Понад 2061м

Narada Falls - Anvil Rock - Camp Mayer - Narada Falls
  • Загальна відстань: 25 км
  • Пригадую собі Тарас коли вибирав туристичне взуття, то ставив до нього вимоги типу: водо- брудо- ударосітйкі, висота до 2061м і так далі…. Саме останній аргумент мені був запамятався найбільше. Чому саме 2061м??? Шо за магічна цифра? Шо за обмеження? Розумію, що це лише уявна величина. Складність гори мало залежить від її висоти. Але саме абсолютна висота над рівнем моря є основним питанням, коли розказуєш про сходження.

    Тому одержавши можливість поїхати в Штати одним з головних заваднь було поставлено піднятися понад 2061м. Інше завдання – полізти під землю. Але про це після його здійснення. А зараз зупинимось на розповіді про підкорення точки 3072м. Є в штаті Вашингтон така гора як Рейнер, 4800м. Вона є четвертою за висотою в Штатах, причому перші три відрізняються на кілька десятків метрів тільки. Звичайно, шоб зайти на вершину за один день і мови бути не могло. Але принаймні спробувати піднятися якнайвище, відчути той кайф від гір, побачити все навколо з висоти пташиного польоту, дихати свіжим сніговим повітрям, бачити навколо себе цю всю дику красу, цю велич скель і льодовиків. Це задоволення від гір, яке памятатиметься довго, і память про нього житиме в організмі роками та тягтиме його в гори знову і знову.

    Початковий план був такий. Виїжджаємо ввечері. Десь о 2-3 ночі ми на точці старту. Далі відсипаємся пару годин і вйо в дорогу. При хорошому збігові обставин до 12 будемо на Кемп Майєрі 3072, там їмо і пробуємо піднятися якнайвище. Кемп Майєр – це шось типу наших туристичних притулків. При вїзді в національний парк кожен платить по 15 баксів. За ці гроші їхні рейнджери слідкують за порядком, прибирають, облаштовують місця стоянок і відпочинку. Також за них на висоті 3072м підтримується кілька халуп для туристів. І коли платиш за вїзд тобі, при бажанні, дають ключ від них.

    То шо їх дороги з нашими не порівняти – то правда. Їхали ми по 4 смуговій трасі з окремою смугою для автомобілів, в яких 2 і більше пасажирів. Але не думаю, шо ми були швидше ніж в Укарїні. Є строге правило 65 миль на годину (110км) і не більше! Навіть якшо ти мега гонщик – гнати зможеш тільки піздно вночі, коли нікого не буде. У всі решта години на трасі купа людей тому хоч не хоч, а приходиться їхати по правилах. Спрацьовує ефект критичної маси, коли навіть кілька людей не спроможні внести бардак, якшо всі решта живуть по правилах.

    Але й тут є емігранти! Бачили по дорозі машину з Китайцями. Ліва фара телімпалася на дротах, бючись то в радіаторну решітку, то майже в ліву дверку. Десь напевно в стовп стукнулися. Водій їздив вліво-вправо по смузі. Один з пасажирів висунув голову у вікно і шось махав руками. Правда не довго їм це вдасться так їхати, хтось з місцевих подзвонив в поліцію.

