Руна жовтнева

Сянки - Ужок - Жорнава - Великий Березний - Дубриничі - Перечин - Тур'ї Ремети - Туриця - Липовець - пол. Рівна - Тур'я Поляна - Свалявка - Поляна - Свалява
  • Загальна відстань: 170 км
  • Сунутись в гори вночі посеред осені – дурнувата ідея. Але такі дурнуваті вчинки роблять наше життя яскравішим. І добре, що є ще пару таких же придурків-однодумців. Зібралось нас немало, як на таку поїздку: Нікалаїч, Тарас, Усама, САМ і я. Погрузились в сянківську електричку і більше чотирьох годин товклись на лавках. Що не кажіть, а прогрес в державі є: по-перше – сідушки з підігрівом, по-друге – симпатичні молоді провідниці. Пора би і в мукачівці «рухомий склад» оновити.
    Усама морально готується.

    Вигрузились в першій ночі, встібнулись в контакти, розігріваючий підйом, за ним КПП, а потім спуск з Ужоцького перевалу. Яким же довгим він здається вночі. Віражам нема кінця-краю. Внизу видно вогні села. Як я люблю такі нічні спуски!

    Здавалось, що тільки виїхали, а вже робимо першу зупинку на зливання води з радіаторів. Щось зарано зупинились. А скільки проїхали? 30 км, з середньою 28.5. Непогано. Почав переживати, щоб на Руну зарано не вибратись, бо там тусуватись в тих температурних режимах, що були – не найприємніша справа. Але дарма переживав – після Жорнави Тарас почав здавати позиції. Що сталось – нехай сам розкаже (тут «сам» – це займенник, а не учасник групи). Чим запам’ятався цей 70-ти кілометровий спуск до Перечина, так це освітленістю траси – майже в кожному населеному пункті світились ліхтарі, а сіл було багато, батареї фар можна було економити. Народ почав мерзнути, особливо Нікаліїч. На кожному піт-стопі він натягував на себе якийсь одяг. А мені було досить комфортно аж до вершини. В Перечині випили кави з автомата на заправці за 10 грн!!! Було написано «Автомат здачі не дає» Ну раз здачі не даєш – на тобі 10.50, зроби три кави. «Во дібіл» (с) (це я про себе).

    Далі були Турї Ремета, Турчики і поворот на Липовець. Халява закінчилась. Починався підйом. Дзвонить Назар, сів в Мукачівку, їде на Мізуньку з Коно та Ігором. Йомана – вже 7 ранку, а ми тільки починаємо підйом. Піпєц світанку на вершині. Але для мене це не було вже аж такою трагедією – під ранок небо затягнуло хмарами і ми б все одно не побачили б сходу сонця. Фото на початку підйому в лісі перед світанком:

    Нічого особливого, просто доказ того, що ми були там вночі.
    Більша половини команди приймає «вольове» рішення йти пішки. Ми з Кольою з цим не погоджуємось і крутимо вгору. Докрутили до Липовця – початок бетонки і остання «цивілізація». Вже зовсім розвиднілось. Чекаємо решту групи. Вітру поки що не чути. Стояти холодно, тому як тільки всі підтягуються, ми вдвох їдемо далі по рунівській бетонці:

    Чим класний цей підйом – своїм градієнтом, краєвидами, віражами і повною проїжджабельністю. Такий собі «силовий тренажер» з «видом на море». Виїхали з лісу на відкриту ділянку. Почалась повна Ж. Вітер настільки сильний, що можна їхати тільки вперед або назад, якщо розвернутись півперек, то здуває нафік, без права на помилування. Докрутили до першої бетонної конструкції. Пейзажі похмурі, але можуть бути:

    Далі спробували сховатись від вітру на схилі. Але марно. Не залишалось іншого варіанту, як спускатись назад з Руни до лісу і там чекати решту. Щасливий Нікалаїч в очікуванні групи.

    Коли всі підтягнулись, влаштували «ранкову трапезу» і рушили далі. І знов всі ідуть пішки. Прийшлось крутити 4 км/год, щоб їхати, але не перегріватись. Так і котились по Руні, виглядаючи ужгородських колег (але так ми з ними і не перетнулись) і насолоджуючись осінніми пейзажами:

    Руна – величезна. Як Боржава. Тільки по Боржаві через чорничники їхати неможливо, а тут тобі автобан і весь час вгору, аж до найвищої точки з хрестом:

    Далі нас чекав спуск. Питання – куди? Хотілось би потрапити до чабанських колиб, де я вже був, а звітам в сторону Воєводина, і зовсім не хотілось спуститись в Люту. А під час таких спусків дуже легко звернути не туда і отямитись, коли вже буде пізно. Але цього разу все пройшло гладко. І спустились куди треба. Пару слів про спуск – стрімкий, кам’яний, болотяний, листяний. Летиш вниз, дивишся на каменюки попереду, оцінюєш, де зручніше об’їхати: зправа, зліва чи перескочити. На все долі секунд. І все це приправлено жовтуватими осінніми відтінками:

    Далі дорога йшла паралельно бурхливим гірським потокам, які беруть свій початок з вершини Руни:

    Потім докрутили до Турї Поляни, а далі асфальтом через перевальчик 35 км на Сваляву. Вже з траси можна глянути на цю полонину здалеку і сказати собі «я там недавно був!»

    В Сваляві мега обід: дешево, смачно, багато. Армагедон в Мукачівці (добре, що квитки завчасно взяли) і сон, якого не було 48 годин. Накрутили 170 км. Маршрут просто бомба в такому напрямку, як ми його пройшли – стопроцентне вкручування. Всім дякую за компанію. Планую весною-літом його повторити.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 12/10/2010
    170 км Львівська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    usama, Globetrotter, E-one, Nikalaich та CAM