Петрос уночі, ще й з ровером на плечі

Лазещина - г. Петрос - Усть-Говерла - Рахів
  • Загальна відстань: 65 км
  • почалось все з вульок – двоє учасників, які судили, а не ганялись, вирішили організувати культурні вихідні. і те, що коржик сказав жартома, люпко сприйняв за ідею і таким чином – надумали лізти вночі з роверами на петрос.
    я на петросі ніколи не був – думаю підемо разом, цікаво як воно там. ну і досвіду нічних покатульок-походів нема, тому вже вдвічі цікавіше. ну і те, що компанія файна, напевне було найголовнішим.

    отож нас було семеро (додано спеціально щоби народ знав вар”ятів поіменно)
    хуліганка, люпко, тарас, коржик, павло, лядек, усамко

    зразу після перегонів вирушили скоренько додому чи хто куди, дяк мене підбиває їхати мити ровер. я розумію, шо то лиш на пару хвилин він буде чистим, тому забиваю. але ланцюг, ланцюг то ж в болоті. прошу любка, аби взяв мені трохи масла, я в потязі змащу.
    беру в дяка ліхтарик, затарююсь батарейками – і вйо на вокзал
    зустрічаємо всіх, павло добігає в останній момент, радий знов бачити всіх, і шо всі підписались на любкову пригоду

    сіли в потяг. думаю мити ланц, але то здалось би гарячою водою. халепа – в провідниці чай є, а окропу нема. ну, зимною так зимною. їмо, бавимось в міста, бавимось в те, що ніби спимо. дорога довга та виснажлива, подолали більше 300 кільометрів, тому треба знову поновити сили і поїсти.

    ну все, вже лазещина, виходимо. разом з нами виходять купа якихось школярів з дніпропетровська. питають скіки коштують ровер, збираються на говерлу. сідаємо верхи і вперед, в ніч. на в”їзді платимо внесок за в”їзд до заповідника. зірок на небі – дуже багато. знимкуємось яко сліди ліхтарів, далі їдемо, потрохи йдемо, бо дорога камяниста, дуже трасе, ще і йде догори. в колибі їмо канапки, сукафрукти, і далі, в ніч. серпантином виходимо догори, павло згубив мобільний. вертається – знайшов! файно, чекаємо, і далі догори.

    друга колиба. нарешті вода! знову їмо, і вже останній стрибок до перемички.
    небо сіріє, а щось велике чорніє попереду. любко каже – давайте спробуємо трохи пройти з роверами. думаю, які є варіанти: кинути його тут напризволяще – троха зле. ну, ровери в зуби, на плечі, в руки, за плечі – і вперед, тобто догори. ліземо, а не йдемо, ровер штовхати я не годен. дивлюсь вперед – червоний ліхтарик десь далеко попереду. ну ясно, його не доженеш.

    пробую фоткати з каменя як зі штатива, як воно все сіріє. загублюю кришечку до об”єктива, але несильно переймаюсь. ліземо догори. доганяю тараса з мартою, йду вверх, світліє вже так, що вимикаю ліхтар. тарас мене знову доганяє, фоткаємось, бачимо схід. нам пощастило, бо ми були якраз на майданчику, де можна було підібрати якийсь ракурс і нікому не заважати.

    схід – просто неймовірний. вітер – теж. кому бракує розуміння лаконічності моїх епітетів, може подивитись подвиг віталіка. розумієш, наскільки суворим і прекрасним є той край, дивлячись і на величезні гори навколо, і на останні зірки, дим проваль і навіть на малесенькі квіти, які ростуть тут, незважаючи на щонічний мороз і нещадний вітер (думаю що сонце вдень тут теж палить не по дитячому).

    вже коли сонце зійшло, вилажу за тарасом на вершину. любко гоцає за мартиним ровером вниз, вже всі тут. поки ліз на петрос, думав для чого, але всі ті питання відпали самі собою, коли вже виліз чекаємо, фотографуємось, піджераємо, просто насолоджуємось буттям тут і йдемо-їдемо далі, вниз, в Ялівець.
    прохаська я люблю, але непростих не читав. любко читав, і якраз з тим ялівцем було пов”язане місто в його повістях. гарний ялівець, але їхати після того, як ніч не спав, чомусь не виходило. деколи йшов, бо стежка була маленька і петлиста.
    доїхали до роздоріжжя, перед нами шешул. розбираємось, бо вже вітру такого нема, відпочиваємо трохи, і вйо до траверсної дороги.

    зрозуміло, що ніяка порядна дорога не буде кінчатись стежкою в ялівці, тому трохи пробираємось по камінню, і виїжджаємо на дорогу, що огинає петрос з боку говерли.
    виглядає все, як на рекламах МТВ – каміння, неймовірні краєвиди, справа стрімкий схил, зліва зеленокам”яна стіна. їдемо, проїжджаємо через потічки, доїжджаємо до колиби біля дороги, знову їмо. майже всі потрохи куняють, на годинниках приблизно дев”ята ранку, а вже стільки вражень ) доїжджаємо до перемички, з якої ми раніше вирушили на петрос. перепочиваємо і там, чоколядка, далі нас чекає даунхіл.

    раніше я звик до грунтових доріг, і тому їхати вниз було задоволенням. з говерли ж дорога вся в камінні, тому їхати приємно, але боляче в руки і пальці. решта то зрозуміла і їде спокійно, я ж жену як дурний, весь в болоті. став, чекаю на повороті всіх, а нікого нема. вже подумав, що десь не побачив повороту, не туди поїхав, але потім почув далеко знайомі голоси – виявляється, мартин ровер сказав пшшшшш. чекаю на всіх, пробую фотографувати, знов жену як дурний і наздоганяю решту, ще більше весь в болоті.

    їмо, і їдемо вже майже по рівному. підбив трохи ганятись тараса, женемо по каменюках.
    далі вже асфальт. трохи через села, пробуємо пелетоном, з якого нічого не виходить, і вже нарешті рахів. борщик, піца, морозиво, сік – і довга дорога додому в гарячому черепаходизелі до Станіславова. далі нічого особливого, вдома вже над ранок, змучений але щасливий.

    дякую всім за все. дуже файна компанія, дуже файна вилазка. то був мій перший двотисячник, і перша чорногора. перша – то й значить, що неостання

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 24/05/2009
    65 км Закарпатська область UA
    Отримати напрямок