Львів-Шацьк або перший млинець не завжди грудкою

Жвирка - Савичин - Нововолинськ - Володимир-Волинський - Верба - Ставки - Любомиль - Згорани - Шацьк - Гаївка - Шацьк - Згорани - Любомиль - Верба - Володимир-Волинський - Нововолинськ - Червоноград - Великі Мости - Жовква - Куликів - Львів
  • Загальна відстань: 640 км
  • Привіт всім. Нарешті я повернувся із поїздки. Вражень – море, емоцій – ще більше. Багато хочеться написати, не знаю з чого почати, тому почну спочатку.

    Передмова.

    Відпочинок у Шацьку став для мене уже традицією, оскільки їзджу туди регулярно вже досить довгий час. Чому Шацьк? Та тому що Шацьк – це природа, чисті, прозорі озера, нема великого скупчення відпочиваючих (крім деяких вийнятків), і т.д. і т.п. Цьогоріч почувши ціну в 140 грн. за сам транспорт туди, рішення було прийняте моментально – їду на велосипеді. Крім того, озеро Пісочне, на якому я відпочивав, я вже обходив і переплив вздовж і впоперек, тому хотілось побувати на інших озерах. Факт того, що машини не маю, а на прокат брати велосипед це 20 грн./год., ще більше укріпив мене у правильності рішення.
    Наперед роз’ясню деякі моменти:
    1. Мені 20 років, і я не спортсмен, просто катаюсь в своє задоволення.
    2. Велосипед у мене найзвичайнісінький і важить близько 18 кг.
    3. До цього максимальна відстань яку долав на велосипеді це близько 100 км. із середньою 16-18 км./год.
    4. Це мій перший звіт, тому прохання не судити строго.)))
    5. Оскільки пишу по пам”яті, то можливі неточності в тексті. Якщо знайдете такі, то пишіть – виправлю.
    6. Під час дороги вперед я не дуже мав час, сили і настрій фотографувати, тому основна маса фотографій зроблена в Шацьку і по дорозі назад.
    7. Набір передач стандартний: 3 передніх: 24-34-42. 7 задніх: 12-28.
    8. Фотографії робились із телефона, тому якість не дуже.

    Приготування

    Отже, вирішено – їду на велосипеді. Оскільки новачок у цьому ділі, то думав їхати поїздом до Ковеля, а звідтам 90+ км. до Шацьку, проте при детальнішому огляді сайту УЗ виявилось, що це пасажирський поїзд. А велосипед розкладати і пакувати категорично не хотілось. Та й ціна квиток зі знижкою на студента 30+ грн. не дуже приваблювала, тому знайшов інший варіант, на якому й зупинився: поїздом до Сокаля, а потім до Шацьку 150 км. на своїх двох. Варіант без використання стороннього траспорту трохи лякав, адже я не був впевнений, чи проїду таку відстань за 1 день. Користуючись моментом, дякую всім, хто допоміг мені своїми порадами на цьому форумі. В рюкзаку віз кілограм 4-5 різних речей, тому він не сильно муляв плечі.

    Частина 1

    Перший день, і зразу ж косяк №1: спав я тільки 5 годин. Ніби і планував заснути раніше, а якось не вийшло(((. Дизель – поїзд на Сокаль відправлявся о 9:00 з головного вокзалу, тому підйом о 07:00, 7:50 виїзд з хати, 8:30 я на вокзалі, ще 10 хв. розпитувався людей, де купити квиток на приміський потяг. Виявляється це треба пройти через зал очікування і аж за ним будуть каси на приміські напрямки. Отже, купив я білет, зі знижкою на студента, це вийшло ні багато ні мало – 5:50 (білет на пасажирський потяг – 35 грн.), запакувався в поїзд, який прибув за 5 хв. до відправлення, і задався думкою, а де ж то поставити той велосипед, щоб завжди був на виду, і нікому не заважав. Варіант “за сідло до верхньої полиці” не підійшов, оскільки в дизелях стеля напрочуд низька, а в мене велосипед троха габаритний виявився. Very Happy Варіант розмістити у проході між лавками навіть не розглядав як робочий, оскільки руль з рогами, та ще й широкий, коротше кажучи, розклався я якось так:

    В поїзді практично нічого цікавого не було. Провідниця на велосипед навіть не глянула, і я й не платив за нього. Ще злився на себе, що забув удома нещодавно придбаний задній маячок Crying or Very sad . Приїхали ми до Червонограда в якому стояли близько 30 хв. а потім 5 хв. їхали до Жвирки))) Зійшов я з поїзда в 13:30, спитався одного дядька, як виїхати на трасу, що веде на Волинь, і він зі мною проїхався пару кілометрів, показавши напрямок, при цьому сильно дивувався, що я їду один аж в сам Шацьк))). Попетлявши по сільських дорогах та полях, я виїхав на трасу біля с. Савчин. Стан траси десь на 3-, завдяки чому в перші години поїздки я ледь не повернув назад. Але така погана дорога продовжувалась аж до повороту на село Войславичі, тому із думкою про класні волинські дороги, покотився вперед. А сонце так пекло немилосердно, що я вже на межі областей залишився без того літра води, який був у флязі (Косяк №3: тре брати більше води). Зупинився я на межі, посидів хвилин зо 5 в тіні знаку, глянув на річку Західний Буг та гніздо лелеки на знаку і покотився далі.

    Проїзджаючи міст, бачив людей на березі, очевидно відпочиваючих і дівчину, яка бігла під міст, прикриваючи верхню частину тіла відром!))) Незнаю що сталось з її одягом))))) Мож по річці далі поплив…
    Тут не можу не сказати про перше враження щодо стану доріг на Волині, так от – вони практично ідеальні, рідко де мені траплялась яма чи вибоїна на шляху до Володимира Волинського. Збоку, на обочині, є півметра асфальту, тому нема сенсу виїзджати на дорогу.

