Крим 2013 Mission completed

Воїнка - Бакальска коса - Міжводне – Чорноморське - ур. Кастель - ур. Джангуль - Оленьовка - Тарханкут - ур. Атлєш - коса Беляус - Мєдвєдєво - з. Донузлав - Молочне - Євпаторія - Берегове - Бахчесарай - Тепе-кермен - Чуфут-Калє - Бахчісарай - Сюренська фортеця - Ескі-Кермен - Залісне - Новоульяновка - перевал Бечку - Передове - Орлине - Об'єкт 221 - Балаклава - Орлине - Тилове - Кокія-Кая - Куш-Кая - Форос - Орлине - Байдарські ворота - пер. Шайтан Мердвен (Чортові сходи) - гора Спіради 1029 м - Орлине - Севастополь
  • Загальна відстань: 868 км
  • Люблю вертатися

    Коли давно немає нічого вдіти чистого, коли ровер і баул настільки присипані пилюкою, що ти вже і не пам’ятаєш якого вони кольору насправді, коли на губах – сіль і бризки моря, на колінах – подряпини, на тілі – нерівна засмага, в очах – драйв і жага нових пригод .

    Коли літо ще навіть не починалося, а в тебе вже десь залишилися сотні кілометрів, мільйони вражень, в пам’яті сотні краєвидів і безліч несказаних слів, гігабайти фото (тисячі спалених калорій, десятки літрів випитого пива/ізотоніка, синці, подряпини, поломки, проколи непотрібне викреслити).

    Скільки: 868 км – загальний пробіг, 10 000 м набору висоти.

    Взагальному поїздку умовно можна розділити на дві частини: турінгова Західним Узбережжям з палатками і Радіальна з стаціонарними ночівлями в районі Байдарської долини.

    День 1: 85 км: Воєнка – Бакальска коса.
    День 2: 95 км: Бакальска коса – Міжводне – Чорноморське – ур. Кастель
    День 3: 35 км: Ур Кастель – ур. Джангуль – Оленьовка – Тарханкут – ур. Атлєш
    День 4: 55 км: Ур. Атлєш – коса Беляус – Мєдвєдєво – з. Донузлав
    День 5: 60 км: Донузлав – Молочне
    День 6: 85 км: Євпаторія – Берегове
    День 7: 70 км : Берегове – Бахчісарай
    День 8: 45 км: Бахчісарай – Тепе-кермен – Чуфут-Калє – Бахчісарай – Сюренська фортеця.
    День 9: 70 км – Сюренська фортеця – Ескі-Кермен – Залісне – Новоульяновка – перевал Бечку – Передове – Орлине.
    День 10: 65 км – Орлине – Об’єкт 221 – Балаклава – Орлине
    День 11: 65 км – Орлине – Тилове – Кокія-Кая – Куш-Кая – Форос – Орлине
    День 12: 50 км – Орлине – Байдарські ворота – пер. Шайтан Мердвен (Чортові сходи) – гора Спіради 1029 м – Орлине
    День 13: 85 км – Орлине – Севастополь
    Заздріть, кусайте лікті, згадуйте і ностальгуйте, але навіть не намагайтеся повторити.

     

    День 9.

    Понад прірвою або зустріч під Ескі-Кермен.

    Сюренська фортеця – Ескі-Кермен – Залісне – Новоульяновка – перевал Бечку – Передове – Орлине.

    70 км: асфальт 50%, грунт 50%.

    Ранок почався підйомом на Сюренську фортецю, куди Алекс з Алісою вибралися у пошуках води.
    Якихось 300 метрів пішого підйому від місця стоянки і ..

    Кримські гори якісь інакші, незвичні для очей. Вони рівні. Так ніби плоска земля піднялася і розійшлася прямо в тебе під ногами ставши прірвою, в яку ти таки закохуєшся ніде не дінешся)

    Збираємося дуже довго. В цей час Петро, Христя і Ігор випаковуються в Симферополі з поїзда, збирають ровери і летять нам назустріч навздогін.
    Наша банда тимчасом котить на Ескі-Кермен (або ще Стара Фортеця).

