Gorgany/solo/hike

Мислівка - г. Пустошак - пол. Німецька - г. Ґорган Ілемський - г. Яйко Ілемське - г. Молода - г. Яйко Перегінське - оз. Розсохан - хр. Аршиця - Осмолода - г. Висока - г. Ігровець - г. Боревка - г. Сивуля - пол. Рущина - Бистриця
04/10/2014
90

Учасники мандрівки:

hvvi

Якось надивлений ГР-14 і прагненням дослідити незвідані простори, а ще умаксимілізувати можливості до вільного часу було прокладено раніше згаданий маршрут. За день підготувався, купив квиток до Торуні (Мислівки нема в них в базі, а Вишків щось не згадав), а потім разом з іншими чеками успішно викинув (звичка). Аж в 4 ранку страждаючи від безсоння зрозумів, що мене тривожить — порився в макулатурі і знайшов жаданий клапоть паперу. Згодом водій ще довго вивчав його Smile.

Та зрештом то все таке, головне було добратися до Мислівки, а звідти вже зовсім інша, омріяна, манлива і така довгождана дорога. Так і сталося, десь близько пів 12 автобус Львів-Хуст мене довіз сюди, трішки дороги і поворот…

Якось трішки аж хвилююче було вийти на нові простори, трішечки страшно, а ще більше захоплююче. Ну що сказати, стежка як стежка, йде собі лісом, набирає висоту. Ніби ніц такого, а душу лоскоче… Файно так собі крокував до першої вершини — Пустошак Малий.

Слонечко трішки пробивалося до вершини. Я собі розпластався, аж зирк — тут є чорниці! Солодкі й кислі, холодні й теплі, соковиті й сухенькі, малі й величезні, неймовірні та жаданні. Коли я прийшов до себе — весь писок і руки вже були фівлетово-синющі. Але то було варте того. Пляцку на замітку – афени були!

_MG_6376Далі покрокував до Пустошака Великого. На північній частині вершини знайшов довжелезні асамблеї шанців, які тягнулися більш ніж на 100м. Далі пішли хащі, тому не став досліджувати. По дорозі знайшов кілька стовпців, немов прикордонних, але дещо інші: кривіші, неохайні і шрифти не такі рівні. Можливо раніше тут кордон йшов (правицький)?

_MG_6391Полонина Німецька файна: така супокійна, тепла і дуже мирно-травляна. Правда води неозброєним оком не видко було.

Ну що, основна ціль дня попереду — Ґорган Ілемський. Підйом доволі затяжний і якийсь важкий. Половина по стежинці, половина по пухляку і болітцю. Можливо я си троха в місті засидів, тому так важко давалося, але останні метри через жереп були дійсно якісь капець виснажливі. На вершині натрапив на меморіальну дошку хлопцям, що загинули в Осетії, неймовірні і манливі мало топтані стежки Аршиці, величне Яйко, широка Молода і ще трішки різних гірок пообік. _MG_6438

Підкріпившися поплівся до низу. І спуск добряче затягся через вирубки, що тут лютували раніше. Але близько 7 години був на полонині Мшана. Швиденько намет/вода/вогень/вечеря. Погрівся біля вогнища і в намет. Наніч приготував термуху низ/верх, фліс низ/верх, шкарпетки і літній спальник. Цього виявилося достатньо, жодної ночі не мерз і не вдягав щось тепліше.

Світанок. Дії по організації обернені вечірнім. І по правилам туризму — раніше 9 ні разу так і не вийшов. Самому трохи довше збиратися все ж, як і розкладатися. Тож мене чекав суцільний підйом на багато чуване Яйко Ілемське. Ну тут вже після розвороту на Довгому Полі стало куди цікавіше. _MG_6486

Простір жаданий, краєвиди неймовірні, немов це ховалося спеціяльно, щоби ось так виринути і зачарувати. Ну я плигало, скакало, фоткало і си тішило. А далі мене чекало завдання з червня — Яйко-Укерня-Молода.

_MG_6536Ну маршрут все ж таки цікавезний тим, що ти таки визираєш з жерепу, і так не кепсько. Картини файнезні, навіть вже задовбався скидати наплічник щоб фоткати. На Солотвинці зустрів паро людей, трохи блукали, пояснив куди їм ліпше йти і помчав на Молоду. Підйом не такий страшний виявився як вночі. Хоча вже не бодрячком, але доволі активно видряпався.

