Mt. St. Helens

Mount St. Helens
  • Загальна відстань: 15 км
  • Не зважаючи на п’янку в п’ятницю я все ж таки встав в 5 ранку і вирушив в дорогу. Відстань від мене до місця початку дороги десь 180 миль. За 3 годин я вже був на місці. В них там просто дурдом твориться – по всюду тпблички за то заплати, там не ходи, камінців не збираю, якшо ступиш за межі стежки – штраф 100 баксів і т.д. Ну це все для американців я звісно забив болт на то всьо.

    Трохи з історії гори: до 1980 року її висота була близько 3000м, але коли відбулося виверження то утворився кратер розміром в 1,3 милі і її висота зменшилася до 2550 метрів. Всередині кратера постійно наростає гора з розпеченої магми і зараз середина кратера вже маєже на висоті його країв.

    Ну одним словом вирушив я в дорогу – йти по стежці, а потім по так званій пустелі (місце залите лавою і вулканічним попелом) довелося з 2 години. Підійшов під гору і там стежка закінчилася, тому що з цієї сторони для американців хайкінг – то хіба дойти до підніжжя де є печера з водоспадом і повтикати в наметах на визначеному місці де навіть туалет зроблений. Зазвичай всі хто піднімається на вершину піднімаються з західної або південної сторони. Я звісно як варят вирішив не йти дорогами де навіть діти можуть піднятися і вирішив піти влоб до кратера, а дальше піднятися східною його стіною. Я звісно коли писав раніше про “матрас” забираю свої слова назад. ТОму що цей підйом що я вибрав не те що матрасом не назвеш, а його можна назвати навіть дуже небезпечним. Ну по-перше всі схили гори живі, вони вкриті вулканічним попелом і живими камінцями. Де не станеш – все їде вниз з величезним грюкотом, я до речі також не раз з тим всім сповзав на пару метрів.

    Коли дійшов до рівня кратера, то відчулося таке тепло як з пічки, бо там постійно йде дим з дирок і чути як булькає розпечена лава в дірках. В сам кратер заходити дуже небезпечно, бо там дуже легко можна провалится в домну… і тоді вже не знайдуть :)

    Над кратером кожні пів години пролітав гелікоптер, мабуть для того щоб перевіряти візуально стан кратера і чи є небезпека. Там також встановлено купу сейсмологічних пристроїв для попередження наступного виверження.

    Дальше від рівня кратера почалася просто труба – місцями вертикальні стінки з живими каміцями, кілька разів по голові получив маленьким камінцем, був без шолома :) Про то скільки разів падав на сраку взагалі мовчу. Коли добрався до каньйону вгорі то стало взагалі жарко. Я йшов по гребіню на якому все рухається і оба схили під кутоб від 60 до 80 градусів. Було навіть дещо страшно. На одному з камінців на цьому гребіні я вирішив перекусити і витягнув кульок з хавчиком і водою… і от нещастя – камінець на який положив кульок з величезним грюкотом полетів в кратер. Я залишився без води і їжі, а ще купу годин йти до найближчої води і жара невиносима. Ну думаю якось буде. Пішов дальше, останній етап – це було взагалі щось з чимось – вертикальна стінка і під тобою лише край гребіня. Камінці за які хапаєшся валяться вниз, тільки молишся шоб сам не впав – бо точно не знайдуть.

    Ну першу вертикальну стінку пройшов і залишилася всього одна до вершини. Коли я вийшов на поличку то почув якийсь грюкіт – підняв голову вверх і тільки встиг стати раком шоб сховатися під рюкзак. На мене вальнувся камінь розміром з голову. Якби попав не на рюкзак а кудись інде – було б “боляче” :lol:

    Ну одним словом – ось і вершина. УРА!!!!!!!!!!!!!!!

    Зробив фотги рейнера і адамса – то дві найвищі гори в штаті. Пора спускатися. Як виявилося спускатися було ще гірше ніж підніматися, бо вниз летів шо на лижах по камінцях, головне було не летіти швидше камінців бо вони мають таку властивість наздоганяти :lol: Ну одним словом до ” пустелі” я дійшов за години дві. Дальше залишалося ше дві години йти по жарі без тіньочку і без краплинки води. В мене в кінці починалися вже галюни, ноги запліталися – думав не дійду. Але о чудо – я найшов якусь калабаню через яку протікав мізерний потічок. Я став на 4 і як собака почав жадно хлебтати ту воду. Було пофіг чи вона чиста чи не дуже. Але спрагу вдалося таки втамувати. Коли вже вийшов на стежку, що проходить через “незайману” природу (бо ж ставати за межі стежки не можна) – то там вже шлялися толпи людей, здалеку розглядали гору, долину і озеро. Ну ще пів години і я біля машини. Повірити не міг… невже я дійшов. Їхав назад по гірській місцевості з перевищенням швидкості місцями вдвічі бо страшенно хотів їсти – тре було якнайшвидше добратися до якогось села. Копів там нема в горах, тому я не сильно переживав за обмеження. І ось чуда – через 50 миль я знайшов забігайлівку де нажерся сендвічів, випив з літру кока коли і спокійно поїхав додому. Вернувся я година 9 вечора і через 20 хвилин я вже мертво спав….

    БУЛО КЛАСНО!

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 14/09/2008

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    K2