Сопітські Полонини, або Село глухих кабанів та нахабних ведмедів
Сопітські полонини виглядають привабливим місцем для одноденної мандрівки навіть при поверховому огляді карти. Розташовані на висоті понад 1000м в глухій частині Карпат без залізниці і навіть близьких автомобільних доріг. Малозгадувані на туристичних сайтах, проте з розкішними краєвидами на тяжкопрохідну частину Сколівських Бескид, що навіть на карті як «Нетрі Громового лісу» позначені. Відносно легкий підйом та спуск пологими відрогами хребта, в той же ш час зі значним набором висоти і елементами продирання та орієнтування роблять це місце ідеальним для одноденної зимової мандрівки щойновипавшим снігом.
Добиратися можна як зі сторони Східниці, так і з траси Стрий-Сколе. В останньому випадку за Верхнім Синьовидним повертаємо направо і далі прямою дорогою аж до Підгородців. Тут тримаємся лівіше і нездалою дорогою сунемо в Сопіт, про що повідомляє малопомітний знак на бетонному підвищенні. Переїжджаємо міст і ми в селі. Маршрут починається з його кінця, куди доведеться з кілометр їхати вузькою камянистою колією попри потічок.
Переїхавши річку паркуємо автомобіль коло містка, переодіваємся і рушаємо дорогою на південь. Після незначного горбика виходимо на галявину, з якої вже видно весь хребет і шлях підйому та спуску. Йти будемо по плавному відрогу зліва, спускатися – по такому ж справа. Обидві дороги сходяться до однієї з крайніх хат.
«Йоув, а ви куда ото зібралися. Там же ж ведмідь!», – зустірчає нас місцевий мешканець. «Та ми вашого медвідя рухати не будемо», – відповідаємо йому жартома. Але все насправді значно серйозніше. Прямо коло його хати, якраз там де ми будемо спускатися на снігу видні численні ведмежі сліди. Таааа, село і справді глухе, раз скотина така нахабна, шо не цурається по ньому отак собі розгулювати. Чоловік ніяк не міг повірити, шо ми знаємо куда треба йти і шо ми подолаємо цей маршрут до темноти. «Та там снігом всьо придавило, гілки поламало по дорозі взагалі не можна йти!» Заспокоюємо його шо в нас є і досвід, і спорядження та й ідемо далі.
Гірське зимове повітря має яскарво вираженим опяняючий ефект. Йдеш як під кайфом, все навколо якесь нереально красиве, яскраве. Не звертаєш уваги наі на сніг та завали, ані на труднощі продирання між гілками. Тому три години підйому минають легко та непомітно. Складних моментів нема. Єдине шо після вершинки 900м треба піти дорогою направо, а не прямо.
Полонини починалися довго та поступово. То вирине кусок, то сховається. То стежка йде лісом – то знову по хребту. Аж врешті перед нами відкривається великий рівний засніжений простір. Де-не-де з-під снігу стирчать вершечки ялинок, сонце відблискує тисячами сніжинок, горобина яскраво пробиваєтья з- під снігу, асоціюючись з калиною та стрілецькими могилами. Приємно споглядати хребет Середній, яким я вже двічі блудив йдучи на Майдан, долину річки Стрий з навколишніми горбами в білу крапочку, Новорічні Ялинки в пуховій ковдрі. Стільки снігу шо відчуття нового року так і проситься в наші закручені погодніми змінами голови.
З подоланням висоти 900м почалися проблеми з снігом, тобто його надміром. Якшо до цього його було не більше як по коліна, то тепер місцями наддуви сягали метра і глибше. Йти можна було або копаючи його, або повзучи рачки, як де було легше. Хребет Сопітських полонин має дугоподібну форму, тому не треба дивуватися коли він плавно звертатиме праворуч. За цим поворотом нас чекав неприємний різкий вітер і повна відсутність оголених від снігу ділянок. А ше кабан.
Так-так, саме кабан захоплено випорпував шось з-під смереки, не звертаючи на нас жодної уваги; дозволивши піідйти на відстань10м.Ми зупинилися і завмерли. Зробили кілька фотографій, рісля чого наш хряк підвів голову і плавно, наче балерина поскакав собі в кущі, залишивши нам на згадку лише спогади та запах прілого листя. Так от чиї сліди ми бачили в такій кількості протягом всього підйому!
Раз хряку тут файно смакувало, то чом би й нам не перекусити. Після смачного чаю(в місті такого не скуштуєте) і канапок з сиром, ковбасою і варенням нараз на обід ми рушили на штурм решти хребта. Але не так все просто. За годину долали не більше кілометра по GPS. Глибокий пухкий сніг, повалені дерева, живопліт з нагнутих до землі гілок – такими були наші останні метри по Сопітських полонинах. Напевно сильний вітер викликав у місцевих нежить, після чого вони сопіли вночі. Звідси і походить назва села та полонин.
По закінченню полонин дорога йде троха лісом, досягаючи чи то четвертого чи то пятого відомого мені Високого Верху в Карпатах, найвищої місцевої точки, після чого по відрогу плавно йде вниз аж до села. Потрібно було пройти 450м. МИ застосували систему два по пятдесять. Це коли один топче сніг 50 кроків і потім його змінює наступний. Але й з такою прискореною методикою після 40 хв нам лишалося 200м. А вже порядно сутеніло, на полонини насувалися хмари. Тому було прийнято рішення різати хребет і йти вниз, плавно здаючи вліво, шо мало б привести нас в ту саму кінцеву точку.
Тактика подіяла, рухатися ми стали значно швидше. Дія наркотичного повітря, про яке згадувалося на початку, минула. То ж вже не було того припливу сил та бадьорості, кілометри минали повільно. Десь посередині спуску ми натрапили на добротну втоптану кабанячу стежку. Після того, як переконалися, шо мудрі тварини завжди обирали оптимальний шлях йшли далі тільки нею. Найгірше, правда, було внизу нижче 700м, де кущі і молодняк. Низькому кабану вони не заважали, а нам приходилося продиратися або обходити.
О 6 годині ми вийшли на дорогу з сінокосів до села. Спуск вниз до вже знайомої хати був коротким. Сумарний шлях зайняв 9 годин. Здивуванню господаря не було меж. Повірив нам шо ми там справді ьули лиш коли побачив фотографії. А як зачув за хряка – аж розцвів. Сказав шо: «Підемо завтра го провідаємо». А шо не сезон їм всерівно, «у нас тут завжди сезон». От таке воно село Сопіт.
Підсумовуючи, всього вийшло 12км. Маршрут дуже цікавий та легкий влітку і, водночас, якраз підходящий для переходу на зимовий режим. Якшо спочатку кутався в куртку і було то холодно, то зажарко. То під кінець дня було весь час нормально незалежно від навантаження, температури і куртки. Шо і потрібно було досягнути на весь подальший сезон.
Дякую Миколі та Ксені за хорошу компанію і допомогу в проведенні походу.
ПС: Живих ведмедів ми так і не побачили, хоча були і сліди в снігу, і поцарапана кора на деревах. На жаль, а чи то пак на наше щастя. А може вони просто не такі глухі як кабани?