Як ми в Дуконський монастир колядувати ходили

с. Шибене - ур. Галя-Луковиця - ур. Галя-Михайлова - г. М'ясни Приступ - г. Стефулець Великий - г. Камінець - Дуконський монастир - г. Чорал - г. Мунчелик - с. Грамотне - с. Гринява
  • Загальна відстань: 50 км
  • Частина 1. Початок

    Мале-е-е-eсенький, такий маленький промінчик, от- от і розгориться в новий день. Поступово, крок за кроком новонароджений заповнюється новими барвами і від цих кришталевих блискіток аж ріже в очах. Знаменитий трикутник — поворот на Ільці. Траса, маршрутка, цивілізація залишаються позаду. Привіт, гори! Певний час, ніби за звичкою, йдеться легко вбраним,розпашілим ,голодним. Хочеться вдихнути кисню, а впиваєшся морозним коктейлем: за бортом — 18, і це тільки початок. На щастя, до застави у Зеленому підвезли лісники. Через лобове шкло спостерігаєш за такою вузькою зимовою дорогою, замерзлою, скутою рікою. Черемош парує. Село наче спить, але з кожної хати клубочеться дим,господарі готуються до свят — за кілька днів Різдво. На заставі контрактник в зеленому береті записує нас “по паспортах”, уточняє напрям маршруту і благословляє в путь — дорогу. На початку завжди страшно — так багато кілометро-годин попереду. Старт припав на половину 12, отже попереду 4 світлових години.

    Підйом приємно зігріває, він плавний і поступовий. Орест говорить, говорить, сміється…Висуває наукові гіпотези, переховує сало і сушить шкарпетки на лацкані рюкзака. Деколи мені хочеться скрутити це радіо. Торба приємно відтискає плечі. У той час, про який я вам розповідаю – це мій шостий день в горах, при тому вага за спиною тільки рівномірно збільшується.

    Я могла б помилятися, сказавши, що було гарно, божественно, приємно. Що хотілося вклякнути ниць і бити поклони. Чесно кажучи, не пам”ятаю. Більше того, що далі ми підіймалися, то більше зростала байдужість — я завжди розказую, як люблю гори і ніколи — як ненавиджу. Не можу цього повністю осягнути, але точно знаю, що ці відчуття живуть в мені поруч, змінюється лише градус чи процент співвідношення в цій суміші. Істина залишається недоступна, вона ховається у далекому куточку, а десь там, за її порогом починається мовчання.

    Я кажу “ми”- ті, які за бортом цивілізації намагаються бавитися у ігри на виживання і “вони”- ті, які тримають кулаки і роблять ставки. Обидві сторони важливі одинаково.

    Того дня був сильний мороз, а під вечір напустився на нас, втомлених і голодних, з новою силою. Піч не горіла, не зважаючи на усі зусилля. Протягом чотирьох годин було виплакано відро сліз, згадано всіх святих, вибито кілька дошок в піддашші, змонтовано і встановлено димохід, наново перекладено пєц, а диму менше ніяк не ставало. До Орестової сокири утворилась черга — так хотілось зігрітися. Моє терпіння згасло одночасно з останньою головешкою. Вже почало здаватися, що хтось хоче мене заморозити на пам”ять.

    Після вечері теми розмови не пам”ятаю, блаженство надходить, коли згортаєшся без надмірних зручностей клубочком в наметі, захищеному від вітру дірявими стінами колиби. Щастя близько.

    Сон сповзає пуховою периною, привідкриває першу сірість світанку. Різко запалюється і згасає схід сонця, збираємося в дорогу, запарюємо зелений чай талою сніговою водою — ось чому він має такий вдоманеповторний смак. Поспішаємо, бо досить часу згаяли вранці, а сьогодні маємо дійти до монастиря, хоч точно не знаємо, де його шукати.