    Отже, проїхавши міст, я знову захотів пити, тут побачив придорожній магазинчик, заїхав у нього, і знову косяк (№4): зупиняючись біля магазину, забув, що я у тукліпсах, і ледь не гримнувся на землю з велосипедом, добре, що встиг обпертись рукою об магазин))). В магазині знов накосячив (№5): незнаю яка муха мене вкусила, але сильно захотілось квасу, ну я його й купив, і миттю випив десь четвертину півторалітрової пляшки. Як же я потім жалів про це…
    Отже повернувся я на трасу, поїхав далі, тут деякий час зі мною на велокомп”ютері зайцем їхала муха)))

    Чи то від того квасу, чи то від того шо не поспав нормально і не поїв вранці (№6), але їхати ставало все важче і важче, на невеличкій гірці під Нововолинськом я, плюнувши на все, присів під деревом відпочити і ледь не заснув)). Місцеве населення переважно на “українах” вгору! їхало без видимого напрягу. ЯК??? Отже, трохи полежавши в тіні, мене осінило: днем раніше, змащуючи велосипед, я міг занадто затягнути гайку на задній втулці. Перевірив, так і є (№7): колесо, при вільному обертанні, крутиться декілька секунд і зупиняється. Декілька хвилин і косяк виправлено, ще через одну я вже в дорозі, велосипед не їде, а летить))) Я щасливий, з новими силами, їду далі. Доречі, до цього моменту я вже випив майже увесь квас, який встиг зненавидіти))) Але тим не менше, після 5 хвилин “польоту”, я вже у Нововолинську:

    У Нововолинську біля дороги побачив яблуню, зупинився, нарвав яблук, пожував, трохи вгамував голод, і з надією на гарячу їжу у Володимирі Волинському, поїхав далі. До ВВ добрався уже напівживий о 17:00. Поблукавши містом, знайшов кафе біля дороги, зжував некласний чебурек, зате випив кльової кави, набрав води, відпочив годинку і в 18:00 з новими силами поїхав далі.

    Дорога до Любомля була жахливою. Приблизно це описується як 3 години їзди по бездоріжжю. Дорога там дійсно поганенька, така як і у Львівській області. Зате біля Любомля пролягає така класна траса у напрямку до Ковеля, що я без вагань ставлю їй 5+. Дорога дійсно класна, от би таку і у напрямку до ВВ. У Любомлі у одному з придорожніх кафе мені без питань налили пляшку води, оскільки з тих 1,5 літра у ВВ нічого не зосталось. Одні люди у кафе дуже здивувались, коли почули, що я аж зі Львова мандрую))) Вже на виїзді з міста, на зупинці мені якийсь мужик, очевидно напідпитку, махав руками, мож хтів щоб я його підвіз…))) До Любомля у мене встиг сісти телефон, по якому я слухав музику, тому після нього було дуже нудно їхати далі, тим більше, що дорога до Шацького заповіднику трохи поганенька (4-) і лише в Згоранах моя п’ята точка трохи відпочила на першокласній дорозі))) До заповідника я приїхав уже в 22:00, здалеку це виглядає класно: навколо тебе темрява, а впереді кусок дороги освічений як вдень)))) В Шацьку я був в 22:30, і, через втому, ледь не в”їхав в якихось відпочиваючих, які йшли по дорозі. Ну і на базі я вже був о 23:00, і зразу вирубався і проспав до 10:00 наступного дня.

    Частина 2

    Однією з моїх цілей було непереборне бажання оглянути усі 19 озер в заповіднику, але, нажаль, не завжди наші бажання співпадають з нашими можливостями. Що з цього вийшло, читайте далі.

    Перші два дні, я, ясне діло, нікуди не їздив. Самі розумієте, сонце, озеро, пляж, повітря, природа. Ну хто ж від такого відмовиться. Very Happy На третій день, оглянувши кешовану карту в GoogleEarth, було вирішено починати із найближчих озер, конкретно – із озера Мошно. На карті видимих підходів до озера не виявилось, тому поїхав з надією на те, що все-таки в лісі буде щось більш менш схоже на дорогу по якій можна буде проїхати без шкоди для себе і техніки. Трек почав записувати уже в лісі, коли зрозумів, що прийдеться попетляти, цікаво було, куди ж я все-таки заїду.

    Пробираючись до лісу по ямах і горбиках на пасовищі, я примітив отаке:
    Думаю, що це озерце, яке тим не менш, класно заросло, а потім раптово всохло. Пагорби по обидва боки водойми наводять на думку, про її штучне походження. Сфотографувавши то все і вдосталь помасажувавши 5 точку на пасовищі, я нарешті прикотився до в’їзду в ліс. Все, думаю, нарешті кінець масажу, і я решту шляху класно проїдусь по лісовій дорозі, але не так сталось як гадалось. ))) Продершись у ліс крізь зарощі кропиви (подекуди висотою вище 1 метра!) та іншої рослинності, я виїхав до отакої ледь замітної розвилки:

    Оскільки я правша, то й повернув направо на стежку, яка вивела мене на дуже класну лісову дорогу, м’якеньку, практично без коренів, яка, однак, привела мене до іншої розвилки, обидва кінці якої закінчувались тупиками: болотом і поваленими деревами.

    Розчарувавшись в цьму шляху, поїхав назад, по дорозі завернувши в поврот, якого до цього не помітив, який теж привів мене до тупика ((( Повернувшись назад до першої розвилки повернув наліво, і, після 10 хв. неспішної їзди знову вперся у тупик із різних кущів, який мене остаточно переконав у неможливості добратись до озера із цієї сторони.

    Тут треба віддати належне велосипеду, який, типу танка (все-таки 18 кг. Very Happy ), вірно віз мене по болоту, коренях дерев і гілках, яких у лісі вдосталь різних калібрів))) Ще одне, на що хочеться звернути увагу, це те, що під час їзди у лісі я практично щохвилини вляпувався у павутиння, деколи і в лице попадало і то так ніхіло))). Деякий час у мене на рулі жив і творив павук, а глянувши потім на окуляри, які увесь час були на голові, я ледь не подумав, що вони тріснуті, так багато на них було павутиння))) А ті лінії в лісовому масиві на карті це ніякі не дороги або стежки, це тупо вирубана лінія дерев, всередині якої все заросло кущами (№Cool, а я цього не врахував і, в результаті, увесь час разів натикався на тупики. Розчаровано виїхавши назад на дорогу біля пані, яка гостинно запрошує відпочити у заповіднику, я не захотів на базу повертатись, як то кажуть, із пустими руками, тому розвернувся і поїхав в напрямку с. Піща.

