Привітна нічна Параска

Коли всі нормальні люди вже лягають спати знаходяться „винятки”, які шукають нове джерело гострих відчутів. І таких, на моє здивування, виявилось досить немало – на вокзалі, рівно опівночі, ми зустріли ще кількох „веловинятківщо їхали хто на Синевир, а хто і на Закарпатську бляху Ми(Петро та я) ж мали на меті зустріти сонце на вершині Парашки. До Сколе добралися за майже 1,5 години хоча час пролетів настільки швидко, що знову чуть не пропустили зупинку(минулого разу Глобальний був свідком подібного казусу в нашому виконанні).Вийшли – а на вулиці краса – характерне карпатам насичене зорями небо, ні хмаринки і червоний місяць як з казки підбадьорили нас. Але часу на фоткання цього всього просто не було. Стартанули в 02:26, схід сонця в 05:50 – майже 3,5 години на підйом(а це як пізніше більше заявлених 16км).

Досить легко доїхали до самого підніжжя. Але попередні кілька дощових днів дались взнаки – болото і мокре каміння дещо ускладнили велопідйом. Піднялись до кінця дороги і зайшли в ліс досить швидко – дообговорювали розпочату ще в поїзді розмову. З лісу вийшли приблизно в 04:50 і буквально з кожною хвилиною робилось все світліше і світліше – вже навіть можна було ровер без ліхтарика розгледіти . Думаю ті, хто піднімався з ровером в руках прекрасно знають ці “приємні”відчуття крутого підйому.

05:20 – ми ще не на вершині, але небо вже ну дуже рожевіло. Я почав по-справжньому боятись – боятись не встигнути. Реально більше переживав за це ніж за можливість зустрітись віч-на-віч з якоюсь звіриною(двіччі чули як вовки скавуліли). Підірвались. Останніх 50 метрів – вже ну дуже світло, а ми з західної сторони – небосхилу ж невидно. Останній ривок – і урра – ми перші!!!
 Вітер, як завжди, хотів нас поперти з гори – тому спустились на кілька метрів, запаслись „попкорномі „пивом”, сіли на броцики і любовались дійсно чудовими митями сходу.

Це “окупило” всю поїздку – можна було вже вертатись – але ще цілий день чудової погоди. Чуть перекумарили, поспілкувались з місцевими жителями(які довго і часто перекидували погляд з нас на ровери, з роверів на нас ) і біля 10 години ми зімпровізували з подальшим маршрутом. Вирішили дослідити дорогу що вела вправо – в сторону Майдану. Дорога, стежки, підйоми, спуски, траверс і опа – ми вже найшли маркований маршрут зі щасливим числом – 13. Вирішили триматись його. Він нас вивів до спуску по камінню льодовикового періоду. Спускатись було незручно – особливо Петру з його шипами.

В 11:30 ми вийшли до молодого лісу. Місце було чудове. Вирішили перекусити – смажені ковбаски з пивком пішли як в суху землю.

Нажаль маркування далі ми ненайшли тому почали спускатись вниз по дорозі… яка тут колись була – а зараз то важко назвати дорогою.Як я і очікував нею ми повернулись в Коростів і заскочили вгості до мого племінника який власне був на річці. Водичка була суперова тому недовго думаючи полізли у воду. Петро заодно і поправ велошорти .

Заодно взнали про приватну рибферму, що на іншому кінці села – і вже за 10хв при нас зловили та нашпигували м’ятою і запекли форель на грилі. Сказати що риба виявилась смачною – то нічого не сказати! Соковита, без кісточок…. ну в мене вже слюньки коли згадую як то було…

Файно попоївши ми вже за якихось 17 хвилин сиділи на вокзалі в Сколе. Тут нам повідомили, що електричка Мукачево-Львів “трансформувалась” в Мукачево-Стрий, що ну ніяк не входило в наші плани. Раз так, то вирішили, що і не треба нам такого „щастяі о 18:00 помчали в Стрий. Сорок хвилин ми тримали 40-45км/год. Нажаль моя перекидка вирішила собі також чуть поматрасувати тому прийшлось зменшити обороти. 19:30 – ми вже на вокзалі в Стрию – ще купа часу. Покатушки містом, перекус…. і вже повністю задоволенні поїздкою заладувались до електрички Трускавець-Львів. Там познайомились з ще одним велолюбителем Тарасом(Тарас привіт ) з яким Петро обговорював їхні модні аваланчі майже до самого Львова.

Це був один з наших вдалих днів – гарне поєднання адреналіну, матрасування і педалювання. В кінцевому рахунку ми проїхали 100 км,з яких біля 40 км по горах і решту по трасі.