Синевир із присмаком грози

Славське - Присліп - Лопушне - о. Синевир - Слобода - пол. Ґича - Осмолода - Німецький перевал - Німецька Мокра - Усть Чорна - Тячів
18/07/2010
210

Учасники мандрівки:

Unforgiven, Lubko, hvvi, bramms та CAM

З…нову гори. Та не те щоб мене так тягнуло в гори безмежово, здаєтьсі і моя мулода неокріпша душа не є така спрагла до цієї неосяжної краси, але бажання вибратися з 4 стінок, де всі тебе за «100 баксів» є шалене. Задовбало задушливе повітря охвісу, де давить гнучкий графік будований за сонцевим. І, хоча, ресурсів було катма – бажання вище перелічене оминути було куди більше.

Сказати, що все задумане здійснюється – ніц не сказати. І коли для людей все почалося біля мукачівки, для мене це все було більш загадковіше і менш зрозуміле. Ніч закінчувалася о 3, дивно. Прогулянкою босоніж через все місто. Ба, якісь змагання з терпкістю асфальту, різкістю каменю і вологістю росяної трави. Лише згодом я зрозумів, що це була розминка…

Розбудив мене, як не дивно, не будильник, заздалегідь налаштований, а смска брамса. Тіліфон гучко, собако, задзеленчав по підлозі. Перша думка, що можна почитать поготів і поваляця ще кілька хвиль, бо за вікном щось темно ще, отже година 5, не раніше. Але цікавість перевершила мене і таки заглянув, – «Виїжджаєш???». Хм, звісно, але десь за дві годинки думаю собіу. Закриваю повідомлення і краєм ока помічаю 6.42. У мозок ця інформація просочується секунд 10, опісля чого кіпіш повний, все засовується в броцик моментально, ноги в руки і драла на вокзал. Мчав як ефіоп шалений. Встиг закотитися за 9 хвилин і був о 6.58 на вокзалі, вплигнув в еліхтричку, зложив свої телеса на лавочку і ніжно зануривсі у спокійні доживання останніх приземлених хвиль соціуму.

«…моя електричка везе мене з дому додому».

_MG_7436Ось і Славське, контрольні закупи і дорога. Дорога знана, торована і навіть рідна. А далі нові далі. Нові вражіння, нові орошені потом кілометри. Дійсно, сонце палило доста файніцько, водичка пилася на ура, афени були смачнючі, суниці доречні. Захопившись цим всім красним зеленом я незчувся як утрафив у вир швидкості, а згодом просто у вир…річки. Не те, щоб було боляче, було неприємно ставити всю поїздку піж загрозу, стати обузою і тд. Але розімєвшись, потягнувшись зрозумів, що ніц страшного зі мнов не сталося, падіння взагалі би не було як такого аби не той стовпець, що збив при самій долівці. Забита шия і побитий тазік, їхати мона, та і вибору не лишається, назад вертаця підло.

Присліп, Лопушне і лісова дорога по каменнях антидолів ду висот Синевира. Думав дорога куди гірша, минулого разу вона дійсно була ппц яка фігова, але її добряче вкатали і стало більш-менш реально їхати. Тому видряпалися доста швидко. Далі лісовий сінглтрек. На диво його розчистили, і лише в кількох місцях довелося спішуватися, але остання частина лишилася недоторкана, тому як могли самі розчищували, а інші буреломи перелазили. Ось і спуск до озера, озеро, хотілося плюнути в нього од відчаю цивлізації, але втрималисі од хамства і подаунхілили ду їдла. Швидкість була пурєдна – під 60, хоть си трішки потішив.

_MG_7439Поїли од пуза і покотили, дорога незнана, але знайома. Спровадили Сама і почвалали далі, знову піджерли афонів, набравшись енергії на підйом на Гичу…Не наю чого, але він був дуже затяжний. Не довгий. Не складний, саме затяжний, од части од болота, а од части од траверсу. Але прибувши на місце затримуватися не фотілося – мошка їла несамовито. Побуреломили до річки навпростець, виплигнули і річці почвалали. Всі одразу спішилися, лише ми з Любком вперлися рогом і їхали, але і Люпко вхопивши змія теж спішився. Я далі впирався і гоцав по кам’яному дні Молоди, аж ду самого вечора, бо коли не видиш по чому їдеш, напруга дуже сильна й сторожко їхати було стрьомно. Ну і я полишив ту дурну затію. І вже під ліхтарне світло чимчикували по руслі, шукаючи мілкіших частин берега.

Вибратися на дорогу було за щастя. Камені, немов у нирках, засіли болями по ногам і прохолодою по кісточкам. Тому вкатаний грунт, з неочікуваними ямаками і валунами був все-таки приємний. Довга дорога з видкістю не далі носа – ліхтар мій здох наніц, тому просто тримавсі братців світлоносних, або нагло сидіу на колесі, спостерігаючи за червоною дупкою ліхтаря. Доїжджаючи до Осмолоди чулися одклики цивілізації, чомусь тоді вони були радісні.

