На роверах по двох морях

Новоолексіївка - Генічеськ - Щасливцево - Стрілково - Арабатська стрілка - Соляне - Кам'янське - Семисотка - Приморський - Феодосія
  • Загальна відстань: 190 км
  • Кохана, друзі, ровер, море, намети, багаття. Що може бути краще?

    Матеріал з Вікіпедії вільної енциклопедії.
    Арабатська стрілка (рос. Арабатская стрелка, крим. Arabat beli) – піщана коса, що відділяє Сиваш від Азовського моря. Довжина Арабатської стрілки – 112 км, ширина від 270 м до 7 км.  На півночі Арабатська стрілка відділяється від Генічеською протокою.
    У північній, більш підвищеній і широкій частині Арабатської стрілки
    розташовані озера сіль.  Вздовж Арабатської стрілки проходить шлях з Генічеська на Керченський півострів.

    Intro

    Як правило чим спонтаніша подія, тим вона краще сприймається, чому, та тому, що коли щось довго планується, то, відповідно, ти вже думаєш як воно буде, плануєш і таке інше, але воно не буває так, як хочеться, тому і людина може бути розчарована.
    Коли щось сталось неплановано, відповідно ти не встиг про це помріяти і все що відбувається сприймається як належне.
    Вирішення – просто відкинути все і насолоджуватись.
    Ця подорож планувалась порівняно з усіма подорожами дуже довго.
    Було куплено:
    – 6 велосипедів
    – 10 багажників
    – 10 велосумок
    – 9 шоломів
    – 2 мапи
    – І повно дрібниць типу насоси, велокомпи, камери, ремкомплекти, рукавиці, велопамперси, фари, маячки, інструмент і т.д.

    Але нам ще бракувало того, чого не купиш ні за які гроші, тобто часу. Насправді часу для підготовки було повно, бо планувалось це десь місяць може і більше, але саме перед поїздкою було б добре мати один вільний день, щоб зібратись. Нажаль, того часу не було, бо всі святкували свято Воскресіння Христового і поїдали яйця і пасочки.
    Цей вступ я пишу ще до подорожі, от зара сиджу на дивані в Закарпатті, і в мене болить живіт від всяких святкових смаколиків.
    Ось повернусь додому і почну збиратись до подорожі, завтра в 9:45 наш поїзд помаленьку від’їде від Львова, несучи нас на південь.
    Доречі, всі участники подорожі, остатні 2 тижні прискіпливо слідкували за сайтами з погодою, які невпинно показували що нас чекає тиждень дощів, якраз на час мандрівки. А Юра надибав що на Арабатці живуть 2 найнебезпечніших видів Скалапєндри. Ще одне спостереження,
    що частина люду казала, що на Арабатці ніц нема і нема там на що дивитись, інша частина з таким самим ентузіазмом казала що там кльово і туди тре їхати.
    Повернулись з Закарпаття в 23:00, а ще збиратись в тижневу подорож. Соплі жувати не буду, а скажу, що ліг близько 4-ої ранку так як збирав речі, мастив ланцюги, тягнув троси, крутив болти.
    Лягав з відчуттям очікування свята, як в дитинстві перед днем Святого Миколая, коли чекаєш того довго-довго, бо має бути шось файне-файне.

    День 1-ий, поїздово-пивно-суспільний

    28 квітня, понеділок

    В 6:00 підйом, спав 2 години. Остані дозбори і о 8 годині ми з Оксаною внизу чіпляємо велосумки на наших коней. Тільки рушили Оксана зразу зрозуміла, що з важкою сумкою на багажнику їхати зовсім нелегко, та ще й при її вазі в 47 кг. Це було видно здалеку. Та через кілька метрів львівською бруківкою, вона зрозуміла, що варто крутити, а що ні.
    На вокзал приїхали о 8:45, хоча домовлялись зі всіма на 9:00, тим не менше мали змогу пофоткатись біля скури на головному двірці.

