Від Івана до Івана

Рахів - Ділове - г. Піп-Іван Мармароський - г. Межипотоки - г. Стіг - г. Вихід - г. Попіван Чорногірський - г. Ребра - о. Несамовите - Заросляк - Ворохта
  • Загальна відстань: 135 км
  • Крісло, комп і ніби робота. Хоча реально повна відсутність реальності. А відтак ти живеш десь далеко, хоча й ірреально та напевне знаєш, що більша частина ТВОГО простору ще досі там, розвіяна вітрами, розбита каменням, продерта жерепами, омита водами…чи просто в горах…

    Активність реєстрації і бажання катнути мене здивувала. І коли я подав заяву на 12 людей, а ще мак на 3, я думав що то буде мегаматрасний похід. Але перон вокзалу все розставив на свої і місця. Відтак семеро відчайдух рушило під медатативні звуки раховоза.

    Мені подобається той шум, співпереживання, почуття чогось майбутньо-великого, важливого. Потяги – це немов портали, тим паче ті, що везуть тебе у щось майбутнє і важливе. Ти сидиш у цій барокамері і споглядаєш за світом ззовні, вже не являючись його частиною. Всі це розуміють, і тому думають дещо інакше, глибше і далебі своїх проблем. Від чого люди пообік тебе щиріші, що ти цінуєш більше всього. А ще у ілюмінаторі видиться метаморфоза перетворення твоєґо світу на той, що ти так жадаєш понад все, куди, властиво, ти прямуєш.

    Їхав я і нагло споглядав місяця. Він все виринав з-за пасм гір, то канув там, перепливаючи з одного боку в інший, підіграючи руху потягу. Було приємно-заворожуєче дивитися на цей непересічний фільм. Пумало провалюватися в безодню сну виринати, бачити останні промені і неймовірно кольори хмар, що заволокують – наше, жадане. І знову у сон.

    Так пумалу ми доволочилися Рахова. Зібрали байки і помандрували ду Ділового. Все ніби понакатаній, дещо правда прохолодно, але тим не менш накривала хвиля ейфорії та чогось файного. Це тривало недовго, до моменту КПП, де сказали чекати на начхальника до ранку. Ніц не лишалося, під завивання псів почали пошуки придатної для ночівлі місцини. Тож були міріади зорів на небі вночі, і стільки ж роси вранці.

    Дехто підмерз не на жарт, але тим не менш всі були в прекрансому бойовому настрої. З другої спроби все було гаразд і ми біля 9-30 вирушили на підкорення Йвана.

    Ця дорога щораз інша. Вона щораз манливіша. Щораз жаданніша. Необхідніша.

    Дехто був вражений чимало, дехто крім каміння ніц не міг помітити. Для мене це ковток життя, за яким я шалено скучиу, без якого я не уявляю життя, ні вже, ні потім. Тож запивав дорогу тою шалено доладною водою, що стікає з камінь, навколо мене, близько. В результаті тамував багато жаги, навіть на потім.

    Білий лис трішки почав відставати, але прикра пригода з порізаною покришкою Петра додала йому фори і сили Smile. Вже на Лисичій нажерлися од пуза чорниць, заки всі зібрали докупи.

    Ще й з нас збрили по 15 грн за вхід у святає святих, за що Славко ще довго негодував…Можливо це і нагнало хмар, а можливо так мало бути, але перед вирішальним підйомом на ребро Йванка зачали хмари валити, ну а за хмарами і дощ. Я розумів, що якщо це затягнеться, вилізти на цей відріг буде вкрай складно. Тим паче це був дощ і ніякої страшної грози не віщував. Тож дерся вгору, дерся в хмару, за мною вервечка вар’ятів з байками. Мало-пумало злізлися всі і ми почали штурм вершини. Гора нам віддалася легко, зі всіма краєвидами, що немов на замовлення визирнули з-за хмар.
    Хмари. Вони обволокують тебе, гори, землю і все навкруг. Лягають ватяними клубками по-під твоїх ніг. Це щось вище, це щось неземне, ба, навіть божественне чи то пак Божественне. І який би вже ти не був понівечений фізично чи морально – стоїш як вкопаний, дивуєшся цим невтомним рухам, філігранним заповненням змісту, де кожне віконце несе мільйони терабайт емоцій. Може це і є щастя, ті мільйони терабайт емоцій в одному маленькому просвіті?

    Перекус і вйо даунхілити. Було хоч не так вже аж захоплююче, але класно і принадно згнадати старі часи та неповторні краєвиди, що не можна запамнятати, а лише ось так поновлювати. Але дороги вниз бистренько скінчилися і зачалася бовтанина на хребті – вгору-вниз. І люде стали змучуватися, та і годинна була пізня, тим паче ми тілько зрання почали мандрувати, а не з ночі, як плянували.
    Тож вирішили заночувати у прихистку прикордонників під горою Мезпотоки. І файно, що так сталося, бо недомерзли, ті хто мерзли, добре виспалися, водиця близенько, дах над головом. І неймовірні 7-8 градусів були вже не не такі страшні, коли збоку горить п’єц.