    Підйом-спуск-підйом та скікі ж можна крутити.
    Нагорі спекотно і кльово.
    Люди. Багато людей. Чистеньких, помитих у біленьких сорочках чи футбол очках, блін. Якісь ми не такі як вони.

    Ескі-Кермен – одне з численних печерних міст Криму. Важко повірити, що тут на вершині гори в дірках в скелях колись жили люди. Ця дирка – це чиясь хатка, а ця – церква, ця – судиліще.

    З Алісою залазимо в осадний колодязь. Хтось би попередив, що сходи тут тільки зверху, а далі лізь як вмієш. Пригадалися Млинки, з тою різницею, що тут як впадеш то раз і назавжди і можуть не знайти. Ми бруднющі в пилюці. За нами з колодязя як з димохода вивалюються Алекс з Колею.

    По конях і спускаємося до Залісного. Тільки мені чомусь здається що піднимаємося.

    Там на повороті зустрічаємо Петра, Христю і Ігора. Вони зовсім не такі як ми – чистенькі, свіжі, повні сил і драйву. За дев’ять днів невпинної дороги і волоцюжництва змінюється не тільки колір шкіри, але і погляд. Коли немає часу думати лише іноді зупиняєшся щоб відчути.
    Як жеж я рада їх бачити. Алекс лякає апхілами, немає часу розслаблятися.

    В мене немає сил напружуватися. Та шотам, в мене ні на що немає сил. Петро забирає мій ровер з баулом і дає мені свій. Каже, що він мій янгол-охоронець. А якщо чесно, то якби не це, я б точно залишилася з іншої сторони перевалу.

    Вау! Він їде!!! Він сам їде!!!
    Підйом. Пісок,глина, каміння. Ми розтягуємося в дорозі чи то в просторі.
    Десь на половині підйому – ресет, рестарт – стає все одно скільки ще підніматися, все одно дорога вгору чи вниз.

    Темно. Холодно Нарешті вниз.Фара десь далеко в баулі, одяг теж – побічний ефект.
    Нічорта не видно. Їду навпомацки чи всліпу. Але насправді це все також пофік. Дорога стає асфальтованою, щоб не було страшно та самотньо я щось голосно наспівую. Ще весь час спуску мені здавалося, що ззаду хтось підсвічує дорогу.

    Збираємося внизу. Вражень просто нємєряно. А ще дуже холодно. Докручуємо до нашої першої стаціонарної ночівлі. Розумієш, що щастя – це просто. Гарячий душ, тепле ліжко, смачна їжа, чисті речі, теревені півночі.

    Що не кажіть, а життя починаться там де закінчується зона комфорту.

    День 10.

    Військовий індастріал. Орлине – Об’єкт 221 – Балаклава – Орлине. 65 км: 100% асвальт

    Сьогодні всьо інакше. Коли ти не в дорозі . Коли їдеш без речей в своє задоволеня.

    Виїжджаємо дуже пізно.Орлине, де ми зупинилися, розташоване в Байдарській долині. Щоб звідси дістатися будь-куда потрібно підніматися й підніматися. Але ж як приємно вертатись. Нє?

    Спекотно дуже. І на контрасті в об’єкті 221 не більше ніж +10.
    Мені подобається такий закинутий військовий індастріал. Хоча всередині пусто – залишилися самі переходи й ангари зрізаним металлом.

    Налвзившись,в 4-й годині ми вирушаємо в Балаклаву. Все оперативно бо нема часу (чому тут такі короткі дні, га?) обід-купання-фортеця.Додому в Орлине. Прикручуємо коли вже темно. Підйом дуже несподівано стає яскравим спуском. Завтра знову – на побачення іх морем.

    День 11.