    Але ж там дивні краї — безлюдні, із сотнями звіриних слідів. Кардіограма українських і румунських гір- таких різних і грізних. Картинка — глянц, йдеш, наче бульваром, тільки встигай головою крутити навкруги. Природа наче виправдовується і дарує прощальну палітру скупого зимового заходу над Чивчином. Ми надибали якусь хату, яка закрита на замок. Хата ззовні і зсередини обвішана господарськими причандалами — мені страшенно хочеться порозглядати усі ці металеві, різьблені, точені чесала- кресала. В одній з кімнат є піч. Орест ювелірно знімає сокирою вікно, але з важкими дубовими дверима ради не дасть. Тому акуратно монтуємо вікно назад і прямуємо на пошуки цієї загадкової Дуконі — урочища, де в одній з келій монастиря вже довший час живе відлюдник, що сам собі і пастор і паства. Він же нас точно не прожене.

    Частина друга. Монастир

    На монастир допомогла вийти протоптана напередодні стежка. Поки Любко шукав і знаходив загублену біля хатини карту, на горизонті зародилися перші зірки. В дитинстві я ніколи не могла зрозуміти, як іншим вдається розгледіти якісь таємничі ламані схеми зір в тому марехтливому хаосі – а тут “свою” впізнала одразу. Чому моя? Бо звертаюсь до неї щоразу, коли доводиться вночі підійматися в гори. Вона за формою як стрілка — дуже чітка і правильна. Мій Оріон.

    Десь вдалині сиротливо мигає вогник — він такий маленький, що при найменшому снігопаді стає непомітним. Але там наш прихисток — ще непевний, але такий бажаний відпочинок. Йдеш і не знаєш, як тебе зустрінуть, чи зустрінуть і якими словами. Намагаєшся приготувати переконливу промову,бо просити завжди важко, але реальність випереджає фантазію.

    Він просто вийшов на поріг, ніби чекав нас.

    Високий, впевнений чоловік. Здається, він тримає на собі одну з тих стін, на які хочеться схилитися, коли перестаєш вірити — в себе, в них, в кращих. Ні, він нас не прогнав, хоч і чекав інших. Провів, відкрив двері, запросив усередину. Показав — живіть! І ми залишилися, щасливі від блаженства бути сухими і зігрітими.
    Десь, коли носитиме бурхливим життєйським морем, яке ризикує залити чи втопити тебе з головою, схочеться опинитися саме тут — далеко, високо, самій. Спробуйте якось пожити кілька днів, повністю відрізаними від світу і звичних рутинних дій.Праця матиме зовсім інший характер, а їжа – смак. Від цього або щось усередині поламається, або сподобається.

    Я лежу горілиць на дерев”яній лаві і мені добре. Алкоголь, секс, рок-н-рол ? Свободу так просто не купити. Для того, щоб стати вільним, треба провітрити свої думки : голодом, холодом і втомою. А потім отримати свій шмат щастя— по крихтах воно цінніше. Вбираю запах смерекових дрів — їх приносить вітром звідусіль, а в печі вони дають особливо солодкий аромат, від якого не плачеш. Під столом на всю батарейку тріщить брехунець — в ньому намішано з десяток різних мов, на кожній з яких йдеться про одне: гроші, сутички, політика. Але звуки зайві, недоречні. Не тут і не зараз

    Святвечір, кімнатка. Жодного, крім свічок, світла, електрики, мобільних телефонів, повна недосяжність. Поза цими стінами не існує нічого, ніщо оточує нас, підвиває за вікном. Цей будинок стоїть на спинах трьох слонів, підпертих великою черепахою. Не важливо, про що ми говоримо, важливо — як. Довго, повільно, неспішно. Як дуже, часом, треба, але ніколи не вистачає часу. Я періодично заплющую очі, не сплю, але бачу кольорові сни.

    Вранці Любко ніжно штурхає спальник ногою :”ВставайКолядувати!!!”. Недовго настроювавшись, завиваємо колядку в три хриплих голоси. Головне, що виходить задати настрій, адже сьогодні Різдво і знову дорога.

