Здрастуй літо – здрастуйте хлопці

Славське - Ялинкувате - Присліп- Торунь - Лопушне - о. Синевир - Синевир - Колочава - Німецька Мокра - Усть-Чорна - хр. Свидовець - Рахів
  • Загальна відстань: 170 км
  • День перший

    Сталось так, що останніми днями почала недавати спокою думка що треба закатати горами, і що інтересно, хотілось закатати іменно так щоб і не матрасити цілий день, і не так щоб нудило на винос. Одним словом хотілось правильного велопоходу на два дні. Спочатку розглядався варіант автономної подорожі з наметом, але після довгих мук вибору, вирішили з Хвві, їхати без зайвого вантажу (намет+спальник+карімат) і в результаті жодного разу не пожаліли про це. Майже одразу вибір впав на Свидовецький хребет, питання залишалось лише з добиранням…варіант туди раховозом був не надто прийнятним, бо тоді б в пятницю довелось тікати з роботи посеред дня. Таким чином було вирішено їхати мукачівкою до Славська, а повертатись з Рахова раховозом. Після розміщення маршруту в плануємо, багато хто казав, що то надто важко за два дні проїхати і що без гуарани і її похідних, то нереально. Мені зробилось лячно…але до походу хімку ніяку купити не встиг…взяв лише кілька пігулок ізотоніку. Вранці пакуючи наплічник, я ще раз довів що як не збирайся, а наплічник буде набитий по вінця.

    Мукачівка нас зустріла купою турістів і симпатичною провідницею, перше не надто радувало, бо поспати вже не вдасться, хоча друга проходячи повз відволікала від сумних думок про перше. Випакувались в Славську, спробували сфоткатись з провідницею, вона ж нам відмовила…з тугою в серці рушили в путь… Було не так тепло як би хотілось, але в шортах їхати можна було. Дуже сподобався ранковий Присліп, складається враження що в таких місцях час зупиняється і що там є свій власний маленький мікрокосмос на який зовнішній світ немає жодного впливу. Приємно що у горах збереглись ще такі місця.

    Ще за Славським я приспустив колеса, бо були трохи перекачані…і на першому ж порядному спуску за це поплатився снейком. Так як їхав другим то Хвві встиг від’їхати…повертається, з сумом каже:
    Хвві:-Я думав ти впав, а ти пробився…
    Хвві:-Будеш запаску ставити чи клеїтись?
    Я:-Та я махав зараз клеїтись, ставлю запаску.
    Починаю накачувати її, бачу спускає…виявилось що запаску я взяв з такого самого розміру снейком…як дехто каже…лох ето судьба…

    Так непомітно докотились до Лопушного де підївши канапок попхались на перевал.

    Це один з таких перевалів, коли в гору їхати не боляче, а навіть приємно Smile, хоча останні його метри встелені каменюками більших фракцій, тому там трохи потрусило.

    Далі звернули з дороги на лісову марковану стежку до Синевиру. Стежці б ціни не було, якби не дерева які раз по раз змушували нас спішуватись так як технікою банні хопу не владєєм Sad На виході з лісу нас спробував покропити дощ, але то була швидше спроба ніж щось серйозне. Далі ще трохи підйому лісом і довгожданий давнхіл. Спуск до Синевиру дуже апетитний, стежка встелена м’якою хвоєю, час від часу трапляються коріння і каміння…одним словом спуск-одне задоволення.

    На Синевирі зробили кілька фото, вдягли дощовики, так як знову почало кропити і попрямували лякати на спуску перехожих.

    Спустившись пообідали борщиком в місцевій колибі, погода не обіцяла нічого хорошого, хмари, дощик. Рушили в путь, а за кілька кілометрів нас чекав сухий асфальт і знову сонце. До слова я ще у жодній поїздці стільки разів не знімав-одягав дощовик.

    Далі була асфальтовааа ділянка до Колочави, а звідти грунтовий перевал до Німецької Мокрої. Їхалось вже не так весело як спочатку, хотілось вже поїсти і поспати….але їжа і сон нас чекав за перевалом, тому як кажуть нема звалу.
    На підйомі нас помив ще один дощик, а на верху перевалу чекала веселка.

    Спуск грунтово-багняний, який перейшов в річку. Доводилось частково їхати по ній, частково йти по слідах великої рогатої худоби. Спочатку по річці їхати було важко, бо намагався не намочити ноги…але з часом ноги намокли і стало набагато гармонійніше.

    Далі була нескінченно довга дорога по Німецькій Мокрій та Руській Мокрій, хотілось їсти…губи починали терпнути. Але якось таки докотились до Усть-Чорної…душ, величезна порція спагетті з куркою…тілівізор і сон.

    Кінець першого дня….

    День другий

    Світанок на диво виявився погожим. Нарешті тверезим і доволі ясним поглядом можна було розглядіця. Апартаменти виявилася доволі класні, наявність гарячої води і кухні — великий плюс. На дворі щебетали птахи, собаки і інша сільська почвар. Вилежуватися не було часу, та впринципі і не було потреби. Тому підійнялися біля 7 години по европейському часі (село живе саме по цьому часі). Хоча ще вчора ми вирішили, що ми створимо маленьку республіку Бескид в цій хатинці з часом +2 по Ґрінвічу. Нехилий сніданок, доводження роверків до розуму, хтось робив зарядку, а хтось бігав з фотіком, як то було написано на вратах — кожному своє.

