Світанок з видом на Румунію

Костилівка - Піп-Іван Мармароський - Богдан
1/07/2008
40

Учасники мандрівки:

Globetrotter, Hulihanka, Lubko, jack та Lolik

Так ся стало, що дякуючи одній добрій людині я попав в список на отримання перепустки в Мармароську прикордонну зону. Останній тиждень, в думках, вже крокував горами, не міг дочекатися.

І ось поїзд Ковель – Чернівці, заповнений вщент, підходить до перону. Заходимо, заповнюємо всі вільні щілини, розмовляємо, куняємо, докочуємося до Франківська.
В Раховозі, можна сказати, просторо. Кожен займає собі лавку і вдаємо, що спимо, а може справді спимо. Місцевий блазень і група роверистів в шоломах доповнюють цю сюрреалістичну картину. 8 ранку, сідаємо в Рахові на автобус, щоб вийти в Костилівці – на початку нашого маршруту.

Не вспіли ми добре зорієнтуватися на місцевості, як підійшов до нас чоловік в солом’яному капелюсі, представився Богданом, доповів, що, – Берлибашка, в даний момент, знаходиться там, і підтвердив свої слова жестом. Це перший перл, що супроводжував нас весь похід. Про другий – згодом.

Треба сказати, що ми – це Hulihanka, Lubko, Lolik, Василь з Франківська і я. А була ще київсько – богородчанська група, яка відставала від нас на три години (так прийшов їхній транспорт) і користуючись Любковими та Льоликовими телефонними порадами старалася до нас долучитися. Завдяки, чи наперекір цим порадам їм це вдалося аж на кінець другого дня. Ось, під час тих телефонних навігацій в Любка народився другий перл. В Костилівці одним з орієнтирів служила церква з гарними волошковими куполами, прикрашеними золотими зорями. І, щоб підсилими рівень сприйняття своїх слів, Любко раз за разом наголошував, що, – церква, мабуть московського патріархату, і то говорилося таким тоном, що можна було подумати, якщо вони цього не будуть знати, то орієнтир не спрацює.

P6288995Першого дня добралися ми до полонини Берлибашки, спробували безуспішно купити сиру, довідалися, що ми поляки, а що Костилівка насправді Берлибаш (з татарської – зтята голова). Пересичені цією інформацією пішли далі на полонину Лисичу. Вона вже була окупована кільканадцятьма наметами, але через те, що вона має метрів з 400 в довжину, місця вистачило і нам і ще двом роверистам з Ужгорода і ще групі з чотирьох наметів. Ніхто нікому не заважав.

Василь витягнув бурак, капусту, картоплю і заходився варити борщ. Сказати поправді, до того моменту я не сприймав серйозно постійні розмови про борщ, але коли побачив інгрідієнти на власні очі, витягнув дощинку і став допомагати, в міру сил. Борщ вийшов знаменитий. Казан, з якого наїдаються восьмеро голодних туристів, подолали п’ятеро не дуже голодних. Було насправді дуже смачно!Після вечері швидесенько пішли спати, бо побудка була призначена на 4 ранку для того, щоб вийти на Піп-Іван до сходу сонця.
Ніч промайнула, як одна мить. Вдягнули всі теплі речі, циклопи на чоло і за медалями! Циклопи мало допомогли, бо трохи заблукали. Але не критично. Швидко виправили і ми вже на хребті. Починає сіріти. Бачимо наш прикордонний стовпчик. Румунського нема. Економлять.P6299025

Сонце ще не вийшло, але темрява вже відступила. Ми на вершині Попа. Сонце виривається з-поміж хмар і вітає нас! Фоткаємо безперестанку. Себе, сонце, Румунію, гори, знову себе, аж поки не замерзаємо до посиніння. Ніби літо, а повно снігу лежить в западинах і навіть не думає танути. Жоден струмочок з-під нього не тече. Їмо різні марцепани з чоколядами на знак нашої першої сьогоднішньої перемоги і без особливого бажання, лиш би не замерзнути зовсім починаємо сходити вниз.Roll1_A003091-R1-19-25A

