Сколе – Трускавець. Хребтами
Дивилися ми, дивилися Гісметео.ру, прикидали на скільки воно знову бреше, бо прогноз був невтішний, але все переміг Golemівський оптимізм. Я піддався і почав рихтувати ровер та пакувати наплечник. Від мене заразився skytalec і вже четверо, бо приєднався ще Юрко їдемо електричкою до Сколього.
Кілометри траси Е-якоїсь там, пролітаємо, як кулйа. Аж до місця, де мадярський TIR, мов забитий слон, перегородив всю трасу, розлігшись на боці. Прикре видовище. Тут вже і наші ДАЙішники, як стерв’ятники тут-як тут, зачувли запах падлини.
Далі їдемо спокійніше, проте незабаром звертаємо з траси в бік Тисовця. Перший ковток чаю і вйо вгору, на Опорець. На перевалі порожні схили, лижників 1-2, хоча снігу вдосталь. Фоткаємося для контрасту на фоні лиж, їмо по канапці і котимося далі, тепер вже вниз.
До села Росохач докотилися легко, розпитали про дорогу на хребет. Всі консультанти якось дивно на нас дивилися, але вголос не висловлювали свого здивування. Все ми зрозуміли на полонинах, але це було потім. 
До лінії лісу йшли непролазними (але не для нас) болотАми, переїхали вбрід один потік, а вже біля лісу почався сніг. Під ногами чисто, але іти важче. Сніг де по-кісточки, а де по-коліна. Взуття на мені роверове, не трекінгове, тобто скоро було вже мокре. Нічого, лиш би це горе.
Сніг має ще той плюс, що зберігає сліди істот, які бували перед нами. Зайчик, і не один, навишивав тут, козуля. Це для нас не новина. Раптом бачимо, як великі круглі сліди перебігли нам дорогу. Так і є – Місько. Спочатку різко оглянули довколишні кущі, потім фотка на пам’ять і швидко йдемо далі. Навіщо випробовувати долю, – може Місько голодний, а ми для нього нічого не взяли – може загніватися.
Ще через яку годину вийшли з лісу на хребет. Здавалося, що має бути легше – та де там. Здійнявся сильний вітер, місцями метрові надуви не передбачали легкої прогулянки.
Дійшли до гори Високий Верх (1176,8м), вже має бути дорога вниз, але її нема. Може і є, але вся північно-східна сторона хребта закрита надувами і ніякої дороги не видно. Перейшли два рази туди-сюди місце, на яке вказував ЖПС і нічого. Приймається пропозиція нашого Оптиміста іти далі, де мапа показує ще одну дорогу. Далі – це гора Тимков’ят (1073,3м) і три горби, це 3 кілометри снігу по-коліна, або і по самі кульки, це вітер, це ровер, який хоче, щоб його час-від часу поносили на руках. Година часу і ми біля полянки, де може починатися дорога. Все в снігу, ніяких слідів, але ми сходимо вниз. І правильно робимо, бо через якихось 500 метрів знайшли в лісі стежку. Всім раптом стає весело. Сміємося над тими, хто не поїхав з нами, а залишився вдома, сміємося до сонця, яке вийшло з хмари. І дощу нема, як обіцяло кляте Гісметео.
Стежка плавно перейшла в лісовозну дорогу, яка раз-за-разом перетинала потік Рибничок. Спочатку ми його переїзджали, потім перескакували з каменя на камінь. В решті-решт почали просто переходити вбрід. Ноги від цього мокрішими не ставали.
Перед селом Зубриця нам залишалося кілометрів 40 до Трускавця і півтора години до електрички. Наш Оптиміст переконував, що то раз плюнути для таких звірів, що дорога весь час вниз, що електричка нас зачекає і таке інше. Спочатку ми повелися, але коли в Східниці нам на дорозі виріс Перевал – бойовий дух весь вийшов, як повітря з дірявого матраца. Перевал такий нічогенький. Треба ще врахувати, що перед тим був перевальчик біля Рибника, про який Оптиміст промовчав, очевидно з тактичних міркувань.
Так чи інакше, але до Трускавця ми приперлися о 21 годині. Електричка не захотіла чекати півтори години, маршрутки теж поїхали спати.
Оптиміст і тут не дав нам пропасти – рознюхав про кімнати (колись матері і дитини), і вже буркотлива тітонька несе нам білу постіль, біжимо в гастроном за плавленими сирками і спимо до ранкової електрички, яка завозить до Львова на 8:40, так, що всі майже встигли на роботу.
Ось такі пригоди нам влаштував Оптиміст на прощання.
Було файно, було сильно, цікаво і повчально.
Люди – будьте оптимістами і є надія, що ще не раз такі вар’яти, як ми, кудись з вами попруться.
Всім дякую за чудову компанію!