Обливна поїздка

Львів - Звенигород - Романів - Бібрка - Свірж - Бережани - Рогатин - Бібрка - Вільховець - Давидів - Львів
  • Загальна відстань: 230 км
  • На мою пропозицію в планах відгукнулось небагато людей: Назар і Костя. Це вже стандартна картина за останні півроку. Зате команда прикатана і дружна: якщо жаримо, то жаримо, а якщо комусь писдець в очі заглядає, то всі разом його проганяємо.

    Зранку виїхав з дому, на Зеленій підібрав Костю і через Віктар поїхали до кільцевої, де нас чекав Назар. Взяли курс на Звенигород. Не раз їздив цією дорогою зимою по ожеледиці. Зараз їхалось набагато приємніше. Погода супер, пташки співають, жито зеленіє, на горизонті Гологори:

    В Коцурові в Назара пробилось колесо. Поки він міняв камеру, Костя набирав джоулів з пасхальної провізії, я фоткав краєвиди. А фоткати там є що. Замінивши камеру, стали наганяти потрачений час. Не зчулись, як доїхали до Камули. Там і почались перші підйоми(би). Які супроводжували нас всю дорогу: 5 хвилин піднімаєшся, хвилину спускаєшся:

    На одному з таких спусків-підйомів провтикали потрібний поворот на Свірж і виїхали в Бібрці. Довелось повертатись. Були там вперше, дороги не знали, а тому здавалось, що цей підйом останній, далі буде рівніше. А тому кожен апхіл брали із усією завзятістю, як останній. Але, побачивши «за деревом дерево», доводилось переводити дух.

    Так доїхали до Свіжа. Сам замок виглядав ніяк, навіть не став зупинятись, щоб його відзняти. А от поля, по яким скакав д’Артаньян, спасаючи Констанцію, виглядали куди цікавіше:

    За Свіржем дорога стала ще феншуйнішою: справа ліс, зліва піщані породи, які притягували до себе і відволікали нас від основної мети.

    Ті зупинки нас так розлінили, що ми вирішили сісти і нормально перекусити, піднявшись на схили над дорогою:

    Але, як каже Костя: стоячи на місці, ми до пива не наближаємось. Тому через силу, незважаючи на всі чари феншуйності цієї місцевості, зібрались і викотили на перемишлянську трасу. Дорога до цього була досить пристойною. На трасі покриття стало гіршим, але терпимим. В Брюховичах (але не тих), звернули на Бережани. Це був найгірший кусок дороги: зустрічний вітер посилився, дорога мінялась від битого асфальту до ґрунтовки. Глибокі ями з гострими гранями в асфальті – найгірше покриття. Підвіс там безсильний. Якось з горем пополам докотились до Тернопільської області:

    Стан дороги кардинально змінився: рівний асфальт, розмітка, всі діла. От чому так? Невже Тернопільська область більше фінансується? Посадити б всіх львівських чиновників з автодору на рігіди і нехай їздять бревети. А підйоми-спуски ніхто не відміняв:

    Так доїхали до Бережан. Місце архіфеншуйн, літом там мабуть взагалі рай.

    В мене на спідометрі 110 км, набір висоти 1000 м. Треба десь ґрунтовно пообідати, бо далі такі навантаження не потягнемо. Заїхали в центр міста. Там охайна, чиста площа.

    А головне «Де Манджаро» з гарячим борщем, пампушками, стейком і картоплею фрі, і, що не мало важно, привітним обслуговуючим персоналом. Нам відкрили окрему кімнатку для роверів і все швидко і смачно приготували (не те, що та мимра в Березному на Закарпутті). Віддихнувши годинку, взяли курс на Рогатин. Ця ділянка вже ближче нагадувала карпатські магістралі: довгі підйоми і такі ж довгі спуски, причому спуски у вигляді петлі. З самого верху видно, як внизу їдуть машини, і ти радуєшся, що тобі туди ж – вниз. В Лопушні пересікли Івано-Франківську область.

    31 км пройшов, як 3. От ми вже в Рогатині. Після щойно пройденої ділянки настрій на висоті. Але всі знали, що на цьому казочка закінчується: нас чекала траса через Бібрку на Львів, по якій всі їхали зі свят додому. Трафік був вері хеві, а разом з ним і тягуни.

    Ще запам’ятався спуск в Підкамінь. Там чомусь був нормальний асфальт і можна було їхати 70+. А далі в мене раптово закінчились джоулі… За 20 км вже мала бути Бібрка, але 20 км вже проїхали, а Бібрки все нема і нема. Вона була аж за 7 км. Це були найпекельніші 7 км. Підйоми вже дістали, мораль падала. А в одному з сіл місцеві долбограї вирішили зробити стіночку через дорогу, взявшись за руки. Їхав з горки і збавляти швидкість не думав, виставив кулак, але побачивши пришвартовану рядом капєйку, вирішив не ризикувати – і так не втікну потім. Взяв курс прямо на самого крайнього долбограя, ну він сциканув і відбіг в сторону. Я проїхав, але адреналін стікав по ногах. В Бібрці випив дві кави, заїв останніми канапками, запив колою і трохи віджив. Було прийнято рішення з траси звертати і їхати сільськими ґрунтовками через Вілоховець і Милятин. Там ми вже колись були і знали, що нас чекає: три крутих апхіли і стільки ж спусків і +- рівна ґрунтовка. Вже стемніло і я радувався своєму світлу. Взагалі дуже люблю їхати вночі. А ґрунтова дорога заряджала підвіс енергією, а мене враженнями. Так виїхали до Милятина, звідки по тротуарній плитці 7 км докрутили до Давидова, звітам через Зелену, Сихів доїхав додому. На мості на Зеленій Костя сказав загальний набір висоти: 2075 м. Для порівняння, минула поїздка в Карпати склала 1800 м перепаду висот…

    Статистика:
    Пройдена відстань: 230 км.
    Середня швидкість: 23.8 км/год
    Час в дорозі: 13.5 год

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 06/04/2010
    230 км Львівська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    E-one, RotoR та Kono