    Помалу почав підтягуватись вело-товарисько-туристичний народ. В принципі, коли ми двоє під’їхали, то на нас вже споглядали, але коли почав підтягуватись народ, а нас доречі мало бути 11 чоловік, то очі в людей більшали. Хоча в провіднички, яка мала прийняти нас у своєму затишному вагоні, вони, тобто очі, були ще більшими.

    Перша її фраза була “І куда то їх стільки хоче залізти”…
    Я вже був готовий діставати наказ Міністра транспорту про перевезення велосипеда в чохлі і йти сваритися до начальника поїзда, але все обійшлось, ми спокійно зачохлились і затарились у вагон. Перше складання роверів на 3-і полки давалось важко, але ми впорались.

    9:45 поїзд рушив і наступні 22 години ми демагогували, тринділи, пили пиво, грали карти, спорили, ржали як коні, і т.д. Спалось в поїзді не дуже. А о 6:00 нас чекав підйом.
    Доречі коли відправлялись зі Львова, то погодка була просто супер, але чим далі ми їхали на південь, тим вона була гірша і гірша.

    День 2-ий, мокро-бетонно-багажникополамальний-наметозрмвальний

    29 квітня, вівторок

    6:00 підйом, туалет, всякі гігієно-опорожнювальні процедури. Сніданок. І підготовка до вивантаження у Новоолексіївці.
    Нас чекає цікава гра, нам потрібно вивантажити:
    11 – велосумок
    11 – велосипедів в чохлах
    11 – велосипедистів(ток), частково з наплечниками.

    Ніби нічого особливого, але це все потрібно зробити за 2 хв.!!!
    Розвага була ще та, особливо для людей у вагоні. Скажу відразу, що за 2 хв. ми не встигли, а встигли хвилин за 5, добре хоч в наших провідників є комуністичний прапорець, який надає владу провідникові втримати цього залізного звіра від усіляких рухів.

    Сонячна Новоолексіївка зустріла нас рясним дощем. Від якого мусіли ховатись під навісом, і щедро пакуватись у сміттєві мішки, дощовики, і всяку водовідштовхувальну, вологонепроникну поліетилено-цилохфанову обгортку.

    Ще в поїзді вирішили що 20 км до м. Генічеська, з якого і росте Арабатська стрілка, поїдемо електричкою, яка згідно розкладу, взятого з сайту Укрзалізниці, мала відправлятись о 9:00.  Чому, запитає дехто, їхати поїздом якщо мандрівка роверова? А тому що, для чого мокнути і витрачати сили і час на лишніх 20 км по трасі, де достатньо багато автомобілів і нічого цікавого, замість того щоб цих же 20 км проїхати по морському узбережжю. Тут явна перевага з точки зору логістики. Але, не судилось, такої електрички навіть найстаріші бабці не пам’ятали. Значить їдемо ровериками.

    Ну що ж збиваю покази одометра і вйо. Виїхали ми близько 9 години. Дорога до Генічеська пряма, як тичка для квасолі, і доречі з досить непоганим асфальтом а ближче до міста, то взагалі новий поклали, певно знали шо гості зі Львова будуть, правда хліба спекти не встигли і солі насушити. Їхалось хфайно середню тримали біля 18-20 км/год.
    Заїхали на заправку попитатись як нам краще проїхати і де купити воду та ще деякі продукти. Заправник підказав нам дорогу і запитав звідки ми. Як почув що зі Львова, то розказав нам анекдот: “Дєдушка, как нам ва Львов праєхать – Все вилазьте, вже приїхали Smile”. Позитивний виявився дядько.

    Значить ми рушили далі, до повороту на Арабатку, де і мав бути гамазин з продуктами. Закупили все що треба і рушили. Дорога була файна, окрім стиків бетонних плит. На кожному стику думав що погну колесо. Їхали колонною і час від часу нас обганяли поодинокі автівки. По дорозі троха фоткались;бачили багато рибалок, це і не дивно з такою кількістю водоймищ навколо.