«…на паркеті з ногами…»

Було приємно нарешті босоніж вийти на щось рівне і затишне. Душ, сухий одяг, вечеря, мід, смачний хліб, чай, ніжне ліжко – «…може це його щастя, ідеальна…». Блаженіше я ще не відрубувався, тоді, одноосібно, незаймано, повно.

День другий

«Цей новий день гвалтує весною людей…»

_MG_7461Ранок і вражіння змінилися красою, що спостерігалася з вікна: звідти лилося приємне світло, красивий пійзаж, цвіркотіння птахів і всякої дичини, приємна прохолода гір. Вставати не було найменшого бажання. Але розворушившись ми таки зібралися духом і речами. Трішки розкололися братією.

_MG_7468Дорога знову ж рідна, знову знана, знову схожа і доладна. Котилося файно аж ду русла Лімниці, тобто де втікає дорога в русло чи навпаки… Ну а далі задача проста – шукай де мілке і бреди. Так брели чимало часу. Їхати не було змоги, каміння надзвичайно слизьке, йти важко було. Але враз розкотилися громи і розвивалися, розкладалися і відбивалися поміж хребтами дивними відгуками. Хмари ніби бокували, але дощ пішов із нічого, як завше, а потім ливень, а поготів повний тундершторм, почала прибувати вода. В тонших місцях течія зносила нас наніц. Надибавши правого берегу і лишків вузькоколійки ми почали буреломити. Лишалося км так 2. Але коли ти дерешся вгору вниз по притоках, крізь густі хащі, буреломи і то все ламаною – ця відстань здається в стократ більша. Був момент, коли хотілося сісти і заплакати од безвиході, лишитися тут, поки не вийде сонце, не стане добре. Почав кайфувати од цього пришестя. Напали на здаровенні чорниці, непогано підкріпилися і почвалали далі.

І, о чудо, будівля, там грибники сушать гриби, ми сушили себе, трохи одягу, трохи чаєм і поживою зарядилися, часу в обмаль, буреломи забрали чимало часу. Тому вперед.

«…раз, два, три-три, два, раз, пиз… газ»

_MG_7470Ми йшли по газопроводу до самого Німецького перевалу, дорога глиниста, вгору-вниз, тому троха хірово було як підніматися, так і спускатися. Подолавши це вийшли на перевал і відразу ж вдарилися в маркований маршрут до Усть-Чорної. Спуск був цікавіший ніж Боржавський, захоплюючий, небезпечний, технічний, закиданий, болотяний, глиняний, шалений, захоплюючий, деревляний. Так спустилия до розбитої дороги, нею довго мудохалися, допоки вибралися в Німецьку Мокру, звідти, в Руську Мокру, Усть-Чорну. Зачало темніти…Нема найменшої думки куди їхати і як вибратися з цієї пипки. Але подзвонили пу колегіуму і щось таки прояснили. Асфальту лишилося троха більше 60 км. Не так вже й багато.

«Знову автобус знову в очі фари…»

Дедалі важче стало вдивлятися у плямбу од хвонарика. Сили ніби були, та й завзяття немірено, але мозок вимикався, хоча очі були відкриті. І були моменти, коли вже не розрізняв ніц, бачив лише світлу пляму. Ями, каміння, люди, що туди потрапляли – вже не розрізнялися мозком, навіть спинним. Тому доводилося кілька разів ставати, щоб перевести дух і підбадьоритися, поглинути трохи кави абощо. Сподобалося нічне смт Дубове, ба, навіть рагулі пяні були цікаві, коли вивалюється з пятірки пяне в стельку чмо і просить закурити, потім запаковується назад і їде собі, я фігею, на що Любко каже – Закарпуття. Потім ще був прокол, який швиденько полампічили. І нарешті траса, троха не туди повернули, але вчасно навернули пральної дороги і я вжарив троха. Сили якось прибули, та й щоб не снути я собі тримав біля 30. Так вкотилися в Тячів.

«Спи давай», колискова

На вокзалі взнали, що треба відкотитися до Батьово, а там мона ліпіздричками солотвинськими чи потягами. Мені видали останню куражину. Я так і заснув з нею в руці. Коли прокинувся з’їв її і гайда запаковуватися в дивну ліпіздричку, де не можна з ровиром в деякі вагони. Тому переплелися в загальний вагон, знову провалля. Батьово шалений схід в шибах, обруч вилазив, а виліз здоровений круг розжареної сталюки. Подумав, що ми крепші. Злізли сіли на пероні. Під ніс протяглися печеньки і чай з лимоном – було дуже приємно. Закинувся гарячим, електричка до Львова, знову провалля, Стрий, рештки сала і хліба, знову безмежно приємно і ситно.

«…по вулицях Львова»

Львів, обід, звичайний тік часу, а ти ще там, в тобі бурлять км дороги, тони світла, аршини зеленави, духмянь квіток, болі падінь, присохла одежа. Ти тут, але тільки фізично, та і досі я толком не тут, я більше там живу, ніж тут є. Дякую колегам, що складали компанію, сунули зі мнов, окремо Любкові, за незламність і все чим ділився.

1 коментар

  1. Любко має якийсь недосит після звичайної їзди на ровері. Йому треба його поносити, тоді він заспокоюється на деякий час 🙂

Залишити відповідь