Дофіга масл… снігу!

Автом доїхали тіко сюдаво – далі навіть закуреної колії не було, не хтілося мордувати машину (та й витрата пального на першій пониженій гігантська, а швидкість пересування не дуже більша пішохідної).

Ну а далі поперли безжально талувати сніги до лісорубських гуртожитків (Дальний Дарів чи як там його..). Варто зазначити що то наш перший снігоступний досвід (я – на самопальних снігоступах з сантехнічної попліпропіленової труби, а мій супутник – на “нормальних” купованих )), і виявилося що нехай не так провалюєшся, та всеодно йти не так то й легко – швидкість по рівному заледве за 2 км/год перевалювала.

Доплентавшись до гуртожитків, нарешті поснідали (через збитий режим організм ще не зрозумів що діється і їсти не дуже хтілося) і почати нафігачити в бік будиночка під г. Рошкою. Ясен пень що під метровим снігом навіть дороги погано проглядаються, не те що стежки, і прийшлося трішки руслами/заломами побарахтатися  щоб на правильну дорогу вискочити. Так поволі почали набирати висоту, і це попри наявність снігоступів виявилося досить виснажливо. Тут ще варто врахувати що останнім часом я в гори серйозно лажу десь так раз у три роки, отже організм не звиклий до таких виправ. “Нє тот” уже, так би мовити. Снігу – зрозуміло – чимраз більше. Тому, коли закінчилася сяка-така дорога – просіка – пішли просто траверзуючи, орієнтуючись виключно на рельєф – шукати стежку під вже чи не півтораметровим снігом не було сенсу.

Трохи демотивував молодняк на пн.сх від полонинки під Рошкою – він переважно увесь під снігом, творячи просто неймовірно важкопрохідний сніговий рельєф. А всьо тому що я не роздрукував космічних знімків місцевості, а нафігачив суто по мапі, на якій не було видно тих нюансів, тому на полонинку ми не піднялися, економлячи зусилля, а рухалися чуть нижче, гіпотетично на висоті хатини. В результаті тих маньоврів вийшли на дорогу буквально 40 м нижче хатини, хоча її побачили десь з 20 м, бо ліс через безліч снігу погано проглядається (смереки як копиці).

Про хатину – то окрема історія, найперше для Карпатських Стежок (які оновили її нещодавно), отже:

1. Дах схоже що занадто плоский, навіть не тому що сніг не сходить з нього, а просто конструкція не витримує “роз’їжджального” навантаження – деякі крокви своїми замками вискочили з брусів, а деякі верхні бруси просто роз’їхалися.  Хтось підпер крокви патиками, вперши патики просто в перекриття – і дошки просто прогнулися (десь так см на 8) зробивши здоровенні шпари в стелі (то все запінювання пішло коту під хвіст).

2. вхідні двері неможливо було відкрити, ймовірно з двох причин – а) просідання хати під вагою снігу, б) спучування ґрунту перед дверима від морозу – то ми стесували дошки перед дверима. Верхня завіса, обернута догори дриґом – не давала підняти двері, тому це швидше мінус, аніж “антивантальний” плюс (хто там буде ті двері знімати, кому вони там здалися?). Тому, на майбутнє – треба зробити високий поріг і підрізати знизу двері, щоб там було кілька см (а краще і всіх 10) між нижнім краєм дверей і дошками що лежать на ґрунті перед ними.

3. комин завалений снігом (дим спершу виходив через горище), і коли я його таки відкопав – очевидно зламаний тим же снігом (сплюснутий, розчавлений – тобто однозначно не лопатою під час розкопування). Снігу на даху метр (по вертикалі), при чому пухких тільки верхніх см 30-40, решта – досить щільний і важкий, тобто там його тонни..

Ну якось так, тобто враження від хатки двоякі – видно що роботи зроблено багато і старанно, але очевидно що доведеться переробляти і доробляти, бо так воно довго не постоїть (навіть якщо витримає цьогорічний сніг, який ще впаде до весни).

Принесли декілька сушиць, лишили купку порізаних і відносно підсушених патиків (ну і ще кілька стовбурців непорізаних в сінях), на відміну від попередніх відвідувачів. Проте я зламав пластмасову шуфельку під час розкопування вікна, вона правда і так була вже ламана-латана, але тим не менше – з мене нова шуфелька до тої хатчини, як мінімум із вдячності за притулок ?

Вночі нам дало страху щось таке “маленьке-сіреньке, а хвостик як шило”. Кілька разів заставляло вилазити зі спальника (а то вже кілька годин як в пічці все погасло, тобто дубак – шо за бортом) перевішувати харчі (і все решта начиння що пахло харчами) десь на цвяшки під стелею, бо так тлумилося, шаруділо і калатало що нагадувало сто вовків з відомої байки.

Вранці поперли на перемичку між Рошкою і Пробитою. Вже з полонинки було видно що хмари летять швидко, отже нагорі нехило дує. Хз де там та стежка що на мапі (бо мапа-мапою, але ж недаремно кажуть, що не пхайся туди зимою, де не бував літом) але йшли орієнтуючись передовсім на рельєф – де менший стрімчак туди і лізли, в результаті на ребро вийшли трохи південніше 52-го стовпчика (хоча тоті стовчики десь глибоооко під снігом). Взимі є сенс йти не просто в лоб на Рошку, а скористатися західним її траверзом – так і пологіше значно (на снігоступах важко апхілити лютий стрімчак) і в нашому випадку затишніше (вітер з пн.сх.).

На хребті під ногами твердо, але й вітер дме також твердо.. Тому, вийшовши на Буштул вирішили не геройнічати (бігти проти вітру через усі Кепути), а звалювати з Буштула його північним ребром і по своїй же “лижні” відходити.

Спуск був місцями веселий – вже в лісі стрімчак такий, що просто сунеш вниз перед собою кучугуру снігу )). Ну а далі – нудне і довге топтання своєї вже частково занесеної снігом вчорашньої колії аж до авта.