    У селі Щасливцево зупинились на перекус і пересцик. Надибали кота і давай його печивом годувати. “От дурні західняки…” – подумав кіт і чемно з’їв печиво. Перекусили і рушили далі. Їдемо ми собі, їдемо, з надією що бетонка буде ще кілометрів з 10, а вона раптом закінчується і починається жорстока ґрунтовка. Не проїхали ми і 2-х кілометрів, як в Діми ламається багажник. При чому ламається не якось там халявно, а так порядно.

    Вирішили зробити обід, тим більше їхати і так не вийде, а година вже була десь 3-тя. Одна частина групи зайнялась обідом, а друга – ремонтом. Добре, що дорога закінчилась в селі, де є добрі люди, які завжди готові допомогти, правда до людей ми пішли після активного брейн-стормінга, під час якого, ніц розумного не придумали. Отже, пішли ми в хату, навпроти того місця, де зупинились і попросили допомоги. І рішення знайшлось у вигляді латунної труби, клинка, дроту і ручної дрельки. Зробили краще ніж було, і за це все велика подяка Ізету (судячи з імені, той чувак татарин, який досить непогано, як на жителя півдня, говорив українською). Пропонували йому заплатити, але він відмовився, сказав, що від душі поміг, і продовжив сам будувати хату під дощем.

    Так, поки ми ремонтували багажник, почалась досить потужна злива, яка всіх загнала під дах старої зупинки. А взагалі гаряча мівіна і хліб з салом, були просто супер Smile. Поки обідо-ремонтувались, нас обігнала вело група з Харкова, мотогрупа з Москви і мотоциклісти з якоїсь країни, мову якої ми не знали, бо щось так вони гулькали не по-нашому.

    Рушили. Відразу за селом почалась обіцяна дорога, у вигляді пральної дошки, шиферу або синусоїди. Ну, що ж, знали куди їдем. І почались краєвиди типу степ і дорога. Чарівно. А люди питають де ж то море, а його нема і нема. Насправді, то воно є, а ми не бачимо. Тоді Стьопа вирішив виїхати на земляний вал, що був зліва, а ми всі за ним.

    Тут народ був просто в захваті. Шкала ентузіазму просто підскочила. Саме тут всі вперше подумали “Добре що я поїхав”. Сонце, вітер, пісок і море. Чарівно. Чергова фото сесія. Було видно нафтові платформи.

    Потішились, пофоткались, рушили. По дорозі ще була страусина ферма, але ми, нажаль, не змогли близько підійти, хоча з далека бачили тих птахів. Цікаво, то спеціально ферму зробили на пісковому грунті, щоб страуси голови собі не порозбивали?

    Вечір вже був близько 19:00, тре було шукати місце для табору. Знайшли ми його на кілька км далі ніж харківська група . Це нам зайняло 40 хв., врешті решт вирішили і почали ставити намети. Трохи лякав пісок, коли в нього кілки так легко входили. А недарма…

    Вечеря була просто супер, грибна зупка і гречка пішли як має бути. Оксана пішла спати перша і вирубалась моментально. Доречі ровери ми поставили один до одного і накрили велочохлами. А ще я мав сигналізацію за 4 грн., яка складалась з двох частин, і якщо одну забрати більш ніж на 5 мм від другої, то та сигналізація дуже бридко і напряжно виє. Її я встановив на ровери.А дарма.

    Лягли спати, був досить сильний вітер. Я не міг заснути, бо шось мені не давало спокою. І це шось проявило себе десь через 40 хв. Нам зірвало верхній тент з намету. Я почав будити Діму і Вітю. Звичайно, я це робив не дуже спокійно, бо переживав що віднесе тент у море. Вони шось не дуже хотіли вставати, але встали. Виліз ше Стьопа і приблизно за 20 хв. ми укріпили тент за допомогою роверів, і прив’язаних до них розтяжок. Коли все пофіксали, то лягли спати, заснув моментально. Але не надовго, десь через годину мене розбудив Діма і каже що там моя “модна” сигналізація спрацювала. Я на 100 % був впевнений, що то вітер, але мусів лізти виключити, бо ж виє. Далі, до ранку, спав як дитя. Пройшли 69 км, за 4:30 год. чистої їзди.

