Карпати: темна сторона
Запропонований Назаром маршрут із Сянок через Турку і на Східницю мені сподобався, але було одне “але”: електричка прибуває в Сянки в 1.30 ночі…Все менше часу залишається до Боярки, а з нічними покатушками якось не складається. Крім того хочеться нових гострих відчуттів.
Крім мене і Назіка на це підписався Костя (Kono) і… ще одна дівчина (!) – Женя. Спочатку в мене закрались сумніви щодо її присутності в команді, бо в сідлі вона тільки з цього сезону, але “послужний список” її велопоїздок трохи заспокоїв: Боржавський хребет, Сколівські Бескиди і 7-ми денна поїздка Кримом вдвох (!) з подругою.
Ще зранку Назар наготував 15 канапок, щоб на всіх хватало. Але, як то часто буває, забув їх в магазині, а згадав про це на вокзалі. Ми знали, що в тилах (в магазині) залишився Ігор, який теоретично встигає їх нам довезти. Дзвонимо, кажемо взяти великий білий кульок з канапками і постаратись встигнути. Поїзд рушає, Ігора нема. Дзвонимо сказати, що вже пізно. А він каже, що добре, що не встиг, бо замість кулька з канапками взяв 30 пар ві-брейків!!! Мене порвало. Особливо після того, як уявив, що ми десь в горах, голодні, змучені дістаємо кульок з канапками, а там – ві-брейки! Після тої історії будь-які канапки будуть називатись ві-брейками.
В електричці їхали ми довго (5 годин) і це сильно напрягало. Але за Старим Самбором почався дощ, який так лив цілу ніч, і чим більше ми наближались до точки старту, тим більше всякі думки (типу “що я тут роблю і нащо воно мені”) лізли в голову.
Сянки. 1.30 ночі. Температура повітря +5. Вітер помірний. Дощ. Старт. Курс тримаємо на Турку. Проїхавши декілька км, дощ посилився, а “непромокаючий” дощовик промок. Але народна мудрість “куди діватись з підводної лодки” змушувала крутити педалі. Так як було зовсім темно, то про пейзажі навколо можна було тільки здогадуватись. Стояв густий туман і видимість сягала 5 м. Зато потужні фари на рулях в Кості і Назара проектували мою тінь на туман попереду але в вертикальній площині і здавалось, що ще один вар’ят їде попереду, тільки його контури розмивались. Дуже незвична картина, яку ніякими фотиками (дзеркалами/мильницями/плівкою) не зазняти. Це треба бачити на власні очі і це треба відчути. Ще одна особливість поїздок в даних умовах: тобі не хочеться їхати на спусках, ти думаєш тільки про підйоми, бо тільки так можна зігрітись. Гірше за це було тільки дорожнє покриття: не всі глибокі вибоїни в асфальті в умовах 5-тиметрової видимості вдавалось об’їхати. А ям було повно.
Так весело, з повним букетом вражень ми добрались до Турки. На годиннику 3 ночі.
Женя промокла наскрізь продовжувати поїздку не було змісту. Самим оптимальним рішенням було зупинитись на вокзалі і дочекатись до 5.30, коли перша електричка іде на Львів. Крім того, свою порцію екстріму вона вже отримала. За що їй респект і уважуха. Потреби ж решти групи в дозі екстріму були дещо вищими. Але лишити Женю саму на вокзалі не можна було, тому Назар, жертвуючи подальшими кілометрами, прийняв рішення залишитись. А я з Костьою, закинувши в рот по ві-брейку, вирушили далі в ніч на зустріч враженням.
Маршрут пролягав через села Явора, Ісаї, Ясениця. Асфальт плавно переходив в кам’янисту дорогу. А підйоми чергувались зі спусками. Десь через годину подорожі почало світати – це ще один позитив, який треба відчути і пережити. Їдучи на ровері, весь процес початку нового дня проходить на твоїх очах: вимальовуються контури гір, видно туман, який піднімається з лісу, видно річку, пари якої захоплюють дух і яка вже 10 км тече в двох-трьох метрах від тебе, але ти про це не здогадуєшся, бо темно. Це все в перемішку з думками, що ніч вже пройшла, і відсутньою реакцією на дощ, генерували неописуємі враження.
Проїхавши Майдан, в Рибнику було прийнято рішення не їхати в сотий раз через Східницю і Урич, а продовжити рух вздовж течії Стрия, заодно побачити нові місця (день настав і можна дивитись навколо!). А місця там гарні:
Дорога також цікава: необ’їзні калюжі глибиною 3/4 колеса додавали драйву. Виявляється, ми їхали по 103-му промаркованому вело маршруту (цікаво, де можна знайти опис всіх вело маршрутів?). Також досить незвичним було бачити посеред Карпат таке втілення інженерної думки (мож хто знає, що це?):
Десь в цих краях, на мості через Стрий зробили привал. З’їли останні ві-бреки, які мав Костя, трохи відпочили і поїхали на В.Синєвидне. Спати зовсім не хотілось. Так полями, долиною доїхали до Синєвидного. Кілометраж на спідометрі не дотягує до сотні. Не порядок. Треба 100+, інакше матрас. По плану, мали б їхати на Трускавець через Стинаву, але пейзажі цього району виглядали гарно тільки на відстані, їхати в грозові хмари не було ніякого бажання:
Не довго думаючи, куди б то поїхати, махнули на Стрий по трасі. Під кінець подорожі сталось чудо – дощ припинився. Ми в Стрию. Костя визиває 911. А я дістаю з рюкзака свої ві-бреки, Але Костя каже, що на ві-брейках їхати не хоче, треба переходити на дискові гальма, бажано гідравліку. Так ми замовили яєчню з бульйоном в кафешці на заправці. 9-та ранку. На спідометрі 120 км. План виконано!
Чи була нам потрібна ця подорож? Чи потрібно було їхати саме в таку погоду? Однозначно скажу “так”. Для мене поїздка вийшла дуже цікавою, включались інші рефлекси, по іншому відчувалась дорога і байк. Відчуття зовсім інші і це варто відчути!