Микуличин – Космач і Коломия (проба пера)

Мандрівка, що була запланована ось тут відбулася, незважаючи на невтішні прогнози метеорологів, які на 2-4 травня обіцяли рясні дощі з поривами вітру. Детально маршрут не описуватиму, бо він добре описаний в журналі.

Добиралися до вихідної точки через Ів.Франківськ, де встигли збігати до фонтану, перекусити бурячками з хроном. Шкода було, але фонтан спав разом з містом

Швидко перекусили і побігли до „раховоза”, в якому цього разу було на диво тепло, то ми ледве не проспали свою зупинку. Прокинувся як відбули з Яремчі. Минаємо Ямну, і ось ми на місці. Микуличин нас (Мар’яну, Олю, Сергія, і мене) зустрів дрібним дощем. Поки утеплялися на станції, до нас пристала місцева жителька невідомої породи Незважаючи на те, що ми їй ніц не всипали , вона вперто попленталася за нами. Видно мала добрий нюх на шинку

Поки йшли селом дощ зник, а на небі з’явився просвіт. Залишаючи Микуличин натрапили на перший хрест, а судячи з опису маршруту в журналі їх на шляху буде досить багато. Піднімаючись на хребет побачили, що наша дорога співпадає з маркованим маршрутом роверовим. Це додало оптимізму, тож стали співати різних пісень )) Наша менша не хотіла відставати, як ми тільки її не завертали назад у рідне село, марно.

Думаючи, що ми їй хочем зробити щось кепське, вона йшла за нами дрібними перебіжками від дерева до дерева, від кущика до кущика. Бачачи її наполегливість, більше не відганяли а покликали, щоб вона вже відкрито й радісно стрибала за нами Мабуть як могла, співала б також, але пригадую, що майже до кінця нашої спільної подорожі вона не гавкнула жодного разу (лише у Космачі огризалася до місцевих псів ). Між горами Ягідна та Ліснів ступили на сніг, і в подальшому проходячи хребтом дорогу де-не-де встеляли пасма снігу. Деколи навіть провалювались по коліна. Дуже раділи очі від величезного скупчення крокусів.

Проте скоро на хребті нас навздогнали дощові хмари, і згодом накрило так, що видимість цих красот впала до 50 метрів.

Далі вже йшли, орієнтуючись роверовим маршрутом та за компасом, траверсуючи гори переважно зліва, тільки Буковинку направо. Після г.Кунікливої дощ вже добряче періщив, тож ми зачехлилися хто як і додали газу, прямуючи на пол. Сиголка.

Там надіялися сховатися в колибі. Наша маленька супутниця, ховаючись в кущах і траві, як партизанка, вперто бігла за нами. Тут і з’явилося нове їй ім’я для сірої – Сиголка
Пройшовши г.Буковинку, о 15год. ми вийшли на полонину. Радості не було меж, коли сховалися в тій дірявій хатині. Вирішили не жартувати з погодою, яка ще більше псувалася, й залишитись на ніч. А нічка видалась ще та, біля нуля – з кожної дірки задувало, що цілу ніч довелося крутитися у своєму „Скауті”. Добре виспалась тільки Мар’яна в якої був осінній спальник.
Зранку знову розпалили колибу з середини

докоптили свій одяг, черевики, Мар’яна і Сергій підпалили свої підошви.
Але це все були дрібниці в порівнянні з променями вранішнього сонця, що обіцяли нам гарний день.

Коли ми виходили близько дев’ятої, і попрямували до г.Гордя-Доброкіївська. За якусь годину минули її і натрапили на роздоріжжя, де постала чергова каплиця, біля якої був великий камінь з витесаними оком та написом „Все минеси, боже око не минеси. Василь.”

