Mt. St. Helens
Учасники мандрівки:
K2Не зважаючи на п’янку в п’ятницю я все ж таки встав в 5 ранку і вирушив в дорогу. Відстань від мене до місця початку дороги десь 180 миль. За 3 годин я вже був на місці. В них там просто дурдом твориться – по всюду тпблички за то заплати, там не ходи, камінців не збираю, якшо ступиш за межі стежки – штраф 100 баксів і т.д. Ну це все для американців я звісно забив болт на то всьо.
Трохи з історії гори: до 1980 року її висота була близько 3000м, але коли відбулося виверження то утворився кратер розміром в 1,3 милі і її висота зменшилася до 2550 метрів. Всередині кратера постійно наростає гора з розпеченої магми і зараз середина кратера вже маєже на висоті його країв.
Ну одним словом вирушив я в дорогу – йти по стежці, а потім по так званій пустелі (місце залите лавою і вулканічним попелом) довелося з 2 години. Підійшов під гору і там стежка закінчилася, тому що з цієї сторони для американців хайкінг – то хіба дойти до підніжжя де є печера з водоспадом і повтикати в наметах на визначеному місці де навіть туалет зроблений. Зазвичай всі хто піднімається на вершину піднімаються з західної або південної сторони. Я звісно як варят вирішив не йти дорогами де навіть діти можуть піднятися і вирішив піти влоб до кратера, а дальше піднятися східною його стіною. Я звісно коли писав раніше про “матрас” забираю свої слова назад. ТОму що цей підйом що я вибрав не те що матрасом не назвеш, а його можна назвати навіть дуже небезпечним. Ну по-перше всі схили гори живі, вони вкриті вулканічним попелом і живими камінцями. Де не станеш – все їде вниз з величезним грюкотом, я до речі також не раз з тим всім сповзав на пару метрів.
Коли дійшов до рівня кратера, то відчулося таке тепло як з пічки, бо там постійно йде дим з дирок і чути як булькає розпечена лава в дірках. В сам кратер заходити дуже небезпечно, бо там дуже легко можна провалится в домну… і тоді вже не знайдуть
Над кратером кожні пів години пролітав гелікоптер, мабуть для того щоб перевіряти візуально стан кратера і чи є небезпека. Там також встановлено купу сейсмологічних пристроїв для попередження наступного виверження.
Дальше від рівня кратера почалася просто труба – місцями вертикальні стінки з живими каміцями, кілька разів по голові получив маленьким камінцем, був без шолома Про то скільки разів падав на сраку взагалі мовчу. Коли добрався до каньйону вгорі то стало взагалі жарко. Я йшов по гребіню на якому все рухається і оба схили під кутоб від 60 до 80 градусів. Було навіть дещо страшно. На одному з камінців на цьому гребіні я вирішив перекусити і витягнув кульок з хавчиком і водою… і от нещастя – камінець на який положив кульок з величезним грюкотом полетів в кратер. Я залишився без води і їжі, а ще купу годин йти до найближчої води і жара невиносима. Ну думаю якось буде. Пішов дальше, останній етап – це було взагалі щось з чимось – вертикальна стінка і під тобою лише край гребіня. Камінці за які хапаєшся валяться вниз, тільки молишся шоб сам не впав – бо точно не знайдуть.
Ну першу вертикальну стінку пройшов і залишилася всього одна до вершини. Коли я вийшов на поличку то почув якийсь грюкіт – підняв голову вверх і тільки встиг стати раком шоб сховатися під рюкзак. На мене вальнувся камінь розміром з голову. Якби попав не на рюкзак а кудись інде – було б “боляче”
Ну одним словом – ось і вершина. УРА!!!!!!!!!!!!!!!
Зробив фотги рейнера і адамса – то дві найвищі гори в штаті. Пора спускатися. Як виявилося спускатися було ще гірше ніж підніматися, бо вниз летів шо на лижах по камінцях, головне було не летіти швидше камінців бо вони мають таку властивість наздоганяти Ну одним словом до ” пустелі” я дійшов за години дві. Дальше залишалося ше дві години йти по жарі без тіньочку і без краплинки води. В мене в кінці починалися вже галюни, ноги запліталися – думав не дійду. Але о чудо – я найшов якусь калабаню через яку протікав мізерний потічок. Я став на 4 і як собака почав жадно хлебтати ту воду. Було пофіг чи вона чиста чи не дуже. Але спрагу вдалося таки втамувати. Коли вже вийшов на стежку, що проходить через “незайману” природу (бо ж ставати за межі стежки не можна) – то там вже шлялися толпи людей, здалеку розглядали гору, долину і озеро. Ну ще пів години і я біля машини. Повірити не міг… невже я дійшов. Їхав назад по гірській місцевості з перевищенням швидкості місцями вдвічі бо страшенно хотів їсти – тре було якнайшвидше добратися до якогось села. Копів там нема в горах, тому я не сильно переживав за обмеження. І ось чуда – через 50 миль я знайшов забігайлівку де нажерся сендвічів, випив з літру кока коли і спокійно поїхав додому. Вернувся я година 9 вечора і через 20 хвилин я вже мертво спав….
БУЛО КЛАСНО!