    Побачення із морем з висоти пташиного. Орлине – Тилове – Кокія-Кая – Куш-Кая – Форос – Орлине. 65 км : 60% асфальт, 40% грунт

    Це один з наймальовнічиших найгарніших найяскравіших маршрутів за всю поїздку. Головне, це вибрати стратегічно правильне місце стаціонарного розташування. І потім кожного дня перетинати гірський хребет, щоб торкнутися моря. Щоб кожен ранок починався апхілом і кожен вечір закінчувався спуском.

    І кілька слів про дороги. Рівнесенькі і відполіровані ніби дзеркало. Чому так, ніби така сама Україна. Чи не така? Цікаво, що асфальтована дорога проходить навіть посеред лісу, саме нею ми плануємо виїхати на Кокія-Кая.

    Риг-риг-риг. Асвальт стає кам’янистою ґрунтовкою, підйом стає спуском.
    Як завжди спускаюся останньою. На дорозі сидить Вова. Курить. Розбите коліно, лікоть, плече, бедро. Ну красень, чесне слово))) Поклейка. В цей день більше «підкелювали» один одного ніж камени. Спускаємося далі. На саму вершину Кокія-Кая. Видно все – від Балаклави до миса Сарич, мис Айя і його Загублений світ. Хочеться до моря. Але ж воно тааак далеко внизу.

    Десь на спуску я склала Вові компанію у розбитих колінах. Так шо ми тепер одної крові.
    Хто хотів пішого походу??? Топаємо на Куш-Кая.

    Кльово, але що таке слова, що фотки. Їх не вдихнеш, не відчуєш, дикий вітер не намагатиметься скинути тебе зі скелі, не зіжмуриш очі від соняшних променів. Дупа не болить, опіки не печуть. Насолоджуйтеся текстом.

    Додому ще рано, тому вирішуємо їхати в Форос.
    Є речі, що не змінюються крізь роки.
    Тьотки з рахівницями у магазинах. Шальоний вітер, що зносить з дороги на спуску до Сарича.
    Спускаємося до моря ібенями. Сонце швидко втікає за хребет.
    Знову падаю. В підйом і додому.
    Блін.
    Злітає ланц, ніц не переключається.
    Петро як чарівник вітягає з кишені новий червоненький крюк, міняє мій вигнутий гак, рівняє перекидку, я знову жива ) знову іду)
    Урра.
    Додому. Де вогонь і шашлик з вином, теревені і спогади. Ще один день.

    День 12.

    Кросс-камні або душа бажає сраки. Орлине – Байдарські ворота – пер. Шайтан Мердвен (Чортові сходи) – гора Спіради 1029 м – Орлине 50 км: 10% авсальт, 20% грунт, 70% камяниста хуйня.

    Ранок не віщував нічого поганого. Сонце шкварило. (В ібєня!) На Ай-Петринську яйлу! – каже Алекс.

    Ясношо! Душа бажає сраки. Срака мусить бить! Напис какбе натякає. Поборемо яйлу, чи то вона нас. На Байдарські ворота я в’їхала на спущеному колесі. Нє к добру, подумалося мені – і ми звернули на пішоходну стежку.  Туристи, що йшли назустріч (насміхалися) посміхалися.

    Добре, що вічного питання – нафіга пертися на пішоходний маршрут з ровером так ніхто і не задав, бо, мабуть, отримав би в писок ще внизу. Стежка веде вздовж моря. Час від часу ми їдемо. Фактично – це вершина скелі, яка є початком Ай-Петринської яйли. Доходимо до пер. Шайтан Мердвен (Чортові сходи). Ось вона – точка неповернення. Адже вертатися назад цією ж дорогою – ну нафік.

    Повітря пахне чабрецем, навколо квітнуть піони, море зливаєтся з яскравим синім небом. На війні як на війні. Ми йдемо далі. Десь я знову пробилася, навернулася – фтопку сідло, галмівну ручку, манєтку. «Колхозимо сідло» – знову згаяли час. Петро з Алексом мене (вроді) вже ненавидять.

    Тре вибиратися з тої сраки – каже Алекс. Насправді то не срака – вона прийде за кілька годин разом із темрявою. Звертаємо, як нам здається, в сторону дороги. Навіть десь їдемо.  Сутеніє. Петро ще два рази пробивається. Кажу, що як тільки приїду у Львів – повидаляю нафіг всіх з друзів у фейсбуку.