Тут зустріли трьох туристів, які йшли з Космача, розповіли що фест ми прогавили, але ярмарок можливо ще застанемо. Побалакали про те, про се, і рушили далі. Дорога до полонини Мунчелик зайняла нам 2 години, йшли лісом, кам’яною дорогою, що траверсує г.Гордя з пн. боку, сніги було до самих колін, а Сиголці до вух, але вона мужньо долала сніги, і навіть не просилася на руки

На полонині Мунчелик знайшли ще дві колиби, але завітали лишень в одну, з шиферним дахом. Хата в доброму стані, і може бути прихистком на ніч для туристів. Ну, а для мишей вона вже стала такою.

На Мунчелику було два варіанти маршруту, на південь, серпантином до р.Пістоньки, далі вздовж річки і на північ, через г.Пожеретул та Лисину-Космацьку, Ледескул та Штевйору зі спуском до Космача. Але я, як справжній Сусанін, вибираю довшу дорогу, на мій погляд простішу – до р.Пістоньки. Цей варіант мені коштував потім двох чоколяд

Поки йшли серпантином, просто серце щиміло від навколишньої вирубки лісу, цілий схил до самої річки вирубаний, а дорога в жахливому стані, завалена грубими стовбурами покинутого лісу

До річки спустилися досить хутко, далі дорога була кам’яна, до самого села йшли близько трьох годин, стерли всі ноги, поки дійшли до межі села (250 буд. вул. Ісаєва). Зустріли місцевого, який нам повів що до центру села ще 4км.(як виявилося це були справжні гуцульські кілометри), і про те, що я вибрав довшу дорогу Поки дійшли, зовсім засапалися, і шия почала боліти через оглядини навколишніх красот. Згадав ще момент: на підході до села ми зустрічаємо поляка, який приїхав на фест із кобітою на самохуді, а вона повернулися назад сама. Тож попер він в гори, мав при собі парасолю, наплічник та був взутий в ладні берці, шукав дорогу на Пожеретул, і пригод на свою дупу. Впевнений, бо хапався за голову, коли дивився на мою мапу, і не хотів показувати свою, може її і не було??? Хотів дійти наступного дня до Микуличина А стрілка годинника добігала до шостої. Ну, але мабуть був впевнений що дійде, тож ще трохи побалакали і розійшлися. Поки ми балакали, дівчата встигли перепочити

Взагалі, Космач вразив своїми автентичними, охайними, різнобарвними хатинками, зеленими подвір’ями, та звичайним старим тином. Чи не на кожному подвір’ї була гарна криниця, а біля брами маленька каплиця.

В центрі села ночівлю довго шукати не прийшлося, стукали в кожну хату, нам відчиняли…

отак надибали до господарів Миколи та Анни, неподалік автобусної зупинки та двох церков (якщо комусь потрібно, можу дати контакт цих людей). Заночувати нас взяли за смішну плату, а господиня ще й нагодувала. Щоправда зручностей в хаті не було (газу в селі ще немає), піч була внизу, а ми розташовані на другому поверсі. Туалет в подвір’ї. Але то все дурниці було, оскільки ми були замучені, тож поїли смачно варениками з шкварками і сметаною, такою густющою, що треба було з ложки зшкрябувати та пішли спати.

Ранок. 7.30 підйом, автобус мав би бути о 9й. Добре що хата від зупинки в трьох хвилинах. Тож ми неспішно зібралися, попили чаю, поспілкувалися з господарями. Вони нам розповіли багато цікавого. Запрошували на Петра і Павла, коли в них буде великий ярмарок, і наступного року на фестиваль. На автобусній зупинці прокукали зо дві години, сідаючи в переповнену маршрутку довелось попрощатися з нашою вірною Сиголкою. Всім стало сумно, думаю їй найбільше

Далі було півтора години вбивчої дороги і ось ми дістались Коломиї. Коломия – файне місто, сподобалося, відвідали музей Писанки погуляли вулицями, посиділи в парку.

До вокзалу від музею Писанки зі слів мешканців 30хв повільної ходи, ми йшли півтора години прогулянково. Задоволені, сіли в поїзд Чернівці-Ковель, який нас успішно допхав до Львова