На вершині як бонус знайшов заховані дві гривні, ой, я їх поправ. Дістав — тепер пахнуть не горами Smile. Саме більше з Молоди вводить у ступор Ґрофа.

Ну реально, вона виглядає офігенно здаровим китом серед інших гір, могутня і помпезна, зачаровувала мене завше. І ось на Молоді було прийняте рішення ускладнити маршрут, тому спуск був до Дальньої Мшани.

Плавний траверс Молоди, стежка до Яйка Перегінського, плавний його траверс (пекельний регіт). Стежка ця, як на мене найбезглуздіша з існуючих, не зустрів жодного сліда людини. Дійшош до жорсткого серпантину, де на 1 км скидається метрів 50. Не захотів того терпіти і почав ламатися навпростець. Хто ходив там, то знає який там кут. Тому знайшов щось пологіше на карті й повалив. За метрів 30 натрапив на щось схоже на стежку, яка вивела мене до тієї ж стежки в кінці серпантину. По карті, щоб вийти до повороту на Розсохан треба км 2 буреломити. Тому вирішив прогулятися згаданою стежинкою, допоки вона реально не перетворилася у непролазні хащі, – там лишалося метрів 300 до вирубки, так і спустився. Далі лісовозною дорогою до річки Мшана, роззувси і переправився на дорогу. Зачало темнітися, до повороту на озеро лишалося 2 км. Допоки дійшов — майже стемніло. Тому підйом на озеро був не лише в суцільній темряві, а й в напрузі, оплеканий виснагою і споминами виснаги ГР-11. Оці останні підйоми під вечір даються ой як не легко. Пумало починає приходити стан апатії: чого я тут, що я хочу, що я доводжу і взагалі якого хріна. Десь до 20:30 я піднявся. Сил на розведення вогнища не лишалося. Тож швиденько зварив рису з сардинками, чайок і в спальник. Десь за годинку прокинувся від шуму — задощило. Так цілу ніч і лило. Аж під ранок трохи стихло, але все затягло молоко.

_MG_6570Переборов бажання не вилазити зі спальника й хотів таки купнутися — але глибина “по гулькицього не дозволила Smile. Тож в дорогу… Які ж файні ті ранкові підйоми: і сили є, і дихається вільно, і майже не дощить, тіко з листя капле. Тож доволі швидко видряпався на окутану легендами Аршицю.

_MG_6641Ну що тут сказати, спонсором мандрівки по Аршиці була якась дуже щедра корівка, бо молока було стіко, що мона було не дихати, а тупо пити воду з повітря. Щось пороблено, бо тіко вилажу на Аршицю — відразу її закутує хмарами. Ну і пройшовши крізь жереп ти відчував себе немов риба у воді — повністю мокрий. Видимість — 10 метрів, в ліпших випадках 25-50. Стежку важко було тримати, якщо в жерепі +/- її можна було розпізнати, то вийшовши на поле цекот вернутися на неї було нереально. Тому основна мантра до обіду в мене була одна — південно-східний, південно-східний, південно-східний… Нарешті туман трішки розсіявся, коли починав дертися на гору Нередів.

Хащі, знову ж таки обумовленні вирубуванням лісів, зокрема, думаю, і купи сміття також, бо турист який сюди заповзе гадити не буде. Вершина повністю зайнята шанцями і хмарами Smile, хоча кілька кадрів таки зробив. Далі спуск по компасу, знову.

Потім таки натрапив на стежку і її тримався аж до траверсу гори Мале. Ось тут саме цікавіше — карта закінчується, але я надіюся на ліпше і вірю що стежка, котрою прямую веде в Осмолоду. Але от напрямок пумало почав тікати тупо на північ, що мені не підходить. Тому вирішив буреломити на південний схід. Потім ще раз заглянув у карту, і зрозумів, що то була не найкраща ідея. Тому змінив троха маршрут і рухався якомога східніше, не набираючи висоти. Хащі ще ті, неймовірні спуски, яри, ожинники і так далі. Хто не вірить — запитайте учасників ГР-12. Знайшов вперше за 3 дні (як згодом виявилося і за весь похід) два білі гриби. Було чимало синяків і піберезників, але їх бажано кілька разів проварювати, тому я їх не збирав. Така собі сатисфакція жорсткого бурелому Smile. І от на превелике диво я виліз в альпінпарку Вільні вітри. За годинку я вже доплентувався до зупинки в Осмолоді, щоб посидіти і файно піджерти. Після цих дій чомусь ще менше хотілося дертися на хребет Матагів, де планував заночувати. Але таки зібрався силами і рушив.

