Озерами Волині на День Незалежності
Ну що ж, шановна громада соромиться розказати про те чим ми займалися аж 3 дні вихідних – тоді усю інформацію видам я 
В пятницю ввечері група роверистів в кількості 16 осіб запакувалася в поїзд Чернівці-Ковель (час стоянки більше ніж 30 хв, тому часу було більш ніж вдосталь). Зі мною і ннн в купе їхав мужчина, якому спочатку не сподобалося що ми зайняли весь верх полиць своїми роверками, потім що вело туристи взагалі користуються якимось транспортом крім своїх 2х коліс, і ще багато чого. Його ми ігнорували, і він трішки заспокоївся.
Ніч, здоровий сон. В суботу по приїзді до Ковеля хтось запропонував і ніхто не відмовився від того щоб не чекати 3 год на дизель, а відразу своїм ходом їхати на озера. Про це потім пожалкував багато хто, бо передостанні кілометри дороги пролягали по лісовій дорозі мощеній каменем яка поступово перетворила п’яту точку на великий мозоль.
Спочатку ми поїхали з Ковеля до Старої Вижівки, де зробили короткий привал на пиття водички і поїдання морозива. Біля магазинів – стоянки для роверків! круто!!! Вилка ровера не залазить туди по ширині – але все одно круто
З Вижівки поїхали на оз. Лука, до якого ми мали доїхати дизелем + 10 км свого ходу. Озерце дуже гарне, водичка тепленька, майже усі полізли купатися. Двогодинний привал, на якому хтось спав, хтось їв, а хтось змагався у тому в кого на вітру більше надується велочохол
Наступні озерця були біля с.Кримне – їх там аж 3. Ми зупинилися біля першого з них – оз.Домашнє, а мимо решти просто проїхали мимо. Друге – оз.Пісочне – за словами місцевих жителів є найкращим для купання.
Десь після того асфальт зник і почалася вищезгадана доріжка мощена каменем. Потім була і 4 км лісова доріжка з щирого відбірного пісочку, де ми знайшли купу смачнючої ожини, а нас знайшли КОМАРІ 
(описати цих динозаврів і їх кількість не вмикаючи Caps Lock не наважуюся)… я завбачливо облилася спреєм Офф, тому ця зграя оминула мене увагою, але багатьом дісталося…
Згоранського озера ми дісталися десь в 7 вечора, швидко знайшли місце для табору з приватним піщаним пляжиком і полізли в водичку. Озеро невелике, але ми ненароком дуже вдало стали на його східному боці і мали можливість насолоджуватися фантастичним заходом сонця.
Неділя, 8 ранку, День Незалежності. Табір будить Білий Лис, надягнувши на голову арафатку і співаючи гімн «Америка Америка» під українським прапором 
Табір радиться що ж робити далі, але нічого так і не вирішивши, ми залазимо назад до наметів, бо почався дощище. Більше про нього розкажуть Любко, Дяк і Ксанка – саме вони мали змогу повністю насолодитися цим явищем природи по дорозі з Любомля до Згоран.
Коли дощ скінчився, табір вирішив залишатися на місці, і на наступний день їхати в Любомль на ранковий дизель в 9 годині. Всі, в кого були сили і бажання, зібрали наплічники і поїхали в Шацьк, де ми поділилися навпіл ще раз – після смачного обіду в закладі «Альф» (з правого боку якщо їхати в Шацьк, ще до перехрестя на Світязь – рекомендуємо, смачно, недорого, гарна приємна обслуга з почуттям гумору і сильними нервами – накормили 15 людей за трохи більш ніж годину). Тоді половина з нас поїхала на закупи і повернулася в табір, а найбільш витривалі поїхали ще навколо озер (хлопці! постіть враження! ) в нас вийшло десь 36 км на спідометрі.
Ввечері ми приготували макарони і розділилися по інтересах. Дехто пішов спати, а дехто ще сидів біля багаття і розказував анекдоти певно смішні, бо я анекдотів не чула, чула лише сміх і дуже злостилася з-за того
Понеділок, 5 ранку. По табору майже одночасно дзвонять будильники Ми в своєму наметі ввімкнули музику на мобільному, і першою зовсім випадково була пісня, яку віднині пропоную проголосити неофіційним гімном сідниць після 2 днів вело походу – Depeche Mode – A Pain I Am Used To («Біль до якого я вже звик»).
За 2 години зібрали табір і вирушили в дорогу до Любомля. Доїхали без пригод, завантажилися в дизель (Любко – ділися враженнями про покупку квитка на ровер 
) і за 1,5 год були в Ковелі. Тут знайшлися теж пару сміливців (точніше 3є) які поїхали своїм ходом і навіть не запізнилися на обід.
В Ковелі ми смачно пообідали (знов реклама – ресторан «Золотий Ключик», смачно, досить швидко, приємно, великий двір де можна було поставити роверки і велика тераса з якої їх було видно) і знову розділилися дехто поїхав в Колодяжне в музей Лесі Українки (9 км (?) в один бік), а матрацники на кшталт мене пробайдикували 2 години на березі водосховища. Гордість бере за рідну Волинь – в Ковелі всі бордюри обрізані біля переходів і всюди є з’їзд і заїзд для роверка що не могло не радувати, бо бордюри високі, а я хоч і Жабця, але на них стрибати ще не вмію… 
Вокзал, пакування, завантаження роверків – і остання частина дороги, повернення до Львова. По дорозі назад Білому Лису і Наталі випала неземна честь їхати з тим самим дядьком, з яким їхали я і ннн по дорозі туди. Дядько вже не ішов на мирні переговори і відверто хамив. Певно енергетичний вампір.
В Львові ми знову мали достатньо часу щоб висунути роверки з поїзда, зібрати їх і потихеньку їхати додому, з мріями про сон, м’яке ліжко і наступну подорож!
Дякую всім учасникам за компанію і гарно проведений час!
П.С. Після такого словесного потопу мені ще лишилося висловити два прохання до усіх бескидівців:
1) якщо ви не маєте шолома а хочете їхати в похід – СКАЖІТЬ!!! Ми взичимо, знайдемо, принесемо, надягнемо на голови. Шолом у вело походах на Бескиді – це одна з небагатьох речей, яку повинен мати кожен роверист. Уявіть якби хтось впав і вдарився головою на цій жахливій мощеній дорозі… по якій за пару годин не проїхало жодне авто…
2) ЧИТАЙТЕ ФОРУМ!!! про усі деталі від’їзду, приїзду, харчування завжди пишуть організатори або учасники. А то дехто у нас був без квитка на дорогу назад