому становищі буде печально. Кажу що не так,можу впакувати, чому несказати мов перевірка ітакеінше,щоя не зроумію та кожен зрозуміє. Кажещо це я у всьому винний. Лана, думаю, розказ за перевірку. Не хочеш щоб маляву писав, починаю вже виключно в своє задоволення розводити на додаткови фан із “розуміючим” обличчям, про те що велосипедисти також люди і можуть йти на зустріч, отякщо документ в якому сказано про 2 зняті колеса і руль ( :shok: ), тоді без бе, всьо здєлаєм. До такого мого “прогину” провідниця явно була не готова. Сказала “Давайте як казав той кіт Леопольд, жить дружно.” І пішла, більше я її не бачив – виходив через тамбур в сусідньому вагоні – у Львові “глухі” тамбури не відкривають.
    17-го я був вдома.

    Висновки:
    – РУЦ – красота;
    – піщані дороги – зло. Треба альобшини нормальні (у мене більше 2,1 не встає), або фетбайк;
    – Укрзалізниця – у своєму стилі.

    Рекомендації:
    – покатайтеся РУЦом;
    – ставте Укрзалізницю на її рейки і буде Вам щастя.

    Подяки:
    Дякую своєму екс-начальнику та його сім’ї, що дочекалися мене.

    Маршрут:
    Рівне-Березне 69,8 км.
    Березне-Оржів(запланований) 65,0 км.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 26/06/2012
    135 км Рівненська область UA
    Отримати напрямок

    Учасники мандрівки:

    PlusOdyn