    А захід був шалений, ці неймовірні післядощові заходи. Вони манять, вони кличуть,запрошують розділити цю фієрію. Цей вибух кольорів і спокою градієнтів, що плавно переливається, здавалося з таких агресивних червоних, в такі супокійні жовті, рундженджові, сині, блакитні, білі, фіолетові, пастельні, небесні кольори. Важко передати, доста просто відчути, як все ось це мняхко перекочуєці за небокрай і кане в пошматованих тінями пасмах гір.
    Ранок залив вікно сонцем і прохолодою. Ранкові приготування і так далі. Артуру було кепсько, щось не з’їв – пумагали чим могли, вже до 9 він більш-менш стояв на ногах.

    Далі хребет не віщував великих перепадів висоти, потрібно було вибратися хіба на Неняску – десь біля 1800 м. Але краєвиди позаду та на румунській стороні не давали спокою. Не знаю, але ця Фаркеу не дає мені покою, все манить і манить, правда без червоних труселів. Навіть закрадаються антизаконні думки туди забігти, може, колись…

    Далі вирішуємо розділитися на дві групи: група матрасників і лосів. Не те, що я себе лосем рахую, але я хотів таки реалізувати свою мрію і втрапити на Йванка. Тож група у складі алекса, петра, славка і мене погнала на ПІЧ. І так файно погнала, що провтикала потрібний поворот і скинула біля зайвих 300 метрів висоти, які треба назад набирати. Алекс відмовився ригати і спокійно поїхав в Луги, чи не найлегшою дорогою. Тож група зменшилася до трьох. І вже за годинки дві ми добрали групу матрасників, що рілаксово жерла сир запиваючи мінералкою з буркуту – якщо коротко, то морально з нас знущалася. Відновивши водяні запаси поїхали ригати далі.

    Дорога на Васкуль була доволі важкенька. Бо реально там ледь не 500 метрів набору, і досить таки різко, а вже при вершині бонус у вигляді жерепу. І те що колись файно вниз їхалося, тепер дуже таки важко давалося.

    Славко хотів всіх вже посилати, але Петро всунув йому якийсь гєль мені невідомий, і перший замовк, а за кілька хвилин сказав, що шас він всіх порве. Тож почався штурм Слона. Дивно, але не такий вже і важкий, сунеш ровир, сам сунешся і пумало таки наближаєшся. Цикоти рухаються як завше, нема на то ради, але стараєшся обережно то подолати. І при вершині нема вже жодного викр(л)ику.

    Така собі мала перемога. Час піджимає, тому вже о 6 вирушаємо. А далі все доволі просто, стараєшся їхати. Стараєшся навіть там де не можна, згодом починаєш розуміти, що йти пішки – на те ж вийде, і переважно починаєш йти. Рятують спуски, там їхати вже МОЖНА.

    Але ці краєвиди, в напівпритомному стані просто неможливі, нереальні і фантастичні. Тіні гір оплітають інші гори. Заплутуєшся де хто. Сидиш тихцем, закидуєшся чимсь солодким, яке вже давно не лізе. І ніяк не можеш повірити, що саме ти тут, що тобі це не сниться, що це і є та реальність, така проста, близька. Навколо нема нікого, тільки дерева…

    Пумало затягує холодом, сонце опускається все нижче, при самому горизонті. Проти сонця ніфіга не видко, бачиш лише стежку, але не можеш нічого розрізнити ні в ній, ні поперед себе. Багато траверсів, хлопці запевняють що то вже поряд Петрос. Я запевняю, що це не так. І на превеликий жаль це не він. Гутин-Томнатик власною персоною і нашою недоторканістю. Траверсуємо Ребра, деремся на Шпиці…
    А далі все вниз і вниз. На Несамовитому дофіга туристів. 21-00, треба максимально далі зайти в ліс завидна, де вже можна їхати. А далі доволі болотяна, а далі кам’яна стежина до Заросляка, освітлена неймовірних розмірів світилом. І таки трохи більше півтори години і ми були вже внизу.

    Попереду довга побита дорога вниз. Температура 7-8 градусів. Щоб не задубіти вниз вкручую. Хлопці їдуть на рілаксі, тому я їх час від часу чекаю. Але вже виїхавши на оцвальт вкручую несамовито, на око їду 50, реально ж 25. Сил лишилося мало, але холод бере гору. Ворохта. Тут вже реальності мало, все заплутане напівсном. Вокзал, тепло, їжа, вода, невже сон, пакування, запаковування, складання, невже сон, невже ранок, таки Львів, душ, їжа, робота, монітор…

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 20/07/2013
    135 км Закарпатська область UA
    Отримати напрямок