Камула зимова

Львів – Дмитровичі – Глуховичі – Звенигород – Коцу рів – Підгородище – Камула – Під ярків – Миколаїв – Гаї – Глуховичі – Дмитровичі – Львів
9/01/2010
81

Учасники мандрівки:

E-one та RotoR

Сезон 2010 офіційно відкрито! Як і планували, так і поїхали – на Камулу. Зранку о 8.30 чемно приїхав на заправку на Зеленій, почекав 5 хвилин і сам поїхав через Вульки на місце старту. Був готовим, що до кільцевої поїду сам, бо знав, що займатись політикою – то вам не педалі крутити. За кільцевою зустрівся з Назаром, трохи роздягнувся (стояла жарка зимова погода) і рушили в сторону Дмитровичів польовими дорогами:

DSC00455

Їхати при -1 набагато гірше, ніж при -18. Сніг рихлий, колеса провалюються, а центральна частина дороги вкрита ожеледицею. Назар знаходить першого рубля, далі їде акуратніше, більше по снігу. Але через деякий час адаптувались до тої дороги і їхалось нормально. В Глуховичах була розвилка, поїхали направо, зробили лишній гак в 5-7 км , через Звенигород. За Звенигородом почав падати дощ, невеликий і нетривалий. Але цього вистачило, щоб вкрити всю дорогу – і центральну смугу, і обочину – тоненьким і паскудним шаром льоду. От тут і почалась вєсєлуха. Рублі так і лізли в наші кишені. Дорога не давала розслаблятись ні на секунду: трохи завтикаєш – рубль. Навіть носа видути не вдавалось: тільки руку від керма відірвеш, потягнеш до носа – рубль. Назбирали тих рублів на таксі до Львова. От тут ми і згадали Любка, точніше його шиповану резину. Цікаво, як би вона себе поводила? Його нам не хватало для експерименту в реальних умовах. Аж тут опа – Камула на горизонті. Вершина в тумані, засніжені дерева, красота:

DSC00474

Розпитали в місцевих, як би то нам краще до неї добратись і поїхали по вказаній дорозі в ліс. Місцина там гарна. Перед горою церква, навколо теж гори. Такі собі міні-Карпати. Цікаво там побувати літом-восени:

DSC00462

Їхали ми йшли, аж поки не вийшли на поляку, не вирішили перекусити і не передумали дертись на вершину. Причин було кілька: сніг по коліна, а в Назара контакти; вершина в тумані, все одно ніфіга не видно; ну і ми покататись зібрались, а не пішки ходити.

Тому було прийнято рішення вибиратись з тих лісів-снігів і вертатись додому.
Їхати по Тернопільській трасі зовсім не хотілось, але і тою самою дорогою вертатись було не цікаво. Тому вирішили поїхати через Гаї (так ми мали добиратись, якби не Звенигород на нашому шляху). Їхали ми до тих Гаїв, провтикали поворот проїхали Миколаїв (скільки тих Миколаєвів в Україні!) і виїхали на трасу. Не спроста наша команда на всяких там непотрібних змаганнях називається “Поворот не туда”. Ну прийшлось пиляти 3 км по трасі – самій паскудній ділянці нашої покатушки: вроді і асфальт, але мокрий, вода в чоботи заливається, машини обтраскують – ну все стандартно. За 3 км вказівник Гаї. Звертаєм і знов насолоджуємось всіма прєлєстями зимових сілких-польових доріг, де нема машин, трохи потепліло, лід вже розтанув, сніг ще ні. Так не помітили, як виїхали на кільцеву. На годиннику була друга година, Назар поїхав додому, а мене ще чекав підйом біля Віктара по снігокаші…

Залишити відповідь