Як ми день міста Львова святкували

Воловець - Жденієво - г. Пікуй - Перехресний - г. Гостра - г. Полонина Руна - Тур’я Поляна - Поляна - Свалява
  • Загальна відстань: 140 км
  • Давно вже було бажання здійснити якусь веловилазку в гори з наметом. Переважно поїздки обмежувались ранковим виїздом і вечірнім поверненням в той же день, в цьому варіанті є як плюси так і мінуси. З плюсів звичайно менше ваги на плечах, так як не треба брати намет, спальник, карімат, їжу на вечерю і сніданок…, до мінусів — постійна прив’язка до залізничних шляхів відповідно неможливість дозволити собі відірватись подалі від цивілізації та релакснути ввечері біля багаття. Тому на цю поїздку був обраний, саме новий для мене, формат з ночівлею. Серед напрямків розглядалась Боржава, і полонина Руна. Вибір був зроблений в користь останнього варіанту, так як на Боржаві місцями ще було багацько снігу, а борсатись в ньому щось не надто кортіло :).

    Перед поїздкою я вирішив змінити ланц, і це був епік фейл, бо з 8ми передач на касеті в мене залишились лише 1-2, і 6-7-8, але ніц не поробиш, довелось вчитись плавно і без навантажень крутити педалі і наперед перемикатись на ще “живі” зірочки. На вокзалі снували натовпи людей-празднікі одним словом :), в черзі за білетами, де було багато лісапедистів і туристів знайшов Хвві, який намагався купити ще й багажні квитанції до квитків, але часу було обмаль тому рушили без них. В тій самій черзі зустріли Богдану, яку Василь перенаправив в іншу касу, завдяки чому вона ще встигла взяти квиток. В мукачівку суворий вуйко-провідник нас пускати без багажних квитанцій навідріз відмовився, тому довелось проявляти солдатську смикалку, розпакували намет, зняли передні колеса, і замотавши то все в намет, видали її за велочохли 🙂 і без проблем потрапили унутрь.

    Дорогою вирішити їхати не з Сваляви на Руну і далі на Пікуй, як планували, а навпаки, тому вийшли в Воловці. Там ми знову зустріли Богдану і нашвидкоруч посовіщавшись вирішили їхати разом до виїзду на трасу Київ-Чоп. Погода радувала теплим сонечком, пташки цвіріньканням, моя касета веселими пострілюваннями)). Бадьоренько вибрались на перевал, трохи швидше з нього спустились, по дорозі набрали цілющої водички біля каплиці. Тут до нас під’їхали місцеві на біциках і запропонували позмагатись до траси, на що я відповів що ми не проти, але не погодимось ні на що менше за корову, після цього ми їм стали нецікаві, і змагання відмінилось :(. По дорозі Богдана нам демонструвала як правильно треба долати на шосері перешкоди, і яка має бути правильна посадка…я нічого крім посадки не запам’ятав))).

    Докотившись до траси і провівши там таємне голосування, було вирішено що ми їдемо до Жданієво, а там якщо Богдані вдасться втікти з роботи їдемо з нею на Пікуя, а якщо не вдасться то теж їдемо. Хто їздив в Жданієво, знає наскільки мальовничий і феншуйний туди пролягає шлях щей плюс обмаль трафіку. Почекавши трохи біля річки Богдану, близько 13ї години ми почали рухатись в сторону Пікуя, через с. Щербовець, а далі лісом. Підйом трохи їхався трохи йшовся.

    Під час підйому ми розповідали одне одному рибальські і охотнічі історії, тому дорога хоч і долалась важко, зате доволі весело. Коли нарешті вилізли з лісу, то зрозуміли, що підйому залишилось ого-го, при тому що під палючим сонцем це робити ще захопливіше ніж у лісових хащах. По дорозі запаслись водою з джерела в якому жила оттакенна жаба, і видно не дарма, бо вода була доволі непогана)). На наше здивування Богдана так вправно піднімалась в гору, що встигла спочатку вийти сама, потім допомогла витягти ровер Хвві, а потім витягли і мене…за що їй дістались низький уклін, один банан і прострочена канапка :). Каже не хлопи, а одна назва)).

    На вершині Пікуя швиденько пообідали, була якщо не зраджує памнять 17-та година, зробили кілька хвото на згадку, і тим самим маршрутом почали спуск, так як Богдані треба було до 6-ї бути на роботі. Спуск дуже прикольний і цікавий, постійно треба вилазити за сідло перестрибувати каміння, нахиляти корпус з сторони в сторону, одним словом колодки смерділи. Дуже приємно що наша попутниця у складних місцях не їхала, а йшла пішки, інакше травми були б неминучі. Ліском більшість їхалась. На одному з спусків чекаючи Богдану, я вищепнув лише одну ногу з контакту, і коли вона приїхала навантажив встібнуту ногу, але педаль вперлась в камінь, я відповідно я ефектно гепнувся на правий бік, як мішок з бураками, як не дивно ні я, ні каміння не постраждали. Невдовзі ми були вже на виїзді з села, де попрощавшись з Богданою і подякувавши їй за нереалізований масаж поїхали в сторону гори Гостра, де планували заночувати.