    День 3-ій, шиферо-шуруповий

    30 квітня, середа

    Ранок був чудовий. Я встав перший і коли відкрив намет, був приємно вражений. 6:30 ранку, навколо ні душі, всі сплять, небо чистеньке, ні хмаринки, море рівне мов дзеркало, ракушковий пісок блистить на сонці, штиль. Чарівно. Такого я ще ніколи не бачив.

    За кілька хвилин встав Діма, і пішов купатись, я шось не ризикнув. Я за той час почав будити людей, бо по плану мали виїхати в 9:00, що ми успішно і не зробили. Був смачний сніданок і довгі збори. В принципі кожної ночі ми все краще і краще ставили намет, а кожного ранку все краще і краще пакували сумки.

    Ще було троха ранкових фото сесій і ми рушили, аж в 11 годині. Їхалось зранку файно. По дорозі зустріли ше одну групу піших туристів. Йшли вони караваном Smile. Їхали ми їхали і вирішили зупинитись на одному перешийку між штучними озерами. Там зустріли групу московських мотоциклістів. Один з них, загубив джіпіес, і вони всі дружно поїхали назад шукати, а ми рушили далі своєю дорогою. Потім вони нас обігнали, і жестами показали що знайшли. Мотоцикл це також сила, я б не проти так і мотоциклом махнути.

    Рушили далі. Троха їхали, троха фоткали. Потім була група рогатих туристів.

    Наступна зупинка-перекус була коло рибацької хатини. Далі почалось шось страшне: швидкість не піднімалась більше 7 км/год. Дорога була просто жахлива то пральна дошка, то пісок. Тоді, я вирішив спробувати переїхати через пару калабань, щоб виїхати на паралельну дорогу трохи далі від моря. Дорога виявилась добре вкатаною ґрунтовкою, де можна було тримати 21 км/год. Але, для решти групи, нажаль, переїзду на цю сторону не було. Тоді я, Вітя і Діма поїхали далі, щоб знайти переїзд. Переїзд не знайшли, зате знайшли перехід по полю. Доречі, наздогнали групу з Києва. Тут вирішили і пообідати.
    Обід був смачний, як і всі прийоми їжі під час подорожі. Вася після обіду навіть приліг. Далі їхали швидко і впевнено. Правда не всі, група розтягнулась десь на кілометр. Тоді, та частина що була попереду, почекала ту яка була позаду. Потім ми частину групи відправили вперед, а частину чекали, коли вони приїхали ми також відправили їх вперед. Коли рушили самі, то побачили, що в Діми пробите колесо, причому таким непоганим саморізом. Поки ремонтувались, виявили що запасна камера на авто золотник який є грубший ніж діра в ободі. Нас догнала харківська група і стала ремонтуватись разом з нами, так як в них також пробилось колесо. Троха говорили мінялись досвідом.
    Керівник їхньої групи був здивований, як то ми організувались аж в 11 чоловік, він більше 6-ти не міг ніколи, при тому що вже років 5 водить групи. За той час що ми ремонтувались, наші відірвались десь на 10 км, а час вже був в районі 19:00, в такий час ми, як правило, зупиняємось. Троха сиділи в харьківчанина на колесі, далі їхали самі, рвали непогано за пів години нагнали наших які вже почали готувати вечерю.

    До Криму лишалось кілометрів 10-15. Було замітно, бо кожні 100-200 метрів вже стояли автівки. Ставимо намет, вечеряємо і спуняти. Спалось краще ніж в першу ніч. Проїхали 51 км за 4:30 год.

    День 4-ий, фортечно-сварко-асфальтно-чорноморський

    1 травня, четвер

    Встаю знову найшвидше. Ранок знову просто супер. Вирішили з Вітьою лізти у воду. Купнулись файно, сезон відкрив. Після нас ше Стьопа з Юрою нирнули, причому синхронно. Вода була тонізуюча.

