Руна/solo/bike

Свалява - Поляна - Тур’я Поляна - пол. Руна - Лумшори - Тур’я Ремети - Король Гір - Антоловецька Поляна - Ярок - Невицьке - Ужгород
  • Загальна відстань: 157 км
  • Переддень

    Хоча варіантів була купа, але бажання реалізувати задуманий план виникало непереборне. Навіть не в силах здолати його той факт, що компанії не знайшлося. Тому було відредаговано маршрут. Ну і чомусь захотілося ночувати горілиць пригорщ зір, дещиці вогню та веселого мовчання при чаї, але то вже інша історія, інший день…

    День 1. Майже весн…все

    Традиційно мукачівка підносила мине і ще купу дурістів уві гори. У Сваляві гайну на хайвеї і досить пристойним ацвальтом рушив в сторону Перечину. По дорозі заготована ще кілька бананів і води. І перевал вже за годину з копійками надався без пручань. Спуск з якого був неочікувано фіговий – дорога геть понищилася, і якщо колись ми там мчали 50-60, то зараз 30 з острахом. Тур’я Поляна і прощай люде….

    А не так то було. Вздовж дороги прокладають трубопровід. Робочих і техніки купа. Ведуть шлях від Воєводини до малої ГЕС, отже ще більше обміліє р. Шипот. Хоча дорогу вирівняли і розчистили, що куди було приємніше їхати. Ну а далі все та ж кам’яниста дорога вгору до урочища Прелуки, де виводять гуцульських коників. І якщо колись весело було їхати вниз по ній, то зараз вона здавалася нескінченно довгою, нерівною і просто ненависною. Ні заблочена вилка, ні контакти, ніщо на світі вже не тягло мене дугори. Але таки в 3 дня вигріб до урочища. Лишилося якихсь 500 метрів. Зі скреготом і канапкою в зубах рушив далі. Купа квітів всипало довкола, і що вище підіймався, тим більше було підсніжників, і ще й таких здоровецьких.

    Почалися сніги. Не так сніги страшні, як під ними болото. Не найкраща ідея підійматися на гору з північного боку раньов веснов. Благо – пронизливий вітер був східний, лише дещицю задував. І ось вийшовши з лісу розкинулися цілі галяви передвісників весни. Бігав і волочився, якось не міг натішитися. Мимоволі підняв голову, – а там ГООРРРИИИИ.

    Дивні вражіння нахлинули: було і класнюще, бо нарешті омріяний простір-спокій, і дивно, бо разом з тим все ж на місці, немов я ніде не дівався, а був осьдечки. За думками самопізнання і розчулення, снігами і болотами, півтора годинами я таки виволочився на вершину.

    Часу було в обмаль, тому відразу спуск, і ще по деяких непередбачуваних причинах потрібно було спуститися назад в Тур’я Поляну. Але по бетонці і через Гуту то зайняло від сили 50 хв, проти 4+ годин підйому.

    Зачало смеркатися, мені конче потрібно було заточитися в Тур’я Ремети, а звідти – у найближчий ліс. Але той ацвальт ніяк не хотів скінчитися, сонце заховалося вже за пасма, даруючи мільйони відтінків мадженти з відтінком цианового перламутру. Та мені було далебі, тис зі всіх сил, старався завидна доїхати до траси Короля гір. І таки за 50 хв закотився, вже добряче потемніло, і розпитавши приблизної дороги помчав ду лісу, знову вгору, знову по каменях, знову по-під річком… Коли вже стало геть не видно куди їхати – надибав непогану галяву, розчистив, поставив намет, досить швиденько розвів вогень, нагрів фасолю, зварив чай. Поглинув все це заїдаючи солодощами і жаданими пригорщами зір.