    Стає зовсім темно. Чи то ще пригоди, чи то вже п-ць ще наразі неясно ) Йдем напряму через ліс доки не впираємося в яр. Повз нього вибираємося на стежку, що таки виводить нас на шоссе.  Бортуємо Алісу і додому. Холодно. Разухємо пробиті камери, синці, подряпини, вбиті шипи, враження – хто що.

    Нам таки буде, що розказати онукам!!!

    День 13.

    Орлине – Севастополь. 85 км : 100% асфальт.

    Дякуємо Орлиному і прощаємося. Може ще колись. Навряд.
    Швидко докручуємо до Севастополя. Де виявляється, що насправді ми живемо десь накраю. Що до вокзалу 15 км суцільних підйомів-спусків замість обіцяних 7.

    Летимо щоб встигнути в Херсонес. Як на мене це таке місце, яке варто раз побачити, поставити жирну галочку і більше не вертатися. Ніколи.
    Під останні промені сонця швиденько оглядаємо Севастополь, його набережну та порт.

    Моє враження, що непривітне місто для роверистів, незважаючи на рівнісінький асфальт – суцільні підйоми, спуски і кільця. Або може не звикла до людей, машин, життя міста.

    Наш останній вечір, остання ніч і останній ранок.

    Додому.

    Доба в поїзді. Нарешті в нас дньовка і «є контакт»!!!

    День 2.

    На краю землі. Бакальска коса – Міжводне – Чорноморське – ур. Кастель. 95 км: 85% грунт, 15 % асфальт.

    Спека і зустрічний вітер вже стали звичними. Вітер в харю видається навіть освіжуючим та приємним. Не можу зрозуміти тільки одне. Чому ми весь час крутимо і крутимо. Але ж для цього ми і припхалися, хіба нє?
    Дорога майже весь час вздовж моря – вкатана суха пильна груновка.

    Афігєть як по ній можна розігнатися! До Міжводного все якось на одному диханні. Виглядаємо кумедно: всі частково червоні від сонця в самих неочікуваних місця, кожен день в своєму – вухо, пів плеча, внутрішня стороні ліктя, первоні полоски на ногах – накі собі напівварені креветки. На мені це все гармонійно поєднюється з синцями і подряпинами – тестую контакти.

    Взагалі, після переходу на контакти я з баулом почала виїжджати на такі підйоми і спускатися з таких спусків, про які я раніше навіть не думала. Не тому що я така крута, сильна і безстрашна, а тому що ніяк не навчуся вистібатися.

    Так що дорога від Чорноморського до місця ночівлі через купу балок – це да, це тру, це круто.

    Найголовніше це дочекатися поки стане темно і тоді вкручувати-вкручувати-вкручувати. Перші мої слова після «доїзду» були «дайте випити». З усіма фотографуваннями, пошуком дороги, обідом в норматив «100 за 10» ми сьогодні не вклалися. Перші попечені руки і побиті коліна. Втикати в зоряне небо. Спати.

    День 3.

    Трусєля-паті. Дньовка. Ур Кастель – ур. Джангуль – Оленьовка – Тарханкут – ур. Атлєш. 35 км: 85% грунт, 15% асвальт.

    На самому березі є джерело з несмачною прісною водою. Нарешті є час некрутити. Море холодне, але таке кльове-кльове.

    В Криму якась незрозуміла пора року. Спекотно і сухо, багато пилюки і мало зелені. Чимось нагадує весну, тому що все квітне. Близько п’ятої ми таки рушили далі. Від Чорноморського до Тарханкуту через Джангуль – як на мене найгарніші місця Західного узбережжя.

    Тіко це сікрєт, нема чо сюди толпами пхатися. Багато втикаємо і фотаємо.

    Алекс каже, що я «парнікова», і що як я відстану і щось станеться, то буду сидіти поки не знайдуть або поки не з’їдять. Таки буду жеж, чо ) Накрайняк в мене є брікєти з гороховим супом, буду гризти.