    По дорозі цікавість і вище описане неперборне бажання завернули мене на озеро Луки у селі Затишшя. Поблукавши у селі, я все-таки виїхав до озера, але, нажаль близько підійти до нього не вдалось через в’язку глину, з якої складався берег. Озеро не надто чисте, і заросле, проте, на мою думку, користується попитом у місцевого населення))) Принаймні, класно було б у Львові біля футбольного поля мати озеро)))

    До слова, місцеві так цікаво на мене дивились, що мені аж ставало ніяково від такої уваги. Масла у вогонь підливав той факт, що в селі у мене мало того, що ледь не відлетів болотник і тримався на чесному слові (злісно згадується несамовита тряска на пасовищі), так ще й несамовито торохтів на все село))). Від’їхавши на кількадесят метрів від села, зупинився біля знаку “Заріччя” (так, так, на фото знак того села і там написано “Заріччя” Very Happy ), прикрутив з горем навпіл (не мав ключа на 8, і прийшлось крутити плоскогубцями) нарешті той болотник і покотився далі.

    Декілька слів про дорогу. Так от, у селі її практично нема, а відрізок, що веде від головної дороги у село заасфальтований лише на декілька метрів. Зразу видно, що ніякий депутат там своєї дачі немає)))

    Виїхавши із Заріччя, я вже через 15 хв. був у Піщі. По дорозі мені трапився лелека, який поважно походжав біля дороги поміж трави і щось шукав, але коли я зупинився щоб його сфотографувати, то він сором’язливо відбіг подалі.))) Аж ось і Піща з попередженням, що це прикордонна смуга:

    Думаючи, що у Піщі одне озеро (не роздивився як слід ту область на карті перед виїздом, та й не планував туди їхати), поїхав на найбличе з трьох – Піщанське. Озеро досить велике, як на мене, але дещо брудне (але чистіше за деякі львівські озера) і місцями заросле, хоча на протилежному березі помітив поодиноких відпочиваючих і ловців риби.

    Пофоткавши то все, я із крейсерською швидкістю помчав назад на базу, оскільки трохи піджимав час і зовсім не хотілось залишитись без обіду в столовій))) Тільки на виїзді із села пригальмував щоб сфотографувати отаку табличку яка гласила, що те, що я спочатку сприйняв за річку, це насправді зрошувальна система.

    Знову набравши потрібну швидкість, не втримався і пригальмував ще раз, щоб все-таки сфоткати лелеку, але він знов відбіг подалі від дороги((( Ну ніби тобі зірка світового масштабу)))

    Ще 20 хвилин і я на базі, про що ненав’язливо мені бурчить живіт, почувши аромат із їдальні.

    Частина 3

    Відпочивши від попередніх пригод, та глянувши декілька раз на карту, вирішив з’їздити до озера Перемут, яке знаходиться буквально в двох кроках від моєї бази відпочинку.

    Знову ж повторив попередній косяк (№8 ) і не роздивився як слід карту, і, в результаті, до озера так і не доїхав, зате вдосталь поїв у лісі ожини. Також, зрозумівши, що нікуди не виїду дорогою, яка вела від траси, знову почав записувати трек, і, звернувши на бічну стежку, виїхав до вуликів. Незнаю чиї вони, але їх було не менше п’яти, правда без ознак будь-якого життя.

    Повернувшись на дорогу, вже збирався вибиратись назад на трасу, як мою увагу привернула дорога, яка проходила поруч із штучним каналом в потрібному мені напрямку, тобто до озера.

    Але й вона привела мене до, не надто густої, стіни лісу, за якою й було озеро. Але перспектива дертись через кущі ожини, павутиння і дерева з велосипедом не дуже радувала, тому я й повернув назад на базу.

    Наступного дня мені треба було з’їздити до Шацьку за маслом для вилки, яка своїм неголосним, але впертим хрипом, нагадувала про необхідність змащення і очищення від піску, на кожній другій ямі або горбі. Але й перспектива півгодини крутити до Шацьку під палючим сонцем видавалась не надто привабливою, тому було вирішено поєднати приємне із корисним і їхати до Шацьку через Мельники, по дорозі заглянувши і оглянувши все що можливо. До слова: до того часу я вже змирився з думкою, що всі озера мені не дано оглянути, принаймні цього року, тому вирішив оглянути найдоступніші з них. До Мельників поїхав лісом, через санаторій “Лісова пісня”. Там де раніше треба було йти через ліс, ламаючи ноги-руки об корені дерев, тепер веде такий нехитрий настил з дощок, на початку якого стоїть грізне попередження від якогось “Їжака”. Хто це такий, і чому забороняє їздити квадроциклістам по настилу, незнаю, але, оскільки, про велосипеди там ні слова не було сказано, то я й поїхав вперед. Може таким способом хотіли попередити власників чотириколісних машин про майбутню необхідність клеїти камери на колесах після проїзду по настилу.

    Наскільки я дізнався із розповідей відпочиваючих, то ділянка лісу по якій проходить настил, це так звана “Екологічна стежка”. Правда, вже безпосередньо біля “Лісової пісні” я побачив досить неприємну картину. Зразу попереджаю, якщо ви погано переносите усіляку бридоту, краще не відкривайте, побережіть свої нерви. Фотографія була зроблена безпосередньо із стежки по якій ходять люди, і кожен ото бачить… Я, звісно, розумію, у кожного свої проблеми, але щоб отаке робити… в мене слів нема… Оскільки я уже зачепив цю неприємну тему, то хочеться відзначити, що подібні “сюрпризи” у вигляді пакетів зі сміттям, або й просто сміття розкиданого на місці відпочинку, траплялись мені із завидною регулярністю. Просто не віриться, що в когось вистачає совісті, щоб так загадити чудову природу, серед якої відпочиваєш… Але не будем багато про сумне і повернемось до цікавого.
    Покружлявши по санаторію, я спитався якоїсь жінки де ж то та дорога на Мельники, яку на карті побачив, на що вона мені невизначено махнула рукою і сказала “Там”.)))) Після цього не став більше спілкуватись із місцевими відпочивальниками і вирішив-все-таки повернутись і проїхатись пару метрів по трасі і повернути на Мельники. На виїзді із санаторію натрапив на ось таких двох охоронців закладу:

    Зразу біля санаторію знаходиться с. Гаївка, яке буквально межує із ним. Звісно, тут можна зупинитись на декілька днів, практично усюди висять пропозиції щодо здачі кімнат. Загалом “Лісова пісня” справила враження культурного (наскільки це можливо) закладу, але в міру дорогого, що відчувається у всьому: у багатих будинках, великій кількості людей, доглянутості та спектру розважальних послуг, які вони надають. Коротше кажучи: за ваші гроші будь-який каприз. Виїхавши із санаторію, по практично ідеальній дорозі, ледь нахиленій вниз, за хвилину домчав до траси і поїхав до Мельників, де щастя у вигляді нормальної дороги закінчилось побитим асфальтом, і який до середини села зник узагалі, змінившись сумішшю піску з дрібними камінцями. Помісивши так пісок хвилин зо 10, я стомлений, зупинився відпочити і випити пару крапель води, і, ледь не впав від здивування. ЯК ТАК??? Я на своїй 1,95″ “злій” гумі і то їду не надто комфортно, а мимо мене спокійнісінько проїхала дівчина на “україні”. Трохи відпочивши, поїхав далі, до озера Кримно.

