Петрос на Новий рік

Лазещина - г.Петрос - Лазещина
29/12/2007
38

Учасники мандрівки:

Lubko та Lolik

30 грудня тамтого року. 7-ма ранку. Ми з Льоликом в Лазещині, я намагаюся додзвонитися до наших богородчансько-київських колєґів, щоб здибатися і разом продовжити мандрівку. Виявляється, той колєґа забув телефон дома, його мама дає нам номер одної кобіти з їхньої компанії, але й вона “поза зоною”… Що ж, попри всі застереження ломимся прямісінько на КП. Рапортую: “йдем в колиби під Петрос!”, без жодних проблем реєструємся, в журналі біля напису “вихід у гори заборонено” підписуюся, перепитую, що це означає – кажуть що “вихід у гори” – це вище межі лісу. Мені так здається, це в них такий класичний прийом – завжди всім “вихід у гори” забороняють, а коли, боронь Боже, когось десь присипле – то сам винен, бо ж попереджали!

Талуємо вперід, морозець (всього-навсього -12) приємно щипає за носа, на Козьмещику снідаємо. Біля нижньої колиби нарешті взуваюся в свої кохані скі-тури. Перше враження таке собі, по добре втоптаній стежці перевага скі-турів ніяка, лиш зайві кілограми за собою тягнеш. Тепер сонечко піднялося, шкварить ультрафіолетом по-гірському, душно, йдемо в самих флісах.

До колиб доповзаємо десь між 1 і 2 дня. ЗдибАємо компанію лещатарів – бордерів, що живуть там тижнями, катаються, всіляко розважаються, здибаємо ще багацько всіляких білорусів, поляків, німців, ще якихось там інородців :). Нарешті виходимо на зв’язок з нашими колєґами. Виявляється, вони пішли через Лопушанку на полонину Печеніжеску. Вирішуємо зараз падати тут, в цих колибах, а завтра вдосвіта підриваємся і рвемо до них (чомусь в моїй немудрій голові виникла ідея про швидкий траверз Петроса і Петросула з пн.-сх. боку), а тоді разом йдемо на Петрос (вже без вантажу).

А поки що варимо обід-вечерю, я пробую трохи лижвами підкоряти найближчий підпетросівський схил, також пробую то всьо знимкувати при місячному світлі (що з того вийшло – ще не відомо), бесідуємо з вищезгаданими білорусами-поляками-німцями, одним словом, всіляко проводимо час.

31 грудня того ж року. 6-та ранку. підйом, сніданок, пакування броцаків. 8-ма ранку – в передсвітанкових сумерках покидаємо свій притулок і протинаємо величний і блаженний підпетросівський простір в північному напрямку. в міру заглиблення в ліс потроху беремо на пн.-захід. є вчорашні “білоруські” сліди, але вони ведуть в Лазещину, нам не туди. Кілька разів під час спроби траверзнути лівіше, водночас не скидаючи висоту, врізаємся в скажені буреломи, приходиться вертатися назад на стежку, що веде вниз. Поступово, кілометр за кілометром (а може то насправді були сотні метрів?) таки остаточно покидаємо стежку і продовжуємо рух місивом буреломів-вирубок-мереж старих тракторних доріг (під якими підступно булькочуть потоки), по дорозі трапляється ще багато всілякої гидоти, то все вкрито добрячою периною снігу, інколи я трохи стаю на лижі, і тоді Льолик щосили гребе за мною по коліна-пояс-груди в снігах.
Навколо повно слідів зайців, якихось не то псів, не то вовків, ще всякої там лісо-гірської сволоти, інколи трапляються й сліди, схожі на людські, тільки чомусь виринають вони з непролазних хащ, ведуть по чисто-“броунівській” траєкторії, і зникають в тих же хащах (між іншим, це дуже схоже на наш з Льоликом рух, але ж сумарний вектор нашого переміщення все таки цілком детермінований!). Хто зна, може то не одні ми такі придурки? ходять же чутки про зниклих безвісти в цих краях… а може то Чорний Альпініст?

А тим часом я вже досить близько бачу дуже підозрілий схил, який, на мою думку, цілком може бути виявитися Печеніжескою. Але… “нас розділяє” (є така пісня в “Метеликів”) старий бурелом, зарослий густезним молодняком, ще й з глибоченним звором посередині… Робимо ще одну відчайдушну спробу траверзувати на захід. Десь із кілометер бредем по начебто чіткій дорозі, яка раптом безнадійно губиться в непролазних чагарях… кидаю наплічник і ще із сотню метрів пробираюся до лісу – там видніється просіка, ніби дорога. Придивляюся зблизька – бурелом моцний :), ніщо й не натякає на дорогу.

Зі “скрежетом зубовним” приймаємо рішення далі скидати дорогоцінну висоту в напрямку долини Лопушанки, щоби вже з неї підніматися на полонину (а це ой як нелегко, з нашими-то “косметичками” на плечах…). по дорозі натрапляємо на “лісорозсадник” – добра незамкнена хатина з грядками (на яких мав би рости майбутній ліс), але грядки нас не цікавлять, а добре шо є де затишно притулитися. обідаємо. то вже приблизно 2-га дня. вирішуємо, що якшо за годину-дві не знайдемо правильної дороги на Печеніжеску, то вертаємся в цю хатину і святкуємо НР тут.