    Починається дорога по горах. Вліво-вправо. Серпантин підйому, серпантин спуску. При дозволеному ліміті в 35 миль женемо всі 60. Опа- стоїть три поліційні машини посеред траси. І шо їм робити в такий час вночі на гірській дорозі? Виявляється вони когось шукали, бо були з собаками, ліхтариками і рейнджерами. Плюс, коли ми самі зупинилися в чудо-місці неподалік то на нас ніхто уваги не звернув. Чому я так назвав це місце? Бо ми на нього ніколи не попадаємо, шоб всьо роздивитися. Це є тіпа оглядовий майданчик із якого видно високу греблю ГЕС. Водосховище ГЕС займає кілька десятків миль гір,у творюючи місячні ландшафти вирубаних пеньків. Але скільки ми не їхали туда – завжди проскакували це місце вдень, а вночі нічого не було видно. По дорозі назад – цього місця взагалі ніколи не бачили. От таке воно – одностороннє і загадкове.
    Віжджаємо в національний парк. Починається сніг в лісі обабіч дороги. На швидкості проскакуємо КПП де гроші збирають, їдемо до бази Передайз. За 18 миль до неї нас чекає облом – дорога перекрита Шляк Баумом. І написано, шо відкриють аж з 8 ранку. Що ж, прийдеться тут ночувати в машині і аж ранком починати підйом. Слава Богу шо в Понтіаку крісла відкидаються аж на задні сидіння та й для ніг в пасажира місця більше, ніж в моєї Таврії весь багажник займає. Так шо виспалися ми добре. Якшо не вважати, шо Петро постійно прокидався і вмикав кондиціонер. Один раз він заснув і кондиціонер працював майже до ранку, зївши половину нашої бензини.

    Ранок зустрічає нас безхмарним небом і ше з десятком машин поруч на стоянці. Їмо і їдемо. Дорога серапнтином кружляє поміж гір, деремся все вверх і вверх. Місцями схил обсипався, лишивши лише одну смугу. Місцями в скелях продовбали для неї тунель, місцями прямо над нею летять бризги водоспаду.

    База передайз є одним з улюблених місць для відпочинку місцевих жителів. Висота 1700м, в міру розвинена інфраструктура. Взимку від метра до трьох снігу. Влітку можна троха піднятися і сніг тут є завжди. Американці катаються тут на лижах, ходять на снігоступах, вчаться техніці скі-турити, просто гуляють і фоткають все навколо.

    А фоткати і справді є шо. Величезна гора прямо нависає над Передайзом, створюючи неповторне відчуття затишку і небезпеки одночасно. Повністю видно всю двогорбу вершину, скелясті схили зі шпицями на кінцях, лавинонебезпечні схили. Ніколи в житті я ше не бачив такої високої гори, до того ж цілком і всю. Дуже багато з карпатських вершин видно або здалеку, або з інших гір. Безпосередньо перед ними ти бачиш тільки частинку підйому до першого перегину. Тут же – при наявності гарної погоди та бінокля – можна порахувати кожен камінчик на дорозі.

    Поки всі сплять починаємо рух вперед. Виспаний та наїджений організм навантаження не чує, швидко долаємо підйом за підйомом. Снігу багато, але він твердий та сипучий, практично не грузнемо. Перед майже вертикальним схилом перший раз в житті вдіваю кішки та беру москалеруб. Відчуття ніби ти приклеєний до схилу, настільки покращується зчепелння. Не кажучи про те, що якшо зірвався – є хоча б чим руки зайняти.

    Десь за півтора години доходимо до Говерли, а саме точки на схилі з висотою рівно 2061м по GPS. Досить дивно, але ця точка мала чітко виражену вершину з кількома каменями, чимось нагадувала Чорногірський хребет.

    Далі підйом йде хоч і пологий, але постійний та й висота зростає. Памятаю як перші рази в гори ходив. То на висоті різко підвищувалася потреба в Кисні, почащувалося дихання. Потім з часом організм привик і його такі висоти вже не лякали. А тут – на 2500 пов відчувати те саме. Коли нарешті побачив кеміпнг – а до нього було ше 2 км – то йшов цю відстань понад годину з багаточисленними зупинками. Реально відчувалася нестача кисню. Вона полягала в тому, шо ніби і ніц не болить, ніби і є сили в ногах та тулубі – а серце бється з грудей, дихання заважає чути голос Петра і ти не годен зрушити з місця.

    Приходимо на Кемп Майєр. Це плоске місце серед гострих скель з кількома будиночками для життя, двома туалетами, сонячними батареями і службовим приміщенням рейнджерів. З карпатськими колибами не має нічого спільного. Наші колиби і туристичні притулки зроблені в стилі хати, максимально подібної до житла місцевимх жителів. А тут – квадратові споруди з каменю, фанери та бляхи. Всередині електричне освітлення, опалення.