    Дивний то був вогень, не розділений, необхідний, життєдайний. Можливо просто від незвички абощо. Але був дуже концентрований. Годі було відвести погляд, та і не потрібно було – дрів було вдосталь на відстані одного-двох метрів. Тому було медатитивно споглядати ЦЕ. Слухати ТЕ шарудіння води. Зачерпувати ТІ зорі. Одним словом я розкис у втомі, кайфі, спокої. Розуміючи, що мені ніц не лишилося як провалитися. Сон швидко прийшов лапатий, і згріб мине…

    День 2. Каляровий

    І хоч я був вбитий і понівечений власними планами та реалізаціями, – холод пробирався і тривожив лапи калярових снів. Час до часу прокидався, тер шкарпетку в шкарпетку (ті, що на ногах), трішки зігрівався і засинав. Прокинувся зі слонцем, але вставати і збивати росу зовсім не хотілося. Тож з пів годинки покрутився і таки виповз з намету. Окрім жаданого сонця, яке кволо виповзало з-за обрію, я відчував шалений холод. Тобто холод був не такий шалений, але ноги відмовлялися в це вірити і тупо та зрадницько мерзнули надалі. Ніц не лишалося як розвести вогень. А та скотина не хотіла розгорітися, хоч ти трісни. Десь за хвилин 40 я таки приборкав цю стихію, заварив чайок, зігрів ноги, заточив останню канапку, солодке – тобто відчув себе людиною. Щоправда не хотілося вже нікуди їхати…

    Але зібрався з речами й силами. Щойно вийшов на дорогу як помітив жадані мітки КГ, які вночі, звісно, не помічав. Задача загалом не складна, зблудити важко. Потрібно просто було з головом їхати, але так не завше вдавалося, оскільки траса перенасичена технічними, складними і бозна якими елементами. І спуски, які всі так обожнюють починали харити. І ще та властивість, що взагалі нема рівних ділянок: ти або фігачиш вгору, або фігачиш вниз, нема часу розслабитися ні хвилини. Так валив і наїхав на гілку терну чи ще якої біди, бо пробився. Але це було приємно скинути вже набридливий броцик, поніжитися на слонечку, позасмагати і мати все далеко в носі. Місцини дійсно мегофеншуйні, хіба нема відоків – все десь і лісах, ну або з-поміж них.

    Як виявляється ще купа цікавого є поряд Анталовецької Поляни, але тоді я цього не знав і не хотів знати, бо добряче за якихсь 20 км я схарився наніц. Ось довго не було маркування і я почав филюватися, бо був спуск, не хотілося назад вертати, от і мітка, заки я її розглядав – попереду вималювалося дерево, яке об’їхати було годі. Падіння було безглузде, але було, і ще й трішки покоцався. Схарили піщані дороги полігону військового, але потішили цікаві спуски опісля нього. Навіть та місцина, де листя було по втулки, і ти немов воду розсікаєш, чекаючи коли вже в’їдеш у яму чи каміння. Але все обійшлося…

    Вже без пригод вкотився у Невицький замок, ну тобто в його руїни. Тішитися особливо не було чому, хіба шоколадці, яку успішно їв з водою, саме ЇВ. Ацвальт до Ужгорода, здав квиток на потяг і віддався у ніжні і тендітні руки-пелюстки жаданого цвіту. Хоча ще не апогей цвіту, але було неймовірно приємно купатися в тому вибуху кольорів, запахів, тепла. Окрім сакури запеленгував чимало магнолій, було файно і дуже доладно, важко пояснити словами. Навіть гацька піца війшла вільно, не пручалася.

    Тут до мене доєдналася сім’я Ремінецьких. Ми ще трішки поволочилися слонячним промінням Ужгорода і гайнули домів, лишаючи в собі шматки, образи, кілометри, кілограми і трішки майже приємних шрамів.
    Загальна відстань з дому до дому 102+55 км (два дні, навіть не знаю в який день я більше стомився)

    Є що сказати?

    СТАРТ: 29/03/2014
    157 км Закарпатська область UA
    Отримати напрямок

    Учасники мандрівки:

    hvvi