    5 хвилин петляння по лісовій дорозі вивели мене до пункту призначення. Озеро, на мою думку, досить чисте, хоч і місцями заросле і на його поверхні плаває різного роду рослинність, але відпочивальників на ньому в міру мало. Тож, якщо хочеться тиші і спокою, то сміливо можна влаштувати пікнік на березі цього озера, знайшовши перед цим вільний і чистий пляжик.

    Виїхвавши з озера на “головну” пісочну дорогу в селі, потихеньку покотився до Шацьку, по дорозі навіть не заїхавши до озера Плотічьє, та двох дрібніших озер збоку, так мене вимотало те змагання з пісочною дорогою))) В тіні дерев піску вже трохи менше, і можна котитися більш-менш стабільно.

    З відносним комфортом докотився я до Шацьку, де нещодавно зробили дорогу. Яке ж це щастя після годинної тряски відчути твердий і рівний асфальт))) Тільки-но почав набирати швидкість, як побачив лелече гніздо і в ньому лелек, ну і звісно ж, захотілось сфотографувати їх. Але, тільки я зупинився, вони поховались, ну точно світові зірки)))

    Кажуть, що лелека, який оселився у селі, це ознака щедрого врожаю, та й взагалі хороший знак. Проїзджаючи через різні села, я бачив багато таких гнізд, що не може не радувати))) Адже лелека напевне не поселиться там, де погані люди.
    Доїхавши до центру Шацьку, я, першим ділом відшукав магазин і обзавівся баночкою масла для вилки, і, потім поїхав на Світязь. Декілька слів про Шацьк. В ньому знаходяться два озера: Чорне і Люцемер. Обидва користуються попитом як у місцевого населення, так і у відпочивальників.
    Озеро Чорне знаходиться біля самої дороги, тому я не радив би зупинятись у тій його ділянці, яка знаходиться безпосередньо біля дороги, не думаю що вам сподобається запах смаженого асфальту)))
    А от в інших його частинах, думаю, можна цілком нормально відпочити, вода не першокласної прозорості, але й зовсім не болото, навіть, в якомусь наближенні, за ступенем чистоти, похожа на воду з Пісочного.

    Відпочивши на березі оз. Чорне, я поїхав до оз. Люцемер, але, невідомо яким чином, пропустивши поворот до нього, намотав лишній кілометр по трасі, перш ніж зрозумів, що тут щось не так)))) Розвернувся, і покотився назад, на повороті до Шацьку зафоткав отаке творіння рук людських:

    Виглядає досить класно, а головне, що навпроти того місця, я побачив довгоочікуваний поворот на оз. Люцемер. Дорога із трав’яно кам’яної ділянки поступово зійшла нанівець, перетворившись на дорогу для рогатої худоби з відповідними ямами, по якій неможливо було не то що їхати, але й іти. Ноги раз за разом, по черзі, провалювались у яму. Проте через 5 хв. такого екстріму я вийшов до озера і зразу ж занурив багатостраждальні стопи в озеро))) Озеро, незважаючи на всі ознаки рогатої худоби, яка, вірогідно, каламутила його щодня, було досить чисте. Хоча, може, це мені така класна ділянка попалась))) Але, помилково мотаючи зайві метри по трасі, я примітив знак, який вказував на те, що недалеко від траси знаходиться база відпочинку, це укріпляло у думці, що вода в озері все-таки всюди чиста.

    Виїзджаючи на трасу, замітив під кущем мальовничо розкидане сміття, ще раз здивувавшись такому ставленню до природи, покотився на Світязь. Тут хочеться вставити декілька слів про Шацьк. Люди у Шацьку, та й узагалі, на Волині гостинні і привітні. Звісно ж в сім’ї не без виродка, але то вже зовсім інша тема. Пригадати хоча б ті рази, що я питався про дорогу, чи напрямок до певного місця, мені їх люб’язно показували і розказували про них. Згідно реклами на одному з будинків, у Шацьку має бути свій нічний клуб. Також є лікарня у разі чого. Закупитися можна як у місцевого населення, так і у супермаркеті “Наш Край”, який, здається є монополістом на ринку супермаркетів у сільських місцевостях Волині, оскільки я не бачив інших більш-менш подібних магазинів. Зато усміхнули назви магазинів, як ото “М’ясна точка, або Пивна точка”, на рахунок останнього не впевнений чи пивна, але точно пов’язана з алкоголем. Окремо хотілось би виділити ставлення до велосипедів у Шацьку, і прилеглих селах. Так-от, я бачив багато велопарковок біля магазинів, чи інших закладів. Склалось враження, що тут велосипед це дійсно засіб пересування, і до нього ставляться відповідно, покращуючи усе для життя велосипедиста. Чому ж тоді у Львові для багатьох це засіб прогулянки до найближчої пивної будки і назад, для мене загадка.. Згадуються намагання знайомих мене відмовити від цього, коли я декілька років тому назад повідомив їх про те, що хочу пересісти на велосипед замість маршуток. Ось, наприклад, велопарковка біля магазину продовольчих товарів:

    Також така є біля “Нашого Краю” і ще біля інших магазинів. У деяких селах бачив класичні U-подібні стійки, а у деяких – просто дуги в аcфальті, щось типу того, що є біля Швейка на пл. Ринок. Також, впало в вічі те, що всі їздять, поважаючи одне одного, машини з терпінням пропускають велосипедистів, якщо тим треба об’їхати яму на дорозі,і не підганяють, сигналячи навздогін. Правда, про правила руху на велосипеді, тут, схоже, не чули, більшість їздить в межах допущеного, але як завгодно. Часто можна зустріти жінок (навіть старших) і чоловіків, які везуть на продаж на багажнику різну смакоту. Від Шацьку до Світязя при попутному вітрі декілька хвилин їзди, і ось я вже на місці.