    Планували встати на ночівлю десь за Тарханкутом, але багато чого проскочили майже у темряві.

    Очевидно, що незалежно від часу виїзжу та кілометражу, місце ночівлі знаходиться по восьмій, коли вже ніц не видно. Друга очевидність – це те, що баул додає +5 км до швикості. Вечір, ховаємося від вітру, спостерігаємо за нічним морським життям, тепло і затишно.

    День 4.

    Племя червоношкірих. Ур. Атлєш – коса Беляус – Мєдвєдєво – з. Донузлав. 55 км : 60% грунт, 40% асфальт.

    Всьо почало закінчуватися – бензин, тушонка, крем від опіків. Вода взагалі чомусь постійно закінчується. Здається, що з кожним днем стає спекот ніше і спекот ніше. Печуть руки, ноги, плечі – неможливо торкнутися. Їхати десь теж неможливо – майже весь день втикаємо на березі моря.

    Колишня роверистка баба Таня розважає нас байками, як в неї на коні в’їхала машина, як вона по голольоду но спині з пристібнутим догори з’їжджала по сходах. Цікава така – позитивна і драйвова бабуля. Люблю таких.

    А я таки суцільне парнікове нещастя, як не впаду, то проколюся, як не проколюся, то поріжуся, як не поріжуся, то тре багажник перекручувати.

    Ну казала жеж мама – сиди вдома!!! Бігуді, халат, борщ.

    День 5.

    Пісочіца. Донузлав – Молочне. 60 км: 60% грунт, 40% асфальт.

    Ура, ми нарешті майже вчасно виїхали. В дев’ятій. Стометровий апхіл, яким нас лякали місцеві мешканці, грунт-асвальт-грунт. Намагаємося зрізати, щоб якнайскорше до моря. Спека не дає жити.

    50 км пролітаємо на одному диханні і зупиняємося у Молочному. Це центр всєлєнной – тут є аж кілька магазинів, пивбар і крівєткі. Їхати далі – дуже гаряче, тому ми втикаємо десь в тіні дерев.

    Кілька кілометрів по піску вздовж біля … взовж соляних озер – знову ми приїхали.

    День 6.

    Екскурсійно-познаватєльноє-бардачноє. Євпаторія – Бєрєговоє. 85 км: 50% грунт, 50% асфальт.

    Мабуть це вже баян, але спекотно. Повітря пахне бузком, морем, пилом та розпеченим асвальтом. Щоб вбити час та якось перечекати спеку, відвідуємо всьо, що тільки можна. В Текіє Деревішів нас на відміну від попереднього разу дуже були раді бачити. Провели екскурсію, показали кіношну, цікаво)

    А от квас в кафешці біля Караїмських Кенас не змінився – такий самий холодний і смачний. Спека спадає, а нам сьогодні ще до Берегового. Багато разів повторювалася ситуація, коли дорога впирається в паркан/будинок/якусь_хуйню і доводиться вертатися і об’їжджати. Це Крим, крихітко. Цього разу нас на півдорозі спіткала труба. Така довжелезна і груба – ані об’їхати, ані пропхати ровери попід нею, ані перелізти. Об’їжджаючі її ми потрапили на військовий аеродром, де нас послали на йух нам побажали щасливої дороги – треба вертатися, об’їжджати і вкручувати.

    Вкрутили вже у напівтемряві. Всі капєц які замучені. Наша остання ночівля на морі. Завтра завертаємо в сторону гір. Потрібно раніше встати.

    День 7.

    Бахчісарайське…. 70 км : 60% асфальт, 40% грунт. А-а-а!!! Дев’ята година. Поки сонце ховалося за скелею ми проспали.

    Прохолодно, туманно, несонячно, незвично. Виїжджаємо як ніколи пізно – в 11. Прощаємося з туманним морем і розвертаємося в сторону Бахчісараю.  І крутимо-крутимо-крутимо.
    Рельєф ніби вгору. Але вітер в спину – і ми доїжджаємо дуже швидко. В третій годині ми вже в Бахчісараї.