    Сніданок, збори, рушили. Не проїхали ми і 10 кілометрів, як заїхали в село Солене. Там ми пили ПИВО з морепродуктами Smile анчоуси і кальмари. Закупились водою і вйо далі. На в’їзді в Крим нас чекали залишки Арабатської фортеці.
    В селі Кам’янське зустрілись знову з Харьківчанами. Тут власне почалось те чого я найбільше боявся. Розкол групи, одні хотіли їхати одною дорогою, я ж нею категорично не хотів їхати, бо це було автомобільне шосе. Я хотів більше їхати по дорогах з меншим трафіком. Були навіть сепаратиські пропозиції розділитися Smile. Це був звичайно не вихід. Запам’яталась фраза Харьківчан:”Це тре знімати на камеру і розказувати початківцям , “оце розкол групи, так робити не можна”.
    Чому власне це сталось. А тому що плани були проїхати лише Арабатську стрілку, сісти в селі Семисотка на електричку до Джанкоя, а там на Львів. Відповідно, далі Семисотки планів не було і не було аналізу як там краще рухатись, тобто рішення сприймались спонтанно.

    Це нормально в умовах малої групи, але не є хорошим варіантом при такій кількості людей. Поки сварились підходила якась бабця і питалась чи ми часом не поляки Smile. Але дикі люди, українця живого не бачили.

    Вирішили все ж таки доїхати до Семисотки, там пообідати і визначитись як поїдем. Згодом, доречі, вирішили їхати аж до Феодосії.

    В Семисотці ми пообідали, в магазині, купили ще води і взнали дорогу. Там нам порадили їхати все ж таки трасою, тим більше, що зараз не сезон, та і свято 1-шого травня, що для Криму виявилось дуже важливим, відповідно і машин буде небагато.

    Тільки рушили, виявили що в Оксани пробите колесо. Швидко замінили камеру і впірйод.
    Їхали проти вітру, було складно. Виїхали на трасу і тримали досить непоганий темп. Дороги в Криму відчутно якісніші, ніж Львівські. Автівок справді було не багато.
    Так докотились до міста Приморський, де і закупили троха харчів. Тяжко було з хлібом, бо як сказала продавщиця “а сєводня майовка, хлеб не возят”. Тут вперше відчув Кримську неприязнь до української мови, бо поки ми з Оксаною розмовляли між собою в магазині, то я кілька разів ловив погляди людей, які мабуть дивувались тому, що якісь бандери приїхали.

    Рушили далі, адже година вже була вечірня а ще місце на намети шукати і вечерю готувати.
    Тут прийшла геніальна ідея, повечеряти в кафе. Що ми і успішно зробили. Повечеряли в татарському кафе, де куштували салати, лагман, шурпу, плов, манти, і ПИВО. Обійшлось це задоволення в 450 грн. на 11 чоловік, але порції по пів кіло вразили. Всі наїлись дуже смачно і багато, тому крутили педалі після того не більше 3-х км.

    Відразу за містом знайшли місце на березі, не спокійного, Чорного моря, де і поставили намети. Так, як ставили на піску, то цього разу ми вирішили викопати яму, для намету. Що ми і зробили. Коли поставили намет то всі стінки крім входу засипали піском, а дарма.
    Намет стояв мов фортеця з чого ми дуже тішились, і знову ж таки дарма. Чому, та тому, що в 4 ночі я проснувся від того, що задихаюсь. Коли ми засипали всі стінки, ми перешкодили попаданню свіжого повітря в намет, відповідно до 4 ночі ми вчотирьох видихали кисень. Тоді, я відкрив двері в тамбур і основний вхід на кілька хвилин, щоб з бурхливого і вітряного Чорного моря надуло свіжого повітря в намет. Цієї порції повітря вистарчило до 7 ранку.