    Світязьке озеро… Багато читав про нього, ще більше розказували, запрошували з’їздити покупатись… Отже, як ви всі вже знаєте, Світязьке озеро це найбільше у заповіднику озеро із острівцем посередині. Багато хто вже побував на ньому, тому коротко опишу свої враження від нього. Озеро надзвичайно чисте, але від берега треба далеченько іти, щоб поплавати на глибині. Навколо озера знаходиться багато баз, та й чи не кожен з мешканців села Світязь здає кімнату для відпочинку. В порівнянні з озером Пісочним мене неприємно вразила величезна кількість відпочивальників на Світязькому, причому деякі з яких переходять дорогу, абсолютно не дивлячись по сторонах(((. Ще одна цікавинка у Світязі це Петропавлівський чоловічий монастир з однойменною церквою. до яких з головної дороги мене гостинно запросив бігборд з написом:”Відвідайте Петропавлівський монастир”. І після 10 хвилин тряски по не надто класній дорозі, я біля церкви.

    Всередині охайно, прибрано, за бажанням, групі проведуть екскурсію. Доречі, церква практично біля самого озера. Коли я прив’язував велосипед до воріт, місцеві люди мене питали і дивувались, чого то я так роблю. І робили круглі очі при моїх розповідях про те що у львові є мастаки, здатні сперти велик навіть з балкону і з під нагляду камер спостереження. А недалеко від церкви видніються свіжозбудовані котеджі для відпочивальників, яких ще кілька років тому не було. Ну і накінець, декілька фотографій самого озера, щоб оцінити його масштаб і кількість людей. Ближче підходити не став, щоб не фоткати відпочивальників.

    Отже, вибравшись на головну дорогу в Світязі, подумав, що то непогано було б уже вертатись на базу, але глянувши на карту в телефоні, вирішив ще з’їздити на Пулемецьке озеро у селі Пульмо. До слова: на село проїхати можна лише через Світязь із Шацьку, оскільки пряма дорога ще й досі ремонтується на відрізку Гряда – Пульмо. До села із Світязя веде свіжовідремонтована/прокладена дорога, по якій наче летиш)))

    Приїхавши у село, вирішив не блукати багато в пошуках озера і запитав якогось чоловіка на Україні де озеро, на що той люб’язно згодився провести мене, дивуючись, що я аж зі Львова. Також дуже скаржився на відпочивальників, які приїдуть машинами, відпочинуть, і поїдуть, залишивши після себе гори сміття. Казав, що ледь не війну з ними влаштовують. Також скаржився, що влада не приділяє належної уваги чистоті озер, тому в останні роки все так позаростало і засмітилось. Озеро, як і казав той чоловік, було заросле і не надто чисте, що, тим не менш, не перешкоджало купанню в ньому.

    Після такої міні-екскурсії перед мною постав нелегкий вибір: робити гак через Шацьк і звідтам ще на базу крутити, чи поїхати навпростець через неремонтовану дорогу. Вибір був ухвалений буркотливим жтвотом в користь коротшого шляху, не зважаючи на крик здорового глузду про непрохідність відрізку Пульмо-Гряда. У селі свіжопрокладена дорога різко завертає під кутом 90 градусів у напрямку Гряди, тягнучись до кінця села, і там ще приблизно з 5 км. іде суміш піску із камінням, по якій ледь крутив педалі. Після того пішли суцільні піски, по яких, місцями, було важко котити велосипед.

    Але, незважаючи на цей косяк (№9), після годинного волочіння велосипеда, я добрався до Гряди, сфотографував іншу сторону Світязького, і з полегшенням у душі і в тілі, покотився на базу.

    Виїхавши на трасу, зупинився ще раз, щоб сфотографувати отакого охоронця лісу:
    От би такий дядько реально існував і стежив за чистотою і порядком у лісі, то напевне там було б чисто і приємно.))))
    Доречі, у заповіднику часто зустрічаються такі таблички як сфотографована вище із закликами берегти ліс, тварин, природу, тощо. Часто можна зустріти місця відпочинку, у вигляді відгородженої від лісу ділянки з альтанками, лавочками і столами, на яких, правду кажучи, не завжди чисто після попередників. Також, час від часу, трапляються ось такі інформаційні пункти у вигляді зупинки біля дороги і з картою навколишньої місцевості.

    Доречі, до озера Мошно я все-таки добрався в інший день, але з іншого боку озера Пісочне, і не побачив там нічого, крім густих заростів очерету, а шукати інший шлях не мав часу, тому дослідження його відкладається до наступного року)))

    Частина 4

    В цій частині хочу розказати вам про озеро на якому відпочивав, а саме – озеро Пісочне.
    Об’їздивши усі більш-менш популярні озера у заповіднику, я зробив такі висновки:
    1. Реально чистих озер в околицях Шацьку мало, їх можна перелічити на пальцях однієї руки. На мою думку такого титулу заслуговують озера Світязьке, Пісочне, Люцемер і, можливо, – оз. Чорне.
    2. На Світязькому ДУЖЕ багато людей, тому в тиші і без метушні відпочити навряд чи вдасться. З плюсів виділю те, що в деяких місцях озеро безпосередньо примикає до села, тому до нього не треба далеко іти, але і ціни за житло, напевне, будуть відповідні.
    3. Озеро Чорне знаходиться безпосередньо у Шацьку, і та частина що біля дороги не надто приваблива для відпочинку.
    4. Озеро Люцемер хоч і “однією ногою” у Шацьку, але велике, і, напевне, можна буде найти місцину для відпочинку.
    5. Озеро Пісочне розташоване в 20-30 хв. їзди на велосипеді із Шацьку, нормальними цифрами це 10 км. І саме його я буду рекомендувати як чисте, приємне і не надто людне місце для відпочинку.

    Всілякі технічні дані озера можна знайти в неті, тому на них зупинятись не буду. На рахунок води: тут вона дійсно чиста, аналогічна Світязевій. Крізь воду недалеко від берега (1-10 м.) видно дно, купатись так одне задоволення, особливо після шашлика)))

    Згідно з моїми спостереженнями, то найбільш “зайняті” частини озера – це база “Лісової пісні” і так-звана Підсунда: на карті це найбільш плавна частина озера і там дуже багато відпочивальників на машинах, особливо у вихідні дні.

