Околиці Синьоводного

Подорож відбулася в заявленому форматі. Програма виконана, задоволення отримане. Трек і крапки тут

З усіх адептів “Бескиду” зустрітих в поїзді на Мукачево, на Труханів рушили тільки двоє. Ще двоє бійців, Петро і Тарас вирішили здолати Парашку, а Глобальний взагалі був без ровера…

Сучасна психіатрія настіливо радить прислухатися до емоцій пацієнта і саме через них провадити терапію. Вийшли ми з поїзда в Синьовидному. Падав дощик. Стелився туман. Навкруги гори. В руках кермо велосипеда. Моє зовнішнє “Я” прислухається до мого ж внутрішнього “Я” і чує, що воно співає. Дивлюся в очі своєму компаньйону і бачу, що вона в такому ж стані. Відразу згадую слова піонерської пісні з радянського дитинства: “Що нам сніг, що нам спека, що нам дощик проливний, коли…” і далі по тексту. Подальші події показали, що так воно і є. Щоправда, ведмедя ми так і не зустріли.

Отже, з радісними фізіономіями, ми жвавенько накрутили до Труханова і почали дертися на гору. Вирішили піти не відомою (для Оранж, а я там взагалі ніколи не був) дорогою а тою, що йшла паралельно. (див.Ілюстрації) І не пошкодували. Схил, по якому йде та доріжка, просто екстремальний. А справа по нашому руху незвичайної глибини прірва з каменюками і зарослями. Не було би так мокро, подерлися б туди пофоцкати і порозглядати.

Коли видерлися на висоту понад 700 метрів, то дорога перетворилася на стежку, яка вела нас туманом то лісом то мацюпуськими полонинками… Так ми вийшли до дуже цікавої скелястої вершини (точка 8 ) Чи то той Каньйон, про який ми говорили не знаю, але скеля там вражаюча з глибокченним урвищем з одного краю. Тягнеться та камяна брила метрів 150. Після пішої розвідки вирішили поснідати і то все об*їхати, бо пройти там з ровером нереально…

Обїзали дуже вдало. Туман почав розсіватися і стало менше дощити. Треба сказати, що попри дощ, мокрими були тільки ноги. А в цілому було не холодно і куртки робили свою справу.

Біля точки “2”, так званого Стовнхенджу, ми лазили по якихось брилах і шукали якихось атракцій. Народилася геніальна фраза: “Брилки то брилки, а де ж Стовнхендж?” В тому місці ЖоПеС троха намок і заглючив, тому на ілюстрації там пряма лінія.

Після брилок покотилися до озера. Коли ми вийшли до берега цього фантастичного місця на годиннику була третя. Дощ вщух. І тут ще раз підтвердилася істина, що оптимістам таланить. То був не якийсь там натягнутий оптимізм – бо так треба. Оптимізм дійсно був придуркувато-природній. І… біля місця для вогню ми знаходимо дбайливо наскладані сухі, вкриті цератою дрова. ДЯКУЄМО ВЕЛИКЕ людям, які так гарно про нас мокрих подбали. Поки я вирізав шампурики, Оранж з третього разу здала залік на пожежника і за трохи часу ми вже грілися і сушилися біля великого і теплого вогню з грубих і сухих патиків

Висохло все: штани, рукавиці, шкарпети, куртки і олімпійки… (мокре не було, але трохи вогке)
Ковбаски і відбивні були приготовані і з*їджені. Майже чотири години на березі озера пролетіли як 15 хв. Хоча, плавальні костюми були взяті надаремно, купатися щось не хотілося Хоч щось залишилося повністю сухим.

Біля озера є група каменюк (скель) під назвою “Кораблик”. Там одна величезна брила нагадує корпус океанського судна. І ще там є багато цікавих каменів. Все це було запротокольовано на фотоапарат.

За квадранс на сьому вечора ми вирушаємо в дорогу. Постійно вниз. В мене здихають і без того втомлені гальмівні колодки. Доводиться спішуватися. Це забирає трохи часу. Але ми тиснемо і приїздимо в Синьовидне вчасно, разом з поїздом Щоправда, ми виявилися не з того боку вагонів, і довелося помахати ручкою тим, хо всетаки встиг перейти колію до прибуття цього величного транспортного засобу.

Зовсім не засмутившись ми навіть зраділи, що зможемо поїхати в Сколєве, бо там саме відбувалися народні гуляння на березі Опіра. З піснями, вогнищами, шашликами, з піском і візгом… В ресторан з роверами нас не пускали і ми поїхали мити коней в річку. Позиркали на свято життя по-сколівськи, попили чайку і поїздом Ужгород-Одеса прибули до Львова.

Ось така чудова річ, малята.