Закарпатська “бляха”
Ну от і я трохи відпочив, зібрався з думками і сів писати свої мемуари.
Почну з того, що ніч перед поїздкою була безсонною, оскільки ми завантажились у потяг об 0:30, а в 4:00 вже треба було виходити, велосипеди поставили на нижню поличку і покімарили сидячи. Старт довелося затримати хв. на 15…20 поки mrGromko міняв камеру (і де він її пробив у потязі?).
А далі … погнали. Оскільки ранок був досить холодним Назар сходу врубав високу швидкість щоб трохи зігрітися і на перевал ми виїхали уже досить розігрітими і спітнілими (це я про себе, бо їхав у вітрівці). Далі пішов стрімкий спуск, відповідно холодний вітер і, звичайно стало холодніше, почали замерзати руки і ноги. Я з надією дивився на зоряне небо, коли ж, нарешті, зійде сонце . Поки доїхали до Міжгір’я, стало зовсім світло і потепліло . Біля повороту на Синевир наша група розділилась, а ще через 1 км завершився наш асфальтовий матрас .
Але як виявилося далі – це була найкраща дорога з тих якими ми виїжджали на перевали. На перевалі перепочили, поснідали, помилувались краєвидами і поспілкувались із місцевим населенням.
Дядько порадив нам спускатись напряму: «…тут їздять машинами…» , але глянувши на цей спуск, ми вирішили, що краще серпантином. Хоча і цей шлях був досить складним через велику кількість рівчаків, вимитих водою, та наявність місцевих корів, які намагались кинутись під колеса. Очевидно їх приваблювали Ігореві червоні штани
Від Синевира до Колочави знову трохи поматрасили асфальтом і почали штурм наступного перевалу. Десь на другій половині підйому почалися справжні Карпатські дороги з ровами, коліями, калюжами, «живим» камінням. Тут mrGromko, оцінивши свої сили, побажав нам щасливої дороги і покинув нас, вирушивши простішим маршрутом. Ми відмітились на черговому перевалі, помахали ручками якимось туристам, що зникали на горизонті і поїхали вниз.
Тут дорога виявилась іще гіршою з елементами місіння болота, продирання через зарослі та катанням на водяних велосипедах.
Завершився спуск у Комсомольську невеличким перепочинком і поїданням бананів. Що було єдиною радістю для мене у цей момент, бо довгоочікуваного асфальту я не побачив і кілометрів із 10 ми їхали розбитою сільською дорогою.
Пару десятків кілометрів «відпочили» на асфальті і черговий штурм перевалу, який почався з перекусу.
Місцевий дядько, який просто горів бажанням поспілкуватися з нами, повідомив, що до перевалу 5 км. Знаючи, що таке «карпатський кілометр», я досить песимістично поставився до цієї інформації і морально був готовий їхати всі 10, але, на мій подив,через 5 км ми виїхали на перевал.
На спуску я звернув увагу, що моя вилка практично не працює, хід становив 10-15 мм. А я то думаю: «і чого мене так болять руки?» Проїхали с. Водиця, радіючи кускам асфальту і біля Верхнього водяного пішли на черговий штурм. При виході на наступний перевал трохи зблудили, потрапили на не вказану на карті дорогу. Спустившись до Кобилецької Поляни, влаштували військову раду і вирішили, що наступні два перевали ми навряд чи встигнемо проїхати до темноти. Тому вирішили їхати асфальтом в об’їзд через Вел. Бичков. Доїхали до цього славного міста, а далі попри Тису і Румунський кордон попрямували на Рахів. Тут я відчув, що у мене потроху починають «сідати батарейки», а «п’ята точканавідріз відмовляється виконувати свої обов’язки. До Рахова приїхали, коли уже почало сутеніти. На першій же заправці затирились пивом і покотили до річки. Попили пивка, помили роверки, помилувались зоряним небом, обговорюючи при цьому деякі питання астрономії на НЛО, і поїхали шукати вокзал славного міста Рахова. «Вокзал» виявився невеличким кіоском-касою і трьома кріслами під навісом. Нарешті дочекалися потяга і завантажились у купе. На вантажну полицю вдалося запакувати лише один велосипед, а ще два довелось ставити у проході (добре що до нас нікого не підселили).
Ось така видалась поїздочка. А наостанок, як пишуть у наукових статтях (я ж кандидат наук ), висновки та пропозиції:
1. Намотали 200 км за день, що, враховуючи рельєф траси, не так уже й погано.
Набір висоти становить біля 2 км. Тут кілометраж 143 км, але це тільки до останнього перевалу, далі батарейки здохли і мій АСУС 696 пішов спати.
2. В такі походи варто їхати з людьми приблизно однакового фізичного рівня.
3. П’яту точку бажано мати дерев’яною.
4. Їхати спуски з перевалів на велосипеді з вилкою типу RST Capa – це божевілля (це вже не новий для мене діагноз).