Синевир. Олексо, дозволь карати…

Скотарське - Міжгір'я - Синевир - оз. Синевир - Лопушне - Присліп - г. Чорна Ріпа - г. Захар Беркут - Славське
  • Загальна відстань: 120 км
  • І знову вони манять, як ти не був щойно, тиждень, тобто цілих 7 днів назад, змучений, задовбаний, зламаний і потасканий. А вони живуть у тобі…

    Спонтано, рішуче і бадьоро було вирішено у суботу воззєднатися з горами. Зокрема згадав Люпкові настанови. Тому захотілося не занедбувати традицій і таки відвідати весняний Синевир. Сказано зроблено, але між тим було шалено багато вражінь, про які далі трішки повім.

    Опісля накидання маршруту, уточнення ріквізії і оргпитань ми зібралися на вокзалі, без проблем взяли квитки і спакувалися у потяг. Хоча провідниця довго плакалася, що ми веземо негабаритний вантаж (ну мій ровир був у чохлі, хлопці лайтанули сміттєвими міхами) і казала, що треба окремий квиток на них, ми кивали головами, казали так воно то так і не зважали, знаючи свою правоту. Добралися до Скотарського, все-таки він став там, хоча квиток був до Воловця. Спустилися у темінь і дизорінтувалися наніц. Трішки помудохалися і супустилися у одноймене село. Там здохли мої акуму на світло, я щось забувси куди я їду :), тому надалі ми з Сашком весело ухилялися від своїх же тіней від Андрієвої хвари. Але виїхавши на трасу ацвальтову, зачало розвидняця і потреба у світлі відпала. Їхали не швидко, підіймалися перевалом. До чого ж ця передсвітанкова тиша, забарвлена каляровими звуками пташства, розбавлена монотоним гудінням шин, полегкістю вітру та свіжістю буяння цвіту мила. Я навіть затикав Алексові писок, щоб вповні насолодитися, пройнятися і запастися цим невимовним. Перевал вдався легко, відчасти від низькості, ще від темряви і кайфу. По верху трішки зарядилися снеками і почимчикували…

    Взяли шалену швидкість і все згорювалися долів з вітриськом пригод поза вухами. Ацвальт не був цікавий, але він був у горах, це змінювало ситуацію кардинально: то оленя молоде купалося у ріці, то цвіт манливий принаджував, то ностальгія по місцям милим виринала. Так ми мчали-мчали, трішки ставали перепочити, але було досталь холодно, тому це сильно не затримувалися. Дібравшись Міжгір’я, перепитали стару дорогу і рушили нею, хоча всі перехожі запевняли нас їхати новою гудроною. Ми не повелися :).

    По початкам було важко від асфальту вдаритися у каміння горбисте, але пумалу звикалося. Дорога була розбита наніц, все як сказали наші попередники :), але їхати можна. По дорозі нас вітали дзвони, кози, собаки і ще купа всякого “люду”. Знайшли Мекку дрочення, але про це у знимках.


    А далі нас накрило хвилею, та що там хвилею, тайфуном краси, одним словом феншую спраглого нами. Світанок давно вже загорівся, але ми знаходилися у хмарі долівній, тому на порозі виходу з неї, почалися творитися дива. Важко це описати, це просто треба бачити. Але ці ванілево-ніжні, пастельно-білосніжні шмати спокою, що дико ритмічно пурхають по виринаючим вершинам гір зачаровують наніц. Ми ніскільки не жаліли, що обрали саме цей шлях. Проміння почало пробиватися крізь стіну цього спокою, даруючи нам чітко виражені кванти світлової енергії та краси. Силкуючись лізти далі ми стали оплотом і вирішили вже більш грунтовніше підживитися, перепочити. Нам заважала одне дзенькувате, рогате створіння, але ми не далися в образу. На мене впало марево сновиди. Файно підживившись, воно файно і дрімаєця. Але кілька кимариків промайнули за хвилин 5 і я вже був готовий продовжувати бій за щастя.

    Видершись вже на вершину перевалу – Синевир був при наших колесах. Спуск був не шалений, але файний і технічний. У Синевирі перепитали дорогу і помчали ду озера. Змагалися з іншими лісапедистами, віддавали податок державі за честь бути тут присутнім, кляли дівок, що казали нам відстань 2 кільометрову до озера, але діставшись до підйому ду самого озера вспокоїлися і пахали на набір висоти. Діставшись озера виникло одне єдине питання: чого ми сюди приперлися :).