    Доїхали дорогою до Перехресного там розпитали дорогу і почали підійматись, тут я не пожалів що прихопив з собою балончик від комарів і мушок, він реально рятував, бо вони сідали навіть при русі, не говорячи вже про короткочасні зупинки. Дорогу то ми розпитали, але пішли не нею, в результаті десь 30 хв підіймались правіше зазначеного курсу, далі ламанулись на пролом, і о чудо, таки вийшли на вірну дорогу. Сил вже практично не залишалось, губи починали терпнути, але якось таки доповзли до закінчення лісу, де і заночували. Поки Василій мудохався з наметом, я збирав дрова на багаття, варити ми немали що, але яка ж ночівля без багаття. Врешті поставивши намет, почали запалювати вогінь, а виявилось що в спалахуйці закінчився газ…тобто залишки його там ще були, але горіти не хотіли. В голову почали лізти спогади про Бера Грілса, і подібні бздури, і якраз в той момент Василь видобув життєдайну іскру. Словами важко передати ті почуття які переповнювали нас, коли ми споглядали гори які занурюються в пітьму, а навколо лише було чути потріскування багаття. Заради цього варто було дертись туди, щоб втомленим, але щасливим втикати на багаття, вести інтелектуальні бесіди і розуміти що навколо в радіусі мінімум 5 км тут нікого немає і бути не може, бо на щастя вар’ятів не так багато як гопніків :). Повечерявши вляглись спати, але практично одразу нас почали непокоїти шарудіння біля намету…виявилось то якісь жучки нічні лазили по тенту, під ним, і навіть в середині, але втома зробила своє, і ми таки заснули. Спалось доволі погано, бо було холодно (треба було тепліший спальник брати) і крім того я постійно намагався зсунутись з намету, а Василь навпаки з’їжджав до середини. Вночі мене мучили напади клаустрофобії, а мого попутника еротічні сни, та попри це на світанку недоспаності не відчувалось.

    День 2

    Вранці розпали ще тліюче з вечора багаття, швиденько поснідали, води вже майже не було, а сушити починало все більше і більше. На Гостру підійматись не стали, а пішли на хребет. Спочатку по стежці, далі влоб в напрямку плями снігу, з якої планували напитись-наїстись. Напакувавши фляги снігом (наївні думали що він за 10 хв перетвориться в воду) побачили мету нашої подорожі — Руну з залишками військової бази. Проїхавши трохи далі по хребту, почали спускатись.

    Спуск видався ще екстремальнішим ніж з Пікуя, вузька стежка під доволі крутим кутом, на половині спуску довелось зупинитись щоб відпочили руки, які позатікали від постійно зажатих гальм. Внизу біля потічка довелось витрушувати сніг з фляг, щоб набрати нарешті води….це була мить блаженства, бо підйом без води, радість ще та. Спустившись до якихось колиб, почали підійматись на Руну, попередньо пересвідчившись в правильності дороги в зустрічних мотоциклістів. Підйом в більшості своїй піший, і аж при виїзді з лісу, почалась ділянка яка практично повністю, аж до залишків в/ч, їхалась. Сонце припікало, але повітря було доволі прохолодне, тому крутилось легше.

    На вершині перекусивши, рушили в напрямку по якому на нашій підставі мав бути водоспад Воєводин, і неводовзі ми відчули на собі, як сильно помилились в своїх підрахунках.

    Ніщо не віщувало біди, бо рухались ми доволі протореною дорогою, яка швидко скидала висоту, але в певний момент дуже неочікувано і раптово закінчилась посеред плантації чорниць. З варіантів або повертатись тією ж дорогою що скинулсь, або ж траверсувати в пошуках можливої дороги, рішили що краще розгружать вагони ніж вертатись тією самою дорогою. Якщо сказати що траверсували ми довго, то значить не сказати нічого взагалі, в голові крутились нецензурні словосполучення, сонце гарненько припікало, благо хоч набрали води, перелазячи один з потоків. Так сталось що ми з Василем розділились, він йшов десь на 100 метрів нижче за мене, але залишався в полі зору….бо я вже знаю чим може закінчитись розділяння в горах)), в голові важко вкладалось що зараз доведеться весь цей об’єм пройти пішки, при тому що кільканадцять митей тому, ми могли спокійно їхати по дорозі, з постійним спуском. В такі моменти розумієш, що безвихідь то найбільша рушійна сила, яка коли будь існувала, бо лише вона може змусити робити речі, на які навряд би погодився, навіть за великі гроші, при тому що був би інший можливий варіант. Хочеться написати що все життя пролетіло перед очима, але то було б неправдою, в голові крутилось лише думка, що кожен маленький крок наближає нас до місця, де нарешті можна буде їхати, а не обдирати спечені ноги об жорстокі сухі чорничники.

    Вийшовши врешті на дорогу, ми почали сміятись дивлячись один на одного, бо більше ні на що сил вже не залишалось :). Далі був доволі протяжний спуск в Тур’я Поляну, де був швидкий перекус і далі взяли напрямок на Сваляву, куди доїхали без особливих пригод. Там гарненько відмили себе і ровери, ще краще повечеряли в Шоколадниці під акомпонемент шансону), і запакувались в одеський поїзд, так як нічого швидше не було. Провідниця виявилась лояльною, і ми навіть не пакуючи ровери так і доїхали до Львова.

    Висновки:

    – спонтанність в поїздці це як приправи в страві, без них що одне що друге втрачає свою барвистість і привабливість
    – жипес в деяких випадках, дуже навіть необхідна річ
    – правильно підібрана компанія, запорука того, що навіть в повній ж…пі, у вас частіше виникатимуть напади сміху, ніж агресії
    – треба брати дівчат в подорожі такого формату, бо з ними ймовірність застудитись в наметі зводиться до мінімуму
    – дводенні поїздки, теж мають право на життя, і маю надію що ще не раз вдасться в них взяти участь
    – фотік з собою таки брати треба

    Є що сказати?

    СТАРТ: 11/05/2013
    140 км Закарпатська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    alex та hvvi