Знайомими стежками Чорногори

Лазещина - Козьмещик - Петрос - Говерла - о. Несамовите - Заросляк - Ворохта
  • Загальна відстань: 40 км
  • Так як роботи у мене немає, часу в принципі теж…та менше з тим. В черговий мій припадок депресу, мій товариш Сергій сказав: “Треба в гори!”. Ну треба, ну ок. Поговорили і забули. Та в четвер обговорення походу знову сплили. Спершу начебто мали йти 4: я і 3 чоловіків разом з Сергієм. Потім мала б бути ще дівчина. В результаті квитки взяли лишень ми двоє.

    Не знаю наскількки люблю спонтанність. Я сподівалась ще встигнути на йогу. Наівна. Рюкзак я завершила збирати об 11 вечора, коли до поїзда лишалось 40 хвилин. Сергій спитав чи я збираюсь виходити. Чорт! Втрамбувавши решту речей, я ледь підняла наплечник і вибігла на вулицю. Маршрутки не було. У відчаї викликала таксі. На щастя за хвилину воно вже було біля мене, а за 15 хвилин у величезному корці до гол. вокзалу. Я розрахувалась, з горем навпіл одягнула рюкзак, і побігла алеєю до входу, де вже нервував Сергій.

    До відправки потяга лишалось 5 хвилин. Заскочивши у вагон, за мною вже за хвилину зачинились двері. Рушили. По другій ми у Франківську. До раховозу ще з годину часу. Сергій запропонував пройтись містом. Я думала, що зорієнтуюсь, я ж тут народилась. Та вночі це, тим більше, було марно. Прогулялись кількома вулицями та й повернулись назад.

    У Раховозі я розгорнула мапу і показала Сергієві наш маршрут (роль провідника відвели мені). Так як йшли ми на 3 дні, то я обрала шлях Юри, попередньо з ним проконсультувавшись. Після побаченого, Сергій мовив : “Знаєш, Катя, я тут подумав…мабуть, Піп Іван нам не по дорозі”. Це було сказано з острахом і іронією). Вирішили, що на місці і зорієнтуємось.

    О 7 ми були в Лазещині. Минулого разу я запам”ятала її передсвітанковою і похмурою. Сьогодні ж тут яскраво світило сонце. Літо, як-не-як. Господи, це ж майже 2 роки я не ходила в отакий повноцінний піший похід з величезним рюкзаком!

    Доходимо до КПП, реєструємось. 20 грн вхід на 2 доби з людини + намет – 15 грн доба. Разом 70 грн. У мене щелепа відвисла. Але робити нічого. Посперечавшись трохи, заплатили. Лісничий Степан дав свій номер телефону і наказав в разі грози вимикати мобільний та лягати в ямку. Ми з Сергієм посміялись, мовляв отак відразу в яму і все. Цю фразу ми ще довго згадували.

    Ідучи до Козьмещика, побачили групу туристів. В одного хлопця від берца відлетіла підошва. А ми думали, що берци вічні. Сергій відразу вигадав історію, що ці черевики дістались хлопцеві від прадіда, пройшли війну, пройшли Авган, але онука не витримали.

    Далі почалось…У Козьмещику, спитавши селян чи дійдемо отак до Петроса, звернули не туди) Дорога майже відразу здалась мені підозрілою, хоч і йшли по мітках. Спускатись не хотілось, тому вирішили видертись на гору, а там звернути на право, бо там ж Петрос видніється. Направо дорога закінчилась, почався лісозлам. Таки подерлись через нього. Зайшли в ліс, вийшли з лісу, знову зайшли, вилізли мокрі на пагорб. Внизу виднілась стежка, глянули на компасі під яким кутом вона лежить, домовились так і йти. Спустились начебто до цієї дороги, але внизу знову ліс, ба більше річка. Річку перейшли, але навіть стежини тут нема. Лишень вертикальний болотяний підйом. Лейдіс фірст. На своїх чотирьох, з 80 літровою террою за спиною, поповзла догори. Вилізла з геть подертими руками і ногами і…знову ліс. Пішли по компасу і врешті вийшли на цю нещасну стежку. Я аж скрикнула від радощів. Цю дорогу я впізнала, вона дійсно вела до підніжжя Петроса. Ми ж зробили неабиякий гак.

    Я процитувала свого діда : “Плюнь в очі тому, хто сказав, що туризм -найкращий відпочинок! Відпочинок кращий за туризм!”. Звісно, це було сказано жартома) Сергій ж, м”яко кажучи, був здивований від такого початку. “Ну ти ж хотів поблукати лісом і так щоб без людей” – мовила я в своє виправдання.