    Озеро не є офігено феншуйне чи красиве. Хороше чисте озеро з купою туристів, подекуди тупих туристів. Можливо останнє і вплинуло на наші настрої, але зробивши коло доблесті ми спинилися на малій косі. Грунт був теплий і приємний, ми підживлялися сухофруктами, ділилися з форельками чи іншою плотвою і ніжилися на сонці. Та всьому є свій кінець. Надіялися тут підживитися якимсь люпкозгаданим борщиком, але пуняли, що він їв то долів десь при в’їзді. А вертаця назад – не наше кредо, тому ми помчали по екологічній стежці у Лопушне. Стежка класна, трішки завалена але складна і цікава. Дібралися роздоріжжя і сіли пожарити традиційні ковбаски.

    Нас пумало накривав дощ, ситість і задоволення. Впоравшись з обідом ми рушили на вищезгадане Лопушне. Далі доріжка стала до неможливості захаращана. Дощ розквасив усі схили, намочив гілля – їхати стало важко і небезпечно слизько. Ще й до того ми десь третину шляху переносили ровир через пувалені дерева, струмки тощо. Це вимотувало жахливо, можливо пихологічно більше. Аж поки ми не вибралися на грунтову дорогу. Нею стало їхати менш цікаво, але принаймі їхали.

    Аж поки не почалася гірська дорога, про це ми взанали в самому її низу. Каміння шалено багато, руки так і відбивало. Але і кайф був чималий, небезпека, адреналін. Спустившись вже у село виїхали на трасу. Там дядько нам силкувався щось пояснити, але толинкою ні ми його, ні він нас не розумів. Але дорогу приблизну я знав. Тому ми поїхали до центру Прислопу і повернули до гори Присліп( про яку місцеві ні слуху, ні духу) так рухалися далі. Місцеві нас зарадили їхати в кінець села і там підійматися на Чорну ріпу, хоча я планував дещо інше. Але по карті виходило не все так старшно. Зробиле задумане, аж поки не вдарилася у підйом без дороги, на який ми сунули ровири і прямому значені цього слова. Ці 200 метрів підйому були шалено виснажливі і задовбуючі…

    Нас помало накривало темрявою, більше не од часу, а од хмарів що нас ввічливо чекали попереду. Вибравшись ми зачали їхати хребтом, вже частіше спішувалися у крутіших підйомах. Але рухалися доста непогано. Потім розминулися з дибільнуватими мотобікерами. І вдарилися у підйом Беркута. Засіяв дрібний дощ, все більше набираючися впевненості і сили. І піднімаючися все вище ми більше заглиблювалися у нетрі хмари. Видимість метрів 10, дощ. Спуск зі Захара. Видимість 2 м, бо болото цілий час летить у вічі, темно, очкуляри не надягнеш бо тоновані. Капздець одним словом. Але вириваючись зі хмари розбиваємося у шалено широко вдихаючий пейнаж.
    Чудуємося невимовно, але затримувати часу нема, попереду складний спуск. Згадуючи Бескид МТБ ми вирішуємо оминути те шалено болото. Я ввожу хлопців у гузна нетрів лісу, всі задовбуються, мокнуть, і просто зневірюються, тому починаємо курсувати назад до стежки підйомника. Траверсуємо і таки знаходимо бажане, там помалу спускаємося по шальоному болоті аж до низів Славського. Імхо, добре що ми блудили тими нетрями, бо болото там було мего, я не сумніваюся.

    Нас накрила нагла ніч, лише попереду виднілися шматки розбитого хмарами заходу сонця, по яких я власне і орієнтувався по калюжах. І несамовито мчали у Славське, принаймі так здавалося, чи хотілося здаватися. Допетляли ми туди мокрі як хлющі. Прибувши на вокзал, дізналися, що найближчий потяг о пів 11, але білетів нема, чи щось таке, я вже добре не сприймав од виснаження. Хлопці пішли ду гамазину, я пантрував ровери і несамовито бився, як і світовій війні зі сном. Хлопці прийшли і зшалено вітряним і білим стягом я здався йому. Хоча волога шалено обволокла моє тіло і мною трусило як у пропасниці. Я заснув як немовля. Потяг ось-ось мав пійдійти, а у нас ще не зібрані байки. Шалено швидко то робимо, Алекс ледь встигає перебігти на перон, ми просимся у провідника, доходимо цінового консенсусу, ми у теплому вагоні. Щастя немає меж. Я перебрався у сухе(Боже милий, я ніколи так не був щасливий од теплих, пухких, ніжних шкарпетків) і засинаю раз, потім переселююся у інше купе – вдруге. Будильник, Скнилів, Львів, звбрання двохколески, доміу…доміу… Ніжне ліжко прийняло мене брудного не протестуючи, легко прогнувшись під тяжкістю вражінь, спогадів, і немочі. що шалено мене почала розбивати наніц…

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 10/05/2010
    120 км Закарпатська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    hvvi, alex та bramms