    Через увесь лісок, паралельно дорозі, тягнеться ось така стежка, на якій можна зустріти не тільки пішоходів і велосипедистів, але й мотоциклістів.

    До слова: дорога не надто придатна для велосипеда через велику кількість піску на деяких ділянках, що практично унеможливлює його рух(((
    Виїхавши від пляжу далі в ліс, місцями можна зустріти ось таку чудову лісову дорогу, по якій, незважаючи на велику кількість шишок та гілок, можна доволі комфортно проїхатись.

    Отак, блукаючи по лісу і насолоджуючись краєвидами, я зовсім забув про напрямок, і спохватився аж тоді, коли годинник показав, що я вже 20 хв. в лісі, а озера все нема і нема. Ну добре, подумав я, їду далі по дорозі, кудись-же вона мене виведе в кінці-кінців. Як у воду дивився… Отак лісами і полями виїхав я… аж до кордону України з Білорусією))) Спершу не второпав куди я виїхав, оскільки дорога різко обривалась в канаві з другого боку якої був колючий дріт, але, потім, озирнувшись по сторонах, побачив табличку і попрямував до неї.

    Спочатку думав, що це звичайний знак типу: “не копати, бо кабель/труба з газом близько до поверхні”. Під”їхав ближче і завмер від здивування: ЯК???? Я ж їхав тільки 20 хв. від озера, а, судячи по карті, там їхати трохи є, та ще й через ліс. Коротше кажучи, отакий у нас державний кордон:

    Чесно кажучи, думав наш кордон це щось крутіше за обгороджений метр землі із табличкою посередині, але на практиці… маємо те що маємо.))) Їдучи звідтам, записав трек свого шляху назад:

    По гуглокарті ніколи б не сказав, що так можна виїхати до кордону…

    Частина 5

    Отож, нарешті я підійшов до останньої частини розповіді – повернення до Львова. Згідно із порадами, назад планувалось їхати тим самим шляхом, що і вперед, а саме: виїзд із Шацьку десь із самого рання (в районі 05:00), щоб до 16:00 встигнути на поїзд до Львова у Сокалі. Враховуючи час який я потратив на дорогу вперед (10,5 год.), 11 год. мало б цілком вистачити, і, теоретично о 15:00 я мав би вже бути у Сокалі. Але, згадавши, як я здихав під палючим сонцем в обід, по дорозі вперед, вирішив виїхати о 03:00. Щоб не повторювати попередніх косяків, то вирішив набрати води якомога більше, щоб не мучила спрага. Крім того, ще пару хвилин потратив на каву з надміру несмачним пончиком, п’ять із яких чекали своєї черги у рюкзаку. Ще пару хвилин на поверхневий техогляд, і я в дорозі.
    Отже, на виїзді маємо: 5 літрів води, чотири із яких у рюкзаку, 5 пончиків, декілька яблук і трохи різного барахла із яким я приїхав в Шацьк. Разом це все заважило кілограм на 6-7. Підняв рюкзак, одів, походив – нічо, їхати можна.

    Виїхав із бази о 03:30. На прощання, місцеві пси забацали мені такий концерт, що напевне пів бази проснулось))) На щастя, то тривало недовго, і вже через пару хвилин тільки я, шелест коліс по асфальту і пляма світла впереді. По приїзді на базу, я, з горем навпіл, склеїв суперклеєм поламане кріплення для ліхтарика і тому він тримався на рулі без усякої ізоленти. Ще навіть не виїхав на головну дорогу, здалося мені, що ліхтарик треба поправити на рулі, поправив, і знову, якось із м’ясом вирвав його із кріплення. “Весело поїзденька починається…” – подумав я, і поліз за ізолентою. Декілька хвилин і я знову в дорозі, весело кочусь по дорозі, машин мінімум, а ті які їздять, обганяють за кілометр. Більшість водіїв переходять на ближнє світло, але трапляються й унікуми, які умудряються включити дальнє світло прямо перед мною Sad Тут я ще раз подумки подякував сам собі, що завжди мав відбивачі на велосипеді і одночасно подумки дав по мізках, щоб більше не забувати задній маячок… А вночі їдеться класно і якось по-собливому легко. Я вже тоді пожалів, що не виїхав скоріше, десь так година 12-та, або перша. Скоро проїхав пустий і безлюдний Шацьк, ще трохи і я на межі заповідника, після чого почався капєц. Дорога біля обочини м’яко кажучи, не фонтан, тоді, оглядаючись назад, шо 10 секунд, поїхав посередині дороги, де вона більш-менш нормальна. Таким чином доїхав до Згоран, де пів-села ішла найідеальніша дорога, а потім все той же капєц, що і раніше. Але, тим не менш, до Любомля я докотився із піднятим настроєм. Знаєте, а кльово так зустрічати світанок на велосипеді: тобі не холодно і не гаряче, вітер слабко дує тобі в обличчя, край неба багровіє оскільке ранішнє сонце ще за горизонтом. Це такий кайф. Усім раджу спробувати, а хто вже спробував, то мене зрозуміють. Very Happy О 05:30 я вже був у Любомлі із середньою 25 км./год.

    За Любомлем зупинився на першу зупинку. 5 хв. відпочинку і я знову в дорозі. Доречі, годинні зупинки, тривалістю більше 10-15 хв. не робив, оскільки потім ноги стають як дубові і приходиться знову їх приводити в робочий стан.

    Вдпочивши, знову наліг на педалі. А сонце тим часом піднімається уже вище, півні кукурікають і світанок застав мене десь в околі с. Чмикос. Люди масово на зупинках стоять, чекають транспорт і жалісно дивляться на ненормального, який в таку рань і з рюкзаком на горбу крутить педалі. Доречі десь біля того ж села, якщо не помиляюсь, веде добрий відрізок файної дороги.

    Дві години педалювання вивели мене на рівну дорогу, що означало, що я вже недалеко від Володимира-Волинського. Вже перед самим містом, я зупинився на чергову щогодинну зупинку і мою увагу привернуло ось це місце. Як вияснилось, це місце, де нагору виходить джерело із дещо специфічним смаком води. Але вода цілком придатна для споживання, незважаючи на вміст у ній багатьох компонентів.

    Наповнивши флягу, я покотився далі. До міста знову їхалось дуже важко, навіть вниз велосипед відмовлявся котитись нормально Sad Ну шо за… Вперед їхав, у ВВ вже здихав, і назад та ж історія… Доречі, зі світанком, машин на дорогах стає помітно більше, а дорога до ВВ місцями вузька. тому приходилось з’їзджати на обочину щоб пропускати різного роду фури і автобуси.