    Рушили далі. Серпантин. Тітонька випасає корів, хлопці цигарки не маєте? Не палимо.
    “Ну от, то ти мене мужиком називаєш через мою логіку, тепер мене вже просто не відрізняють від хлопця!”- бідкаюсь я
    -Ні, ну після цих хащів, ти вже не просто мужик, ти вже щось сильніше…
    -Ага, альфа-самець.
    Сміємось.
    Сергій -дещо цинік і сьогодні він ненавидить мене за те, що я напакувала 5 фляшок води + 1 гідропак, коли річку ми зустрічаємо мало не кожен метр. Ну і звісно ж, у мене з собою немалий фотоапарат, який я завантажила в окремий рюкзачок. Останній Сергій відразу назвав “малим нещастям”, мовляв не варто і передбачати хто ж це буде нести. Ну я не сперечалась)

    Зустрічаємо чергову групу туристів. “Так, роби життєрадісний і усміхнений вигляд, наче нам зовсім не важко” – говорить мій товариш. Помітивши нас, туристи, співчуваючи скрикують: “оооо, у Вас ще все попереду!” і йдуть геть.
    Сергія ця фраза збентежила, а я видаю вже, мабуть, в сотий раз, свою коронну фразу :”Нічого, нам ще зовсім трішечки”.

    Близько п”ятої ми доходимо до підніжжя. Колиби зайняті гуцулом та худобою, яку він випасає. Гуцул розпитується хто ми і звідки. “А Ви вже тут були!” -мовить до мене
    -Так, була
    -То я Вас пам”ятаю!

    ги) А от я минулого разу його не бачила) Та менше з тим) Гуцул показав нам гарне та затишне місце для зупинки біля річки. Розповів, як нещодавно знайшли тут в лісі ледь живого музику і як той цілував хліб. Розповів, як пригощав Юльку і Вітю домашнім сиром. Спитав чи ми з Сергієм чоловік і жінка.
    -Ні-каже Сергій
    -як то так? Та я б таку жінку на Петрос на руках носив би!
    -Ну та ще все може бути…

    Гуцул спитав чи вмію я доїти корову. Чесно, колись вчилась на муляжі) Сказала, що вмію. Чоловік згодом приніс мені фляшку свіжого молока, ми ж йому дали вафлі «Артек». Через спеку, жирного молока не дуже хотілось, тому усі наступні 2 дні воно прожило в моєму рюкзаку) Але про це згодом.

    Поїли, 8 вечора, треба наверх. Звісно, я не пам”ятаю де стежка і дерусь навпростець. Сергій питає чи є тут дорога і де вона. “Та , мабуть, заросла!” – кидаю у відповідь. Цю фразу мій товариш назвав аргументом дня.

    Якщо спершу дертись догори ще було цілком реально, то згодом ми знову перейшли на 4 кінцівки, хапаючись за траву. Я не пожалкувала, що таки взяла трекінгові черевики, наспівуючи їм оди. А далі…Катя справа бачить сніг. “Хочу туди!”. Долізли до снігу, лишили слід.

    -Ти мене вже ненавидиш?-питаю Сергія
    -Я ще не вирішив. Але якби ти зараз попросилась на руки, я б тебе точно благословив туди вниз

    Що далі? Вершини ще не досягли, попереду-фактично вертикаль, вниз лізти теж страшно. Верикаль так вертикаль. Скеляста) Я почала панікувати) Під тобою енна кількість метрів польоту, а ти висиш на якихось уривках каміння. Я голосно почала молити Петрос, аби той дозволив нам таки дістатись його вершини цілими і здоровими. Мабуть, він мене почув. Оцінивши свою розтяжку і зрадівши їй, я опинилась на горі, де немилосердно свистів вітер. Сонце вже сіло. Ми сховались за капличкою, випили чаю, повідомили родичів, що живі-здорові, знайшли стежку і рушили вниз.

    Зустріли туриста. Той розповів, що десь тут є печери, які йому щойно показували гуцули. Цікаво, варто б було пошукати їх наступного разу.

    Спустились затемно, знайшли наш намет, розпалили вогнище. Десь згори було чути виї.
    -Страшно, а якщо це вовки? -непокоюсь
    -Не бійся, якщо вовки, то вони ж зверху, а вище нас ще є багато туристів, тому спершу вони прийдуть до них
    -А якщо і до нас дійдуть?
    -Ну на цей випадок у мене є металеве горня, я дам ним вовку по носі і він втече – мовить Сергій, а потім трохи подумавши, додає – ну якщо вовк не злякається удару горням по носі, тоді варто втікати.

    Час на сон.
    -Я поставлю будильник?
    -Ти хочеш перевірити мої нерви? Якщо хочеш лишитись жива -не варто.

    Та будильника не треба було. Ми прокинулись о сьомій від пекучого сонця. Зібрались, рушили до Говерли.

    Тримали непоганий темп. Час від часу, я підколювала Сергія про його “життєрадісний вираз обличчя”, коли він йшов весь опашілий. Коли почались підйоми, про мою радість нагадував вже він) Заблукати не вдалось, тому й описувати шлях не дуже цікаво) Йшли по міткам, йти від них далі ніж за 10 метрів я вже не збиралась) Ось і вершина. 2 роки назад я тут садила 2 жолуді і обіцяла собі повернутись і перевірити чи вони проросли 🙂 Не проросли) Випили квасу, перекусили, станцювали капоейру) (Ми хотіли зробити це ще на Петросі, але якось забули). Цікаво чи танцював ще хтось капоейру на