Ну от не знаю, коли в моєму житті був ще довший вечір. Ті 3,5 години тяглися ледь не вічність. Дощ підсилився, не так дощ як те ж млєко, що рясно почало скрапувати з дерев. Чим вище — тим більше. І вже вибравшись на першу вершину десь біля 1200 враження складалося, що вже має десь тут бути хатка, а реально до неї лишалося десь половина шляху. Я так валив, таке враження. Ті вечірні марш-кидки мене добивали. Найліпша причина йти швидко — весь промоклий одяг, і реально, верх було ще файно, але на рівняку мене починало морозити. Я тільки благав, щоб стежка повернула на південний захід, бо тоді має бути хатка. Але стежка вперто фігачила на південний схід. В голові пропливали вже всякі можливі варіанти. І тут в голову прийшло геніальна фраза – “Ізбушка пацавата! Катай сюда і з нами третьой будь!Бо ми удвох, а “дівчаткав щот не йдуть!І реально, тілько то сказав відразу забачив срібну блєху хатинки. Хатка без питань м’яко відчиналася і запросила своєю пусткою всередину. Вже добряче стемніло, але використання ліхтарика у тумані ще більше погіршувало видимість. Тож майже навпомаціки знайшов лишки воду. Розпалив буржуйку, порозвішував все мокре, зварив грибної юшки з бобами, кукурудзом в соусі чілі — це щось неймовірне було. Чайок, печенько — і я найщасливіша людина на світі. Як бонус журнал вражінь постояльців. Після вогню в хатці суттєво потепліло, я був добряче розморений, тому мнягонько провалився у сон. В снах десь мандрував довкола хатинки. Навіть собі чомусь придумав, що Чубайст міг от співати саме про цю хатку, що під Високою, тобто високо Smile. Невдовзі почув ацькі звуки буржуйки, яка холонула і скрипіла. Потім зачав падати дощ. А потім якась тварюка шастати по хатці. Швидше за все та сама соня лісова, що колись мучила Любка (то коли Любко ще лазив троха в гори), бо коли підсвітив, то побачив, що більше ніж миша і хвіст більший. Та тварюка пів ночі шастала хатков, і десь під ранок зрозуміла, що я їй ніц не лишив то вспокоїлася. Скотина…

От вчора мені не хотілося біля Розсохану вилазити на двір. А тепер навіть носа виставляти на двір. Так файно було в хатинці. На ранок лишки юшки, чай-кава(в хатці найшов трішки кави), скип’ятив води для пиття (бо там якась стояча) сказав хатині дякую і побрів далі.

Підйом на Високу був файний — все більше починаю любити ранки за енергетику. І навіть хмари трохи розступалися. Правда з вершини довелося злазити на чотирьох — дуже слизько.

_MG_6714І ось Ігровець. Нє, я не чекав такого, це якийсь стадійон. Якось дивно так мене вразила ця гора. Дуже дивно. І от коли на підйомі на гору в мене лишалися лише ноги сухі, то на спуску все змінилося. На спуску я побачив ЛЮДЕЙ, хоча і в Осмолоді були, але я ж з ними не балакав. 10 якихсь вар’ятів і ва’ряток по самі п’яти в пончо дерлися на Ігровець. Розказав як ліпше лізти і на тім попрощалися.