    Кружляємо по місту, аж доки не знаходимо величезний смачнючий недорогий ресторан з кодовою назвою Чайхана (насправді я навіть не змогла прочитати як воно називається але якось так), де під шумок можна помити руки-ноги-голову, а як є час то і попрати шкарпетки.

    Смачнючий обід, що перейшов у вечерю – треба ж всьо спробувати. Хто ж знав, що після нього ми не те щоб їхати нікуди не схочемо – ми готові прямо тут на вулиці розставляти палатки. Фактично наш перший складний підйом до місця ночівлі – тіпа кемпінг, але з дуже класним лісом і стратегічно правильним розташуванням, звідки можна стратувати безліч пішохідних маршрутів. Колись обов’язково.

    Тут затишно, заходить сонце, але ж так бракує моря.

    День 8.

    Ригалівка перша. Тепе-кермен – Чуфут-Калє – Бахчісарай – Сюренська фортеця. 45 км: 50% грунт, 50% асвальт.

    Андрій поїхав по-англійські. Ми знову проспали – в лісі так хочеться поспати. Знову вічне питання «Де?» – це насправді не тільки питання сімейства Богомолових. Це наше спільне. Де паста? Де шкарпетки? Де шампунь? Де хліб? Де вода? Де їжа? Де всьо?

    Піднімаємося до Тепе-Кермен. Чи то спускаємося.  Вхід за акційною ціною – 10 грн з людини – велкам ту Крим.  На Тепе-Кермен кльово. Тихо, пусто. Людей майже немає. Якесь таке непопсове місце. Тим більше, це наша перша вершина. Чи то вершинка. Нажаль довго не затримуємося – попереду ще купа планів. Спуск-підйом. Чуфут-Калє.

    По 50 грн. Людей багато-багато. Нє, не як у Львові на Великдень, але найбільше що ми бачили за останній тиждень. Звалу немає – нам потрібно увійти в ці ворота і вийти з протилежної сторони. Або вертатися.

    Чуфут-Калє це також печерне місто, але набагато більше і цивілізованіше. Спекотно навіть в печерках. Але краєвиди бомбезні (с). Лазимо, фотаємо. Колись ми були тут в дощ і туман – булло пусто і ніц не видно.

    Звідси ми спускаємося до Бахчісараю повз ханський палац до вже відомого кафе. А найголовніше в кафе що? Канєшно, шо умивальник.  Сутеніє. На плановане місце ночівлі не встигаємо.
    Зупиняємося біля Сюренської фортеці.

    День 1.

    Боротьба з вітряними млинами або те, зарази чого. Воєнка – Бакальска коса. 85 км : 90% асфальт, 10% грунт

    Весь Крим побудований на контрастах. Починаючи від «чого прете в електричку з нерозібраними роверами і пофіг що ви за них заплатили, а вагон пустий», продовжуючи машинами, які спеціально спінялися, щоб показати нам де джерело і можна набрати води, і закінчуючи «а можна мені з Вами?» кимось із місцевих.

    Але 80% поглядів в нашу сторону явно говорять «Ну? Чого приперлися?» Спекотно. Степний горизонт, вітер в обличчя, розпечений асфальт і баул замість парашуту.

    «Щоб встояти на одному місці потрібно постійно крутити. Щоб кудась потрапити потрібно крутити в два рази швидше». Як не крути, але їхати більше ніж 15 км/год не вдається. Так і не халося, аж поки не горизонті не розвиднілося море.

    Прискорення – і от ми в кінці Бакальскої коси. Дорога до м. Пісчаного залита водою. Вітер не вщухає. Вода холоднюча, але коли це нас спиняло. Сонце лягає спати в море, вечеря «вау-гречка», палатки, від ключка під шум вітру. Розумієш насправді, для чого ти тут.

    Дякую всім і кожному окремо, цьомаю і дуже всіх люблю.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 17/05/2013