    Повернемося до вечора. Кілька метрів від нас стояла московська група велосипедистів. Це був останній вечір на морі, і він нарешті був зі справжнім вогнем. Чорне море викидає на берег багато сміття і дров. Посиділи файно, єдине що був сильний вітер з моря. А так сиділи коло багаття грілись, співали українських пісень, смажили хліб і сало, любувались вогнями вечірньої Феодосії, та феєрверками, до свята 1 травня. До Феодосії лишалось десь 5-10 км.

    Полягали спати. Вночі мені було досить жарко, як і всі попередні ночі, завжди спав в трусах і в футболці, а моя Оксана спала в штанах в футболці і в кофті, і замерзла, в аналогічному спальнику CAMPUS light 200. Доречі, за ці кілька днів багато хто, попалив різні частини тіла на сонці, відповідно було не дуже комфортно перевертатись в спальнику. Все пекло.
    Проїхали 52 км за 4 год.

    День 5-ий, поїздо-українофобсько-завершальний

    2 травня, п’ятниця

    Зранку встали з Дімою знову перші, троха лазили по пляжі, шукали дрова і ракушки. Потім повставала інша частина люду, зробили сніданок, консервовану квасолю з овочами, в соусі, ше цибулька і сало. Це було щось.

    Зібрались і рушили у Феодосію. Добрались дуже швидко. Проїзд набережною і на вокзал, взнавати ситуацію стосовно квитків до Львова. Вже на двірці, стикнулись з кількома неприємними речима. Перше, це те, що Феодосія “не в сезон” повна діра, з точки зору перевезень по залізниці, ходить єдиний задрипаний поїзд, по маршруту Феодосія – Владіславовка, протяжністю кілометрів 15. Ми чомусь не додумались поїхати своїм ходом, а коли надумались було вже пізно, бо у Владіславовці мали пересідати на поїзд Керч – Джанкой.

    Друга погана річ, це упереджене ставлення до нас з боку касирші в касі. Варіанти два: або вона ненавидить велосипедистів, або – ненавидить західняків. З нею спілкуватись було дуже неприємно, на відміну від тьоті у довідці, яка чемно нам все розповіла.

    Частина групи поїхала на фортецю, а частина займалась власними і господарськими речами. Коли подали поїзд, ми зрозуміли що це повний ацтой, старі вагони типу плацкарт, які зараз використовуються як загальні. Зразу почався кіпіш чого це ми ровери не розібрали і взагалі куда ми з ними ліземо, зара буде багато народу. В нас були багажні квитанції тому мали ми всіх в носі.

    Поки грузились відбувся такий собі діалог.
    Вітя – “Відійдіть бо я вас можу колесом зачепити”
    Невихована, безкультурна, забидлена бабка – “я по вашему нє панімаю”
    Вітя – “Ви де живете на Україні чи де?”
    Невихована, безкультурна, забидлена бабка – “я в Криму живу, а вас ми сюда нє звалі”

    Виходить, що мову вона розуміє бо на питання де живе відповіла, висновок – вимахується.
    Був в нас ше потім варіант сказати їй “Відійди бо зара кулком по мордяці заробиш”, якби почала кричати значить би сказали, ” о бач розумієш ти солов’їну, а кажеш нє панімаю”, а якщо справді не розуміє то і не кричала би Smile Бабка сиділа в наступному купе і ще троха нас бакланила. Зате в іншому купе сиділа дівчина, яка сказала що вона росіянка, і сказала вона нам це українською мовою, смішною правда, але старалась, та і взагалі розказала, що і до чого, як нам добиратись додому і т.д.

    Наступний поїзд Керч – Джанкой був просто забитий, проте ми і туди сіли, а крім нас ще роверисти з Києва і Ялти. Було складно, але ми завантажились. Вагон поділився на дві частини одні на нас кричали і плювались куда то ми з роверами пхаємось, інші відверто вболівали, захищали від тих хто був недовольний і розпитували що і до чого, звідки, куди, сподобалось чи ні. Найголовніше, що ті хто найбільше кричали, їхали з нами від сили три зупинки, відповідно складається враження, що в людей або комплекс неповноцінності, або ж знову таки не любов до західняків.