А мене чекав болотяний спуск до перевалу Боревка.
Задубів як цуцик. Потім ще траверс однойменної гори. І аж на підйомі я трішки відігрівся. Мала Боревка, Велика, ще якісь вершини, я вже заплутався. Постійний дощ/хмари/вітер. Видимість від витягнутої руки до метрів 50, залежно від висоти. Карту витягав вже 5 разів, вона у свою чергу вже добряче розмокла, тому стараюся запам’ятати якомога більше кожного разу, але ті сторони світу цілий час крутяться і не хочуть лишитися в памняті Smile. Починається не кислий підйом. Ну нарешті, вперше на цьому хребті дістаю фотік, роблю епохальну знимку Сивулі…

_MG_6724ииии, то не Сивуля, а руїни укріплень 14-15 років хх століття. Хоча це початок підйому на найвищу точку Горган. І от я якось продираюся рачки по здаровим греготам і ось – жадана вершина. Вітер фігачит, дощ фігачит, а я стою такий офігівший і ненаю – чи то Сивуля чи нє. Температура за бортом 2-4 градуси (по бульці на компасі).Каміння стало надзвичайно слизьке. Напевне вода загусла і стала неймовірно слизькою. Починаю нереальний спуск. Відстань у метрів 100-200 деруся на четвереньках ледь не пів години. Замерзаю, проклинаю, але якось контрольовано. З Гути доносяться шматки зв’язку.

Телефоную Любку спитати, яка та вершина, та це майже не реально. Задубілими пальцями шкробаю смс, що доходить з 5 разу таки. Та відповіді нема, а чекати я тут не можу. Дістаю ледь не востаннє вже пошматовану карту. Пересвідчуюся, що все вірно і тікаю нафік, траверсуючи все на світі, зокрема і меншу Сивулю. Головне по-швидше, головне вниз, головне рухатися. Хоча тіло виконує команди якось із запізненням, та все ж я благополучно спускаюся на Рущину…

Жодної живої душі, ні тобі конів, ні людей, ні туристів, ані єдного. Тіко дощ і вітер шмагає. Тож я вирішив відвести місце ночівлі якомога далі, щоб менше йти в заключний день. Колись бачили файну колибку в районі Неґрової. Але там ще хтось жив, судячи по ковдрах і грибах, що сушаці. Тож вирішив йти на полонину Боярин. Успішно заблукав в тумані, витяг карту, тобто те, що від неї лишилося, розуміючи, що це востаннє. Таки зорієнтувався і почвалав червоним маршрутом. Та не дійшов… Холод, голод і всьо інше мене тупо покосили. Відійшов паро метрів зі стежки, знайшов більш-менш рівне місце біля води і поставив намет. Бігом-бігом роздягся, ввімкнув пальник і отримував кайф. Трохи посушив одяг, наварив киселю. Як же ж він файно пішов з печивом, немов я його прагнув все своє житіє. Якраз закінчувався газ, то я лишив на малому вогні пальник, доки газ повністю не скінчився, а паралельно сам зігрівся і посушив трохи одяг. Влігся спати. Трохи сповзав, трохи турбував мокрий спальний мішок, трохи мучив дощ, що вже несамовито скапував з дерев на намет. Зрання приготував їсти та з надійом, що ще трішки лишилося йти, бігом зібрав мокрі манеллі і помчав до Бистриці. Виявилося, що був у пів години ходьби до полонини, се ля ві. Далі болотяним спуском, далі капець болотяним, потім річкою, а потім річкою/лісовозною. Тобто, коли я думав, що швиденько і легко збіжу донизу — то лісоруби собі десь ржали і бухали з сего. Потратив з годину поки плигав з одного боку ріки на інший, заки вийшов на норм дорогу. Салатрук, але бажання підходити навіть не було. Тупо по дорозі, до тепла, до сухості, додому. Ще бонус від лісовозів — болото ледь не по коліна в Бистриці.

Але в селі трішки помився, забіг в генделик, пообідав, в 13:00 маршрутка на Надвірну, там швиденько пересів до Франика, а там взяв квиток на 17:01 на київський. З’їв гарячого недопса якогось, трішки покрутився і в потяг. Там студіки медичного, що їхали поруч, усно зробили кілька операцій, зашили кілька 5-7 річних трупів, розрізали купу жаб і провели кілька лекцій. На десерт інтимні подробиці як бухі верталися доміу та інші подробиці молодечо-студентського життя. ААААААА!!!! Я забув плеєра вдома.

Але вимкнутися я не зміг, не зміг вгамувати в собі ті всі емоції. Це вийшов якийсь один з найдивніших походів. Принаймні він якось так на мене вплинув. Кожен день був кардинально інакший і щось лишав в мені інше. Шостий же день лишив дещо притихлі та сентиментальніші спогади, натерті ноги, натерті/роздовбані плечі, розсіяність і відчуття віддаленості світа сего…

Залишити відповідь