    Нарешті – Володимир-Волинський! Середня швидкість впала із 25 до 23 км./год. по тій нещасній дорозі між Любомлем і ВВ.

    На перший погляд, місто не таке оживлене як, скажімо, Львів, але тим не менш о 08:00 тут уже досить багато людей, які спішать хто куди. У місті є військова частина, тому майже скрізь можна зустріти людей у військовій формі, нерідко – на велосипедах. Very Happy Узагалі, велосипеди тут це масове явище, і це, враховуючи населенність майже у 40 тис. людей. Думаю, якби збільшити місто і, відповідно, населення, до масштабів Львова, то у нас не менше половини людей їздило б на велосипедах. Приємно здивувала і культура водіїв як у місті, так і узагалі у всіх місцях, через які я проїзджав на Волині. В захист львівських водіїв хочу сказати, що серед них теж є порядні і пристойні люди, і немало, але в порівнянні із ВВ, всі кудись спішать, тиснуться, обганяють і т.п. Незнаю як у них ситуація із громадським транспортом, але, судячи по його кількості, то непогано. На одному автобусі-гармошці бачив такий напис:”Безкоштовний проїзд за сприяння Укрпетроль”. Ну, думаю, якщо в них дійсно халявний проїзд і купа людей на велосипедах, то яка ж має бути свідомість у людей, щоб відмовитись від халяви і пересісти на велосипед, в порівнянні з нашими людьми, які щодня по 4 – 8 грн. викидають на маршутки, і не спішать пересідати на велосипед. Ложку дьогтю в мід підсунув той факт, що велосипедистам на ПДР у Володимирі-Волинському абсолютно плювати. Sad Чого тільки вартий мужик, який при в’їзді в місто поїхав не по кільцю, а навпростець, проти шерсті, ще й умудрившись перетнути дорогу по діагоналі Very Happy

    У місті я зупинився на головній площі, перед церквою на лавочці на першу довгу зупинку до 09:00. Пончик абсолютно не хотів лізти до рота, але якось я його втиснув в себе, оскільки іншої їжі за всю дорогу не передбачалось, а на голодний шлунок їхати, це вже проходив по дорозі вперед. Доречі, відламавши кусочок пончика, дав голубу, який ошивався біля лавочки. Той поважно походив, походив біля шматочка і полетів геть. І як люди можуть їсти таку гадосць, яку навіть тварини не їдять, для мене загадка Very Happy Набравшись сил, рушив далі.

    До Нововолинська їхалось уже тяжче, може через часті підйоми і спуски, проте уже через 45 хв. я несподівано побачив знак міста Very Happy Не очікував, що так скоро доберусь до Нововолинська. По дорозі зазнимкував ще одне творіння рук людських. Одначе, люблять на Волині природу Very Happy

    Нововолинськ справив враження тихого індустріального містечка. І справді, тут немає такої метушні як у Львові, проте уже присутнє загазоване повітря. Багато заводів, подекуди вдалині виднілись шахти. Але таке враження є тільки при русі по окраїні. Задля цікавості трохи проїхався містом. Особливих вражень Новолинськ не справив, за вийнятком декількох фактів, про які я розкажу нижче, але й негативного осадку від відвідин не зосталось. Недалеко від межі міста натрапив на такий трактор. Може його виставили на огляд усім для приваблення туристів у мотель неподалік, а може й поставили як пам’ятник минулому, коли цей агрегат був ще ого-го Very Happy Також, неподалік знаходився бігборд із вибаченням хлопця. Незнаю, як сильно можна було насолити дівчині, щоб вибачатись перед цілим містом таким способом, а може просто хлопець її сильно кохає і не хоче втрачати. Хтозна…

    Покатавшись у Нововлинську, я з гіркою думкою про Львівські дороги поїхав далі. Від Нововолинська до Львівської області їхалось напрочуд легко, і вже в 10:45 я був на межі областей. Незнаю, чим міряють відстані Львівська і Волинська області, але мірила у них точно різні))) У Волинській області знак обіцяв, що до Львова ще 100 км., проїхавши декілька хвилин! вже у Львівській області зустрічаю знак, який каже, що я за пару хвилин проїхав аж 7 км. і до Львова 93 км. Very Happy Тут я на декілька хвилин зупинився у місці відпочинку “Біля дуба”. Місце класне, є де присісти, або в альтанці від сонця відпочити, але таке загаджене, що у мене виникло непереборне бажання не затримуватись тут ні хвилиною довше. Плювати, що я змучений а ноги хочуть мінімального відпочинку, в цьому гадюшнику не зостався довше потрібного: посидів зо 5 хв., перелив воду із пляшки в рюкзаку, у флягу на велосипеді, і поїхав далі.

    Дорога від межі до повороту на с. Войславичі терпима. Ніби рівна, але всерівно, їдеться не так легко, як по волинських дорогах. Швидкість була практично однакова як на відрізку Любомль – Володимир-Волинський, незважаючи на візуально кращу якість львівської дороги. Після повороту на Войславичі почалось усе на купу: гірки, спуски, ями, пісок і горбки на обчині. Зате замітив один підозріло схожий на майкрософтівську всім відому картинку краєвид. Тепер ясно, звідки Гейтс запозичив собі шпалери на робочий стіл. )))

    До Червонограда докотився вже стомлений: сонце в обід, погана дорога і часті підйоми робили свою чорну справу. Ледь не добив той факт, що на повороті в місто у с. Острів, я зупинився щоб пропустити машину по головній дорозі і забув, що я увесь час їхав у тукліпсах. Ледь встиг ривком видерти ногу із педалі, при цьому порвавши тукліпсу і ледь не розпластавшись під велосипедом на асфальті. Від’їхавши на обочину, похмуро і розчаровано глянув на два обривки ременя, які тирчали із педалі, затягнув якось то все діло, щоб не волочилось об землю і з підупавшим настроєм покотився далі. Ось і Червоноград:

