Як ми Стільсько шукали 2

Львів - Пасіки Зубрицькі - Жирівка - Милятичі - Раковець - Бродки - Тростянець - Стільсько - Ілів - Новий Розділ - Миколаїв - Бродки - Деревач - Львів
03/10/2011
125

Учасники мандрівки:

E-one та Nikalaich

Планована поїздка на Руну через погоду накрилась мєдним тазом. Довелось шукати щось поблизу з елементами Карпат. А таких місць в околицях Львова повно. Стільсько – непоганий варіант. Крім того минулорічний невдалий пошук цього місця залишив відчуття реваншу в моїй підсвідомості. Назар і Коно по «сімейно-технічним» причинам не змогли скласти компанію. Зато на це діло підписався Нікалаїч – молода надія львівського КК. Мені ж цікаво було, хто кого укатає :) Отож, було нас двоє: я і Нікалаїч.

9.00 рушили із заправки ОККО на Зеленій через Пасіки Зубрицькі, Жирівку, Милятичі, Раковець, Бродки – 1% асфальту і 99% фану. Як я люблю розсікати болото, калюжі, ями на підвісі! Це вам не «тролейбус» – куди хочу, туди їду. Серед всього цього фану мене мучило тільки одне питання – якого фіга перед виїздом я зняв бризговики? За пару км я перетворився на одного з учасників Короля гір. Грим тримався аж до душу.

А от Колю таке покриття не дуже тішило. В ці моменти він хотів зібрати собі шосера і їздити по сухому асфальту. Я був трохи здивований від почутого. Нікалаїч, болото і зломаний переклюк – сумісні поняття. Але попри це не заважало йому валити 25-28 км/год. Мені якось вдавалось тримати його темп. В Бродках нас чекав цікавий апхіл. От там Коля рванув вперед, а я на підвісі із зломаним локаутом безпомічно вдивлявся, як він віддаляється… Потім був такий же крутий спуск.

Не зчулись, як докотили до Стільська. Після розмови з місцевим виявилось, що печери в сусідньому селі – Ілові. А щоб туди добратись, нам потрібно було взяти ще один апхіл-перевал, на фоні якого попередній здавався цвіточкою. Коля знову рве вперед, я пробую триматись за ним, але тут починає закусувати ланцюг на першій зірці – всі старання напередодні по регулюванню перекидки виявились марними. Прийшлось 12% підйом долати на 2-й зірці. Добрались до Ілова. За наводкою місцевих полізли до печер. А печери знаходяться на горі. Десь на середині підйому я запідозрив, що щось тут не то – після n кілометрів блукань по єб*ням вже виробилось 6-те чуття. Хочу скористатись «дзвінком другу», але зв’язку нема. Прийшлось дертись трохи вище, вилізти на пень і там з’явилось дві поділки. Дзвоню Скитальцю, він чітко нас направляє на путь істинний. Дякую, ще одне, неописане в звітах, блукання в лісах Руни, я б не пережив. Спускаємось і деремось на сусідню гору:
Çàòå º ãàðí³ Êîíèêè íà Ôîí³ Ãîðè

У підніжжя гори ми трохи офігіли від градієнту. Там не те, що їхати, там іти було напряжмо. Але Коля сказав, що вони з Росеном на Дімерджі видирались по такому, тільки з багажниками. Ну ладно, ліземо. Земля мокра і слизька. Єдина можливість зробити крок – виставити ровер поперед себе, затиснути гальма і підтягнутись. Якось видерлись на гору і побачили «печери».

І це все?!?! А де печери? В звітах я бачив трохи інше, щось типу вуликів в скелях. Виявляється печери були метрів 10 правіше. А ми їх пропустили… Спускатись тією ж дорогою не було жодного бажання. Ми вирішили пошукати якусь стежку, де можна їхати. Наївні… Після години блукання в лісі вирішили спускатись по чому було. Спустились до потічка. Далі без розвідки тягти ровери не було змісту. Я відправився на пошуки через траву-камиші по заболоченому лісу, провалюючись по кісточки, а місцями і вище, в болото з водою. Тут згадались російські блокбастери, де народ топиться в трясовині в лісах. Але там їх спасають, нагинаючи дерево, а тут нема нікого – Нікалаїч залишився прикривати тили і стерегти обоз. Якось добрався до кропиви по плечі. Але продиратись крізь її пекучі хащі було куди приємніше. І тут я натрапив на галявину, через яку ішла ґрунтовка. Ура! Тепер якось треба вернутись назад :) Взяв трохи лівіше, де було довше, зато сухіше. Тепер вже Коля «радувався» нашому «катанню». На галявині зробили перекус посеред міні-Карпат.
DSC00829

І поїхали по тій ґрунтовці спочатку в сторону Ілова, звідки нас направили назад по ґрунтовці в сторону Нового Роздолу. Дана дорога виявилась справжньою винагородою за всі наші старання. Спочатку це була широка дорога поміж дач, лісів і гір, яка перетворилась у вузьку стежку-сінглтрек. Коля там відривався наповну. Я теж не скучав. Справжні Вульки! Місцями стежка проходила по місточкам з колод типу Боярських, тільки містки були метрів 10 завдовжки. Дивно, що на Львівські КК змагання не приїжджають представники з нового Роздолу. Кульмінацією стало величезне озеро, на яке ми виїхали через пару км:
DSC00848

Нагадувало міні-Теребовлянське водосховище або Норвезькі фьорди

І наша стежка вела нас по лісу над цим озером. Саме озеро має видовжену форму, нагадує бумеранг. З іншого кінця озера була лодочна станція.

Це вже фактично новий розділ. Ще пару апхільчиків і ми в місті. Новий розділ – мсто грибників. Так мені здалось. Купа людей з відрами в гумаках і плащах, у відрах опеньки і гливи. Все просто зашибісь. Ні каплі жалю, що ми блукали. Один неприємний момент – скрегіт ланцюгів і свист касети/роликів. Їхати так далі не було внапряг, змазки нема. Питання: що робити? Відповідь: купити пачку майонеза. Там 67% жирності, буває і 80%. На перший погляд ідея дурнувата, зато працює:

DSC00853 
На майонезі проїхали наступні 50 км з Роздола в Миколаїв і по трасі на Львів. Проїхали 125 км. Фініш

Залишити відповідь