    Ми просто йшли — не пам”ятаю, скільки. Дорога минала кілометр за кілометром, не було ні важко, ні холодно, ніяк. Може і було, тільки це не так важливо, коли вертаєшся додому. Стежина вивелала нас вниз до села, де,щойно по богослужінні, люди верталися з церкви. Ми йшли, мало не як переможці, намагаючись максимально розігнути спину під рюкзаками (в честь свята), а жінки сором”язливо посміхалися з- під насунутих на очі хусток у відповідь на традиційне “Христос народився!”. Жодна машина не була в змозі нас підвести, то ж ми йшли. Десь посеред села догризли останній окраєць чорного, залишивши сухарі на підкорм. Смак тоді випадково знайдених в запасах фініків тримався в роті насолодою ще зо два десятки кілометрів. Десь на півдорозі між Грамотним і Перкалабою трапився нам вузький, вщерть наповнений скелями вузький каньйон. Річка там настільки затиснута каменем, що металевими трубами частину води женуть на малу гес, забезпечуючи електрикою всю ту частину гір- і воно працює,так,саме в такій глуші.

    Попри всі пейзажі, був маленький недолік: тій дорозі не було кінця- краю. Ми все йшли, а 30 кілометрів до траси на Верховину ближчими не ставали. Присіли, коли відчули, що втома розлилася неохотою по всьому тілу. Тут муляє, там тре. І тут нас з хати окликнув чоловік, я чомусь було спершу подумала, що він п”яний, як усі в цей час за звичкою. Він запросив нас зайти усередину. Я відмовилася. Чоловік наполягав, кликав присісти відпочити, поїсти, обіцяв, що зараз щось поїде, він знайде, домовиться.Здавалося, йому сильно розходилося на нашій проблемі. Зрештою, нам не було чого втрачати.
    Не треба роззуватися, казали, сідайте. За 5 хвилин накрили стіл, поставили запарюватись каву. Четверо малих, абсолютно одинакових дівчаток ховались, соромлячись незнайомців, але батьки були чудові, відкриті і незабаром діти теж залюбки колядували і позували для знимок. Ми понашкрібали з кишень походних барбарисок, які вже встигли набити оскому, і дали малим. Бачили б ви їхню радість! От щоб мені так смакували ті льодяники….

    Четверо, чотири дитини, батькам близько 30. Питаю батька, чи не важко, чи не шкодує?… Він дивиться на мене, губить слова. Потім виражає приблизно таку думку: самотній людині дуже важко весь час вірити в себе, а тут вони вірять в мене всі разом і в сумі це виходить в чотири рази сильніше, ніж я можу сам.

    Частина 3. Драматично – фінішна

    Далі ми вже знову готові були іти. Скільки завгодно довго. Транспорту і так не знайшлося, а день втікав від нас. Поночі йти в селі — то ще та забава. Мало не з кожної брами виходить хтось тебе провести “до хвіртки”, яка, як правило, закінчується в сусідньому селі. Коли запал ситості вже трохи згас, остаточно стемніло і вдарив мороз. Вся та весняна відлига враз перетворилася на льодяний атракціон. Темп сповільнився, рухи сталі хаотичними і різкими, ноги роз”їжджалися від кожного необережного кроку. Стопи підвертались, так пекли. Поперемінно дефілюю більше то на праву, то на ліву ногу , то на зовнішній, то на внутрішній край стопи — в цирку косолапі, мабуть, зграбніше виглядають.

    Здавалось би, ну що такого нового: ну незручно, ну втомився – терпи. А відчуття, ніби вперше натер ноги ну і просто несила терпіти. Я вже добре не пам”ятаю, якими словами я себе переконувала, з часом відчуття притуплюються і стираються— стараюсь вжитися в той настрій, перейняти його, як дістати з пакетика суху суміш і – “просто додай води”. Виходить слабо концентрований замінник.