    Відразу зі старту блуданули і трішки позбирали роси. Правди ради треба сказати, що дехто вирішив всім тілом зануритися у ранкові роси, як наслідок невдалого переїзду канави Smile. А трішки поготів взяли слід стежки і мчали дугоріу. Стежина доволі крутенька, але дуже мальовнича. Файно підіймалися і ковтали слину захвату — який же був би чудовий тріальний спуск…супер марійо))). По дорозі натрафили на здаровенні суниці, файно піджерли і вже пумало поїхали, взявши основну висоту даного відрогу.

    І якщо сказати, що далі була феншуйна, кайфова, красива чи ще бозна якась дорога — то ніц не сказати. Звісно, стрічали неприємні вирубки і захаращені ділянки, але то все гасилося шалено жаданим простором, неймовірно ультрафіолетово-аквамариновим зеленавом, вівцями, псами (це окрема, більш інтимна історія), небом, хмарами, слонцем, хвилями тіней, що стелилися на морі пасм. Вже далеке урочище Шаси виглядало традиційно іграшковим, відмежовуючи тебе від цивілізації як такої. Дихалося свавільно, вільно і просто. Можна сказати, що автор перегинає палку епітетами, але згрубша — вона так було. Тихцем крокуєш, крутиш, вештаєшся і разом з тим волочишся від всього цього. Навіть в підйом було важко втикати під ноги, коли позаду скіко того жаданого, того бажаного…

    Але враз, позаду вималювалися хмари зі сторони Негровця і так невимушено і плавно почали планерувати на нас. Ця перспектива нам не сподобалася і ми піддали сил на підйомі на г. Темпу. На горі не було часурозглядатися, бо накривала пумало хмара, далі вже по жаданому Свидовцю. Як виявилося ,я завтикав іншу мапу взяти, і в нас була карта лише до Близниць, баго зустріли туристів. Вияснили, що наша запланована стежка є маркованою. Глянув згрубша, зробив кілька фоток карти та далі мчали…бо мчалося.

    Аж поки не побачили, що наша переслідувачка розсипалася об хребет. Якось аж тодіпомітили хребти, Близниці, говерли-петроси-горгани-івани-марми… І як би це було відео, тут би був такий максимальний слоу-мошин з такими великими баньками, повними легенями неперетравленого кисню і простору. Певне бий не кліпалося, просто отак дивилоші… От вище описаної фігні рух став кволішим, все більше зупинок на фото, на поглинання краси очиськами, спокою — вухами, розуміння — розумом, хоча останній тут мало працював. Мо від того і було так кайфово — напівмедатативний стан.

    Добираючися до Догяски вже трохи впали силами, але це якось не харило, хіба трішки сповільнювало. На горі вже файно піджерли, по повній програмі. Бо як сказано: “похід — то їда в горах, все інше — підходи”. Кіко не милувалися озерцем, а великого бажання спускатися до нього не було, тож відклали купання на інший раз, треба ж до чогось стримиця.

    І нас чекала дуже кайфова дорога до Жандармів, де ми вдрюкали всі бобіки, квадріки і пішоїодів. А все-таки приємно прошивати те братство лишаючи за собою клубки пилу, дивування і трішки заздрощів…

    Трішки підйому на Жандрами, ще потім трохи на Близницю, якось доволі легко. І тут сюрприз — хмарки з Горганів таки довалили сюди і зачав падати градик. Невже знов та сама фігня? Кілька тижнів назад мене випрало градом саме тут! Саме град! Та кіко мона! І в голову вже от-от мали лізти менш літературні слова і фрази. Але то було лише кілька градин і капель дощу.

    Вершина… Ну вау ефекту не було, але якось мягонько і приємно відкрилося кілька цікавих ракурсів. Ну і хмара яка зависла перед нами стіною, явно думаючи щось не геть тепле про нас. Кілька панорам і знову навипередки з хмарами…

    Щоб не описувати весь захопливий, трясучий, даунхільний, просторовий, західний, теплий і так далі шлях, опишу кількома словами. Було де кайфонути, де використати техніку, де закипіти гальмам, де польотати, куди подертися, і навіть трішки понудитися і посумувати за просторами.

    Але новий розділ заклала бруківка з каменя. Ось тут сповна відчулися всі суглоби твої та інші з’єднання ровера. Та блін, хариво ще те, шукати те, чого нема (тобто якісь менш трясучі ділянки дороги). Вирішено було з’їхати. І таки вдало: неймовірні даунхіли на межі епічних падінь (хоча не ясно досі, як то нам вдалося вберегтися), круті коренясті стежки, гравійні заноси, людські рагулізми і отак неждано бабах — оцвальт Рахова….

    Повільно вкотившись в Рахів переможцями файнезно віджерлися, слідкуючи за життям містечка, не сильно встряваючи в його перепетії. І повільно та розмірено катулялися в сторону вокзалу. Там по накатаній схемі спакувалися і на полички.

    1 день — 100 км, 6 годин в дорозі
    2 день — 70 км, 8 годин в дорозі

    пс. В кожного є мрії, і неймовірно класно їх реалізовувати. В мене, нарешті, здійснилася маленька мрія — і якось від того ну капець як було, є, та, підозрюю, буде файно. Люде, робіть собі файно Smile.

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 21/06/2014
    170 км Львівська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    alex та hvvi