    Сідаємо їсти принесені з собою канапки із кока-колою та снікерсами .Про їжу – то окрема розмова. Завжди можна тут купити собі нормальну жратву, тільки за відповідну ціну. Правдивий хліб з ковбасою і сиром – досить поживний обід. Кока-кола дозволяє впихнути в себе більше тої їжі. А снікерси додають «швидких калорій». Також масло. Все шо в них там продається має жирність всього 35-37%. В нас сметана з такою жирністю є!. Відповідно таке масло несмачне і не мажеться на хліб. Тільки в одному магазині ми знайшли «European Style» масло з 78% жиру. Різниця була на лице. А взагалі харчуватися та нормально можна, особливо якшо купувати продукти і готувати їх самому дома, шо ми і робили. Є картопля, мясо, сир, масло, овочі та приправи. А пива скільки тут смачного….

    Ми майже доїдали наші канапки, споглядаючи на горизонті ще три чотирьохтисячники та слухаючи оповіді Петра як він їх всіх покорив – як на кемпінг почали злазитися всякі чотириногі. Бо майже всі йшли або в лижах, або в сінгоступах. Ми теж пожаліли, шо не мали такого інвентарю. Вниз спустилися б за пів години. Зато вверх його тарабанити – в тут прекрасно можна йти і без них, сніг твердий і нічим не слизькіший за асфальт.

    Петро розпитує туристів хто де і звідки (він вже навчився навіть імітувати їх акцент), декого розводить шо ми з вершини спустилися. Все зївши та вдосталь наматрасничавшись і налюбувавшись видом Рейнера та навколишніх гір – йдемо вниз. Появляється відчуття ейфорії, досятнутої цілі і недаремно прожитого життя. Йдемо – співаємо – гонимо собі з москалів – жартуємо. Вибираємо довшу, але більш мальовничу і пологішу дорогу. Та й справжінй турист ніколи двічі тими самими шляхами не ходить. Люди, шо піднімаються вгору дивляться на нас з заздрістю, ми вже там були, а їм вагінити і вагінити. Спуск – заняття нічим не легше за підйом, тільки шо швидше. Бо й справді, суглоби напружую ться, мязи болять, ступні ниють від неможливості згинатися в кішках, система тисне і злітає вниз.

    Коли показую фотки з гір своїм знайомим досить часто чую: «А вам там в горах холодно не було?». І завди відповідаю «Ні, то холодно вам, коли виходите з своїх задушливих маршруток!». Так само і тут. Висота 3000м, навколо сніг та льодовик, температура -6С градусів а ми собі стоїмо в футболках і шукаємо тіньку. Так немилосердно палить сонце. Внизу Петро, який всю дорогу йшов у Шапці (лисина, ги-ги-ги) виявив, шо лице в нього засмагло, а все чоло лишилося білим. Сподіваємося швидко пройде. Інакша хохма – громадські туалети. Навіть в старих закинутих селах вони були білі та чисті. А тут чимось схожі на наші конюшні + будки з написами, як у студентському гуртожитку. Є й на кирилиці «Владивосток» і «Ростов».

    Вертаємся назад вомлені і щасливі. Аж важко повірити, шо ми ше цього дня бачили цю всю красу і були на висоті 3000м. Тільки біль у мязах та печія в очах нагадують про нинішні пригоди. Понад 2061м я піднявся, посунувши одну з границь в своїй уяві. Правда встановивши наступну – 3072м. Розумію, шо вийти на деякі з карпатських вершин є тяжкіше, ніж сюда. Бо хоч 1370м перепаду є більше ніж будь-яка карпатська вершина, але в перерахунку на 6 км шляху при нормальній погоді це було зовсім не тяжко. Тепер я знаю, шо вулканічна порода виглядає майже як Горганські цекоти. А сніг над тріщинами в Льодовику має інакшу структуру наж над землею. Їх гори хоч і без полонин, без копиць з сіном, вориння та гуцулів – зато вищі та різкіші. Симбіоз Карпат та Кримських гір. І саме в цьому їх краса.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 9/02/2009

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    Golem