    Дорога- what is this? Деколи вона така заманлива, що по ній хочеться не просто йти- бігти; не оглядатись, не вертатись. Швидко, пританцьовуючи і наспівуючи, так, ніби за горизонтом чекає щось нове, краще. Іноді — темна, невідома. Але як втомливо буває рухатися по п р я м і й!!!- для повноти відчуттів мені просто необхідно дертися вгору.

    Тому, коли я вирішую нарешті поставити крапку в цій безкінечній ході розбитим сільським хайвеєм, стається маленька халепа. Орест, підстрибучи, біжить до нас — і за секунду лягає на землю з підвернутою на ходу ногою. От і прийшли. Залишаємо його підпирати тин, а самі направляємося в браму якраз навпроти того місця, де він гепнувся. Хлопчина з двору розгублений- ні бе, ні ме, ні кукуріку. Мордуєм його хвилин п”ять, розпитуємо про місце, яке-небудь рівне сухе місце для намету, Любко нахабніє до “сіна”. Але серед цієї залитої водою кам”яної поверхні немає жодного вільного квадрату- і ми про це здогадуємося. Хлопця вчасно відвідує геніальна думка покликати господарів- і за кілька хвилин просто з-за столу до нас виходить молодий господар і без зайвих розмов і запитань веде ночувати до своєї бабці. В хату.

    Я ще раз повторюю: ніхто не зобов”язаний бути з тобою ввічливим, добрим, уважним. Ніхто не зобов”язаний помічати твої проблеми і твою потребу, робити послугу. Твій біль — твоя справа. Великодушність нині не в моді .Природній відбір,виживає сильніший.

    І знову життя підкидає сюрприз, і знову відчуття, що тебе люблять, з тобою говорять, тобі співпереживають. Твій біль стає чиїмось,а чуже свято — твоїм.

    Тільки-но ми присіли — під вікнами зачувся гамір і врочистий спів, наша господиня заметушилася біля печі, за кілька хвилин кімната наповнилася густими і затяжними голосами. Спрацьовані, маленькі чоловіки. Вертеп, втім не зовсім вже тверезий в такий час, відколядував близько півтори години старих тужливих гуцульських пісень і за цей час майже кожен з хлопців встиг розповісти з яких заробітків повернувся на свята додому.

    Я б дуже хотіла повернутися і ще хоч раз поцілувати руку тій жінці, яка стала нашою випадковою сім”єю в той день. Вдихнути запах свіжоспеченого хліба. Послухати і записати ще живі колядки, поговорити з цими людьми — романтикам, які у вільний від оздоблення депутатських дач час намагаються своїм прикладом зберегти нами ж забуті традиції.

    Вони дали тепло,про яке кажуть: за гроші не купити.

    Той дух Різдва, який ми винесли з гір, ще довго тримався в звичному міському гаморі маршруток, телевізорів і святкових тостів. Люди все ще мігрували від столу до столу, добиваючи позавчорашні салати і пляцки. Добре, що хоча б один раз вдалося відчути дух свята — а не просто механічно повторювати обряд, сенсу якого не завжди розумієш.


    Додому повертаєшся завжди з однаковим відчуттям — ніби пережив якесь інакше життя, пропали безслідно на кілька років, і раптово повернувся — і сам не чекав. Кожному треба куди — небудь втікати хоча б час від часу, гадаю. Це як вміння змінювати декорації, переноситись в іншу реальність і виживати в ній. Робити її близькою і зрозумілою, ставити цілі і шукати мотивацію, там де нею і не пахне. Ризикнути, щоб відчути більше, зазирнути глибше — через себе, крізь себе. І здивуватися, як мало ти сам із собою знайомий.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 05/01/2011
    50 км Івано-Франківська область UA
    Отримати напрямок

    Учасники мандрівки:

    0rest, Hulihanka та Lubko