Плентаємся далі вниз по течії Лопушанки. Надибуєм хату, в якїй дислокується ще одна білоруська компанія. От вони і показують нам правильну дорогу на Печеніжеску (бо відгалужень стежки в тому напрямку безліч, як і безліч слідів мєстних вирубувачів ялинок (від ялинок також сліди), і хто зна по якій нам лізти?), кажуть, мовляв “туди зовсім близько, три-чотири кілометри, за півтори-дві години будете там!” (враховуючи втому, вагу броцаків і набір висоти).

За неповну годину вискакуємо до колиб на полонині (і де стільки тої дурі береться? це мабуть усвідомлення правильного шляху :)), здибАємо наших, тішимся, знайомимося, випиваємо (чаю, звичайно :)), пригощаємося, словом, гепі-енд наших сьогоднішніх поневірянь :)

Ну і далі віддаємося більш спокійному, неспішному, “колибному” способу буття – споглядання ватри, посьорбування різних гарячих, а часом і дещо небезалкогольних напоїв, розмови, співи, жарти. Свято наближається.

Ось нарешті, довгожданні останні секунди старого року, промови найстарших організаторів походу – “отців”, ружнокольорові вибухи бомбів (що на моєму горбі сюди приїхали), мерехтіння бенгальських вогників, шум піни “шампуню”….

Хоча, загалом, а особливо після міської метушні, тут, у Горах, Його величність Час вже на має такого вирішального значення… плюс-мінус година, доба, рік… Горам (і всім, хто в Горах) це не важливо… Світ котиться, а Гори стоять.(с) *так недавно висловився один колєґа, мені дуже сподобалося.

Ну і далі жарти-співи, випивання-причащання, в міру оп’яніння (правда, не відомо, від чого більше п’яніється: чи від алкоголю, чи від усвідомлення себе тут і зараз, в колибі під Петросом) розмова переходить в історико-релігійно-езотєрічєске русло :) (також дехто згадує про соціоніку, про самосуперечність, про шумерів, які на холодильниках привли від Нілу до Амазонки, про ковток чаю, ну але менше з тим).

о 7-й ранку (1 січня вже сего року) влягаємося спати, а в 10-й підриваємося, бо ж треба таки на Петрос збігати (вчорашнє масове сходження ми з Льоликом благополучно про.. тойво..). З нами йти зголошується один з “отців” компанії – пан Василь, і ще така собі Оксанка з Києва.

IMG_4397Вискакуємо полониною на хребет (там добрячий підйом), а далі неквапом, прогулянковим темпом, споглядаючи розлогі, могутні і грізні краєвиди Петроса із хребтом аж до Шешула, шпацеруємо по плечах скелястого велета в бік його голови, час від часу оглядаючись на Свидовець і Горгани і на всі решта красоти. Видимість суперова, от тільки з румунського боку суне потужне громаддя снігових хмарів. Вітер – по високогірних мірках – це практично штиль, тобто дує, але так, що навіть маску на лице вдягати ліньки. Снігу – максимум по півгомілки (внизу більше, а тут всьо поздувало), я часом не провалююся (легенький вдався) – кайф, дарма ми кішки і льодоруби таргали.

IMG_4398На вершині здибАємо ще одних білорусів (скільки ж їх тут?!). Звідси дуже красиво виглядає Чорногора (я ще ніколи тут взимку не був), набагато ліпше ніж із самої Говерли. Кілька знимок на пам’ять. Так само поволеньки шпацеруємо назад, домів, до затишної колиби. Скелясто-зубастою пащекою роззявився кулуар між Петросом і Петросулом, там далі, внизу, видніються колиби, звідки ми ще вчора рано вибиралися. Але то так далеко… і так давно, то ж іще тамтого року було! Дуже вражаюче то всьо виглядає згори. Особливо взимі.

Ще один прекрасний вечір, тепла атмосфера поміж донедавна абсолютно чужими людьми, тепла не тільки емоційно, а й фізично – посередині людського кулка – лагідно-пекуча і приємна оку ватра :)

ранок 2-го січня. Все приємне скоро кінчається. Час шурувати геть звідси. На рівнину, до своїх “цивілізованих” помешкань. Сніданок, пакування броцаків (мій став значно легшим, хоча кількості заліза в ньому не поменшало). Прощання із вже майже рідною колибою, з’їжджання (і місцями западання мармизою в сніг, не так то легко із броцаком на плечах давати раду лижам на хитрому схилі :)) з полонини вниз, далі ще трохи відносно комфортного ковзання по ледь похилій дорозі (отут пішоходи дивились на лижників зі справжньою непідробною заздрістю!). І ось вже перші хати Лазещини, налітаємо на мєстний склеп, випиваємо чи не все пиво, яке є :).

Звідси нас забирає замовлений бус (матрац!) до Богородчан. Там невеличке застілля, потім прощання – дякування (сльози мєшают ґаваріть), добирання маршрутками-автобусами через Станіславів до Львова. всьо.

Залишити відповідь