    Добрались ми успішно до Джанкоя. Джанкой це така собі Кримська “Жмеринка”, всі поїзди, що їдуть в Крим, або з Криму їдуть через Джанкой. Вокзал в них крутий, вилизаний, і дуже чемні працівники. В довідці, на мене потратили 15 хв, безкоштовно, чемно і з посмішкою. А в касі я купив 22 квитки, 11 на поїзд Сімферополь – Київ і 11 на Київ – Ужгород. По-іншому нам не виходило. Касирша просто забрала всі негативні враження від Кримської залізниці. Дуже приємна пані, разом з молодою стажеркою, виписала всі квитки, побажала щасливої дороги, запросила знову в Крим, і гарно посміхнулась.

    Будете в Джанкої поцікавтесь шо таке західна платформа. Білети в нас були в різних вагонах, по 3 – 4 чоловіки, але це лише до Києва. На пероні закупились готовими порціями крумплів з відбивною і о 20:30 сіли у вагон. Провідник по кличці Ураган пробував мені щось втирати за ровери, але йому ніц не вийшло. Провідник виявився гульбаном, люди до нас у вагон заходили через сусідні, бо Ураган десь шлявся, і чаю не було і параша текла, бо туалетом, то було важко назвати. В поїзді спілкувались з парою з Миколаєва (обласного), вони лазили пішки по кримських горах, та і взагалі у нас у вагонах було повно людей з броцаками.

    День 6-ий, Столично-вагоно-розважальний.

    3 травня, субота

    Цей день опишу коротко.12:30 Прибули, вивантажились , приміський базар, бомжі, цигани, алкаші, купили їсти, пити, ПИВО, довбана Укрзалізниця знає де буде посадка в поїзд лише за пів години до відправлення, пів години до відправлення, спринт-вело бросок з 3-ї платформи на 2-гу через надземний перехід, завантаження у рідний потяг львівської залізниці з нормальним чистим туалетом, чемним провідником, і людською музикою, 14:17 прощавай мати міст руських, розслабон, карти, спогади, фото перегляди, ламання окулярів, лякання малих дівчаток поломаними окулярами, удар по носі, пиво, чіпси, анчоуси, сміхи, ржачки, дрімання, збори на вивантаження, рідний Львів, 00:15 платформа, кіпіш що пропала одна сумка, знайшли сумку, збори роверів, фоткання біля тої самої сакури, біля якої все починалось, проїзд мокрими вуличками міста, дім, душ, ліжко, чарівний сон про…непам’ятаю

    Висновки тези

    Мені шалено сподобалось, так класно ще ніколи не відпочивав. Був у Єгипті і то гірше. При плануванні потрібно обов’язково враховувати один день гниття на пляжі, хоча в такий час ще прохолодно, щоб цілий день тусуватись на морі. Планувати завжди потрібно на день більше і на день менше. Відповідно все пробивати. Я в даному випадку спілкувався з людьми які там були не раз. Багато їх порад дуже допомогли.

    11 людей то вже троха стадо, максимум 8. В Крим по путівці не поїду, тільки ровером. Образливо те, що група з Москви почувала там себе комфортніше, ніж ми, хоча я сумніваюсь що кримчани почуваються у Львові так само. Арабатка прекрасне місце, шкода що там багато слідів нецивілізованої цивілізації котра залишає там купи пляшок і іншого побутового сміття. Море, ровер і 100 км пляжу де нікого нема, це просто диво.
    Поїду туди ще раз обов’язково. Всім дуже дякую за таку чудову подорож Smile

    А тепер суха статистика:
    Час їзди – 13:45 год.
    Середня швидкість – 13,7 км/год
    Максимальна швидкість – 37,2 км/год (ну рівно там всюди, і сумка важка)
    Пройдена дистанція – 189,88 км
    Грошей потрачено на двох ~600 UAH

    П.С. пора міняти ланцюг.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 28/04/2008
    190 км Херсонська область UA
    Отримати напрямок