О пів на восьму сходимо до наметів, сонце починає пригрівати. Я вмощуюся біля вогню на каріматі, який хтось завбачливо постелив і пропадаю. До свідомості мене повертають слова, де згадуються макарони. Тяжко до мене доходить, що це сніданок, що треба брати ложку в руки і використовувати її за призначенням. До макаронів дуже доречно прийшла в гості тушкована свинина і все це разом пішло мандрувати нашими змученими організмами. Спорожнивши казанок, взялися гріти воду на чай. Чи то чай був такий добрий, чи то ми такі спраглі, але випили того чаю невеличку цистерну. Не дадуть мені друзі збрехати, чаю було, ну вже дуже багато. Сам я випив не менше чотирьох горнят, а наших відстаючих все ще не було. Знаємо, що вони переночували, що вже йдуть, тільки куди …? Roll1_A003091-R1-07-10A

Після ще кількох чаїв, коротких і не дуже нарад, вирішуємо йти далі, на полонину Квасну, ближче до Петроса Мармароського а вже звідти, з висоти навігарити наших відстаючих. Хто ж то тоді знав, що зв’язок, яких був безперебійно весь час, на Квасній і прилеглій території пропадає, або працює через румунського оператора. Саме цей зв’язок і пожартував з нашими відстаючими, які почули останні слова: від хатки на ліво. Вони зрозуміли це дуже буквально і почвалали з наплечниками на Попа-Івана, думаючи, що це Петрос. А Піп – майже 2000 метрів … Так, на хвилинку. І всі бігають на нього без вантажу, максимум з фотоапаратом…

Але вернемося до наших овечок, тобто, щоб не гаяти марно часу ховаємо наплічники під ялинками біля Квасної і біжимо на Петрос. Гора стрімка, скеляста. Підйом досить важкий, зате який вид відкривається з нього … Чорногора від Говерли до ПІЧ. Видимість в той день була така, що можна було побачити муху, яка сіла на герб, що над дверима обсерваторії, якби мати достатню оптику. А ПІМ чого вартий з його тризубими хребтами, а Стіг, а Фаркеу з різними міку-марами. Голова іде обертом. Вершина така маленька, що ми ледве на ній поміщаємося. Щоб зробити загальну знимку, мусимо повиснути на тріангулярі. Але вдалося …

Збігаємо вниз, одні залишаються в таборі, розкладають вогонь, варять обід, а навігатори Любко з Льоликом біжуть до знедолених підкорювачів Мармаросів, замолювати свої, чи їхні помилки. На обопільне щастя згуба знайшлася і з почестями була доправлена в табір, населення, якого подвоїлося, а шум зріс до квадрату.

Повечерявши музикальною зупою і, щоб не зів’яла трава в таборі, була висунута дуже вдала ідея зустріти, тепер вже захід сонця на горі Берлибашка.
Набравши за два дні піку своєї фізичної форми, ми легко обігнали на підйомі групу, котра йшла на гору, коли ми тільки починали трапезу. Захід сонця задурманив не слабше від Амброзії, яку вживав один ворог свому здоров’ю. Фотографували до закінчення плівки, до посаджених акумуляторів. Іншого способу зупинити цю вакханалію не було ради.
В таборі нас чекав глінтвейн, люб’язно запропонований врятованими. Далі була команда мити ноги і лягати спати.P6299083

Третій день почався о п’ятій, бо київські мали вспіти на потяг з Франківська. Вони вийшли о 7-й, ми на 45 хвилин пізніше. Чесно кажучи, не без маленьких блудів, але о першій були в Богдані, далі приватник за 40 грн. до Рахова, автобус Хуст – Одеса до Франківська, прощання з київськими і автобус до Львова. У Львові вийшов о 21:30 з квадратною головою від спеки, смороду дизеля і 101 зупинки від Рогатина до Бібрики.
Шкода, що кожна найприємніша, а такою вона була, мандрівка закінчується таким марудним добиранням до дому. Добре те, що сьогодні я вже забув відчуття автобусного крісла, а згадую лише чудову, милу компанію, білий мармур Мармаросів і псів -пастухів, що кожного разу навідувалися до нас за перекускою.

Вірите, не знаходжу собі місця, хочу знову… Певно захворів …

Залишити відповідь