    Про місто нічого особливого сказати не можу, тільки підмічу той факт, що дуже багато заводів, і відповідне повітря всюди. Також ніби зробили дорогу, яка веде від міста до с. Острів. Пам’ятаю як раніше ми 20 хв. товклись у бусі на здоровенних ямах, доки виїзджали із міста. Також дуже багато усіляких камазів і автобусів, які сигналили мені ще за 100 м. щоб я забрався з дороги. В Червонограді зайшов у перше ж кафе біля якогось заводу, недалеко від переїзду через колію, замовив каву і протягом півгодини намагався впихнути в пересохшу горлянку пончик, щохвилини поглядаючи на велосипед прив’язаний до стовпа на вулиці. Тепер згадуючи ці події, думаю варто було посидіти і відпочити не менш як годину, проте я не міг там залишатись довше необхідного. Сам незнаю чому, може така атмосфера витала у тому закладі, чи що. Тому, як тільки трохи відпочив, зразу ж поїхав далі. Перед мною був вибір: чекати на поїзд в Червонограді, потенційно віддавати укрзалізниці 11 грн. за мене і ровер, чи гордо уже проїхати тих 90 км., і нікому нічого не платити, тим більше, що часу в мене було вдосталь і спішитись не було куди. Вибір впав на кілометри загазованої і противної дороги під сонцем. І чого я не здивований з цього факту… Smile
    Дорога від Червонограда до Великих Мостів заслуговує на особливу “подяку”, завдяки своїй роздовбаності і взагалі дорога – дрянь, по ній тільки камазом і їхати Sad Деколи, не витримувавши такого знущання над собою, їхав по м’яких порохах збоку. Але, тим не менш, якось я докотився до Великих Мостів, проминувши які, діло пішло веселіше. Very Happy Дорога вже краща, на обочині є трохи вільного кусочку асфальту по якому місцями неможливо їхати через пісок і горби, ризикуючи впасти під автомобіль. По дорозі зустрів село із дивною назвою:

    Також вже десь біля Жовкви гордо сфоткав подолання 200 км. бар’єру після 12-годинної поїздки. Very Happy

    У Жовкві подумки подякував ОНУРівцям які зробили таку шикарезну дорогу і практично без сил поїхав далі. Вже на виїзді із Жовкви побачив наслідки аварії:

    З висновком: “Дорога дорогою, але голову треба мати на плечах”, покотився далі. По дорозі до Куликова зупинявся щось зо 4 рази: сили вже безсовісно покидали мене. Побачивши у Куликові знак, що до Львова 17 км. там де ще пару років тому назад стояв знак 12 км., ще раз задумався про коректність львівських вимірювальних пристроїв і поїхав дальше, тим більше, що на небі досить непристойно розкинулись темні хмари (І звідки тільки взялись?), погрожуючи пролитись на мене дощем. Sad

    У с. Гряда я настільки був знесилений, що доїхавши до зупинки, 20 хв. тупо лежав на лавці, положивши рюкзак під голову. Люди в маршутках мимо проїзджають і дивляться шо то за чувак спить серед білого дня, а як якась маршутка зупиниться, щоб висадити пасажирів, так і взагалі безсоромно витріщаються Very Happy Трохи відлежавшись, зробив спробу піднятись на гірку, яка не увінчалась успіхом: підлий організм, відчувши близкість хати, теплої ванни і ситої вечері навідріз відмовлявся крутити! педалі вгору, зате ішлось! вгору класно – ледь не біг, штовхаючи перед собою велосипед. Very Happy Шо за організм навпаки??? Потім класно було їхати з вітерцем з гірки у Гряді до Грибовичів, ммммм…

    Пару слів про Грибовичі. Так от, там реально і противно смердить звалищем неподалік. Раніше дивився сюжет у новинах, як люди перекривали дорогу сміттєвозам через це, але не думав, що це аж так серйозно і противно.
    Останні дві гірки я вже напівїхав, напівішов, аж доки не побачив знак мого рідного міста. І тут мене вчасно сів телефон Very Happy

    Біля Галицького Перехрестя з якогось щастя була пробка. Пригадую, як люди в машинах здивовано дивились на чувака з голим торсом, і відбитками лямок рюкзака на спині (через сонце), що спокійно собі крутив педалі поміж тих машин. Very Happy Ще півкілометра і я в хаті, а потім ще годину тупо лежав на ліжку, відходячи від дороги. Very Happy Very Happy Very Happy

    Глобальні висновки:
    1. Хочу шосейник, або, на крайній випадок, якщо все-таки поїду наступного літа в Шацьк на цьому велосипеді – поставлю напівсліки, бо зла гума то не є добре для голого асфальту.
    2. Відпочивати треба регулярно. Їхав так: що 15 хв. глоток води і щогодини невелика зупинка на 5-10 хв. За всю дорогу треба було зробити дві великі годинні зупинки, може би й їхалось легше.
    3. Мертві цифри: Пройдена відстань 232 км. із середньою 21 км./год. за 14,28 = 15 год. Причому із Жовкви до Львова їхав більше як дві години!
    4. Маячок і ліхтарик у дорозі це життєво необхідна річ, не кажучи вже про світловідбивачі, з різних боків. Пригадую як ледь не в’їхав в мужика біля Шацьку, ровер якого був узагалі без відбивачів і який котився неспішно із швидкістю близько 15-20 км. год. А я розігнався до 30 на рівній дорозі Sad Ліхтарик однозначно куплю новий, міцніший і потужніший.
    5. Їхати все-таки краще вночі. Переваги: менше машин, чистіше повітря, сонце сильно не смажить. Недоліки: без освітлення дуже і дуже погано, особливо у Львівській області. Пригадую як вчора летів з Бібрки пів десятої вечора без освітлення (не розрахував шо так затримаюсь) зі швидкістю 30+ по ямах Sad Але то вже інша історія.
    6. Кошторис поїздки: 3 грн. кава і пончики ще з 20 грн, але куплені не мною Smile Разом 3 грн. чесно витрачених моїх грошей проти 15 витрачених по дорозі вперед. Зекономлений квиток на поїзд = життєво необхідна кава.
    7. Їхав 15 годин, часом їхалось тяжко, часом легко, деколи думав, що все, більше не можу/не буду/не хочу, але все ж доїхав, і найголовніше – без сторонніх засобів пересування типу машини чи поїзда. Велосипед це сила!!! Жаль тих людей, які мучаться в тих залізних коробках щодня, чесно, жаль… Very Happy
    8. Є над чим працювати і що виправляти, а головне – є який-не-який, а все ж досвід. Very Happy

    Дякую всім, що читали цей нудний монолог. Надіюсь він допоможе вам, якщо захочете так само проїхатись до Шацьку.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 12/08/2012
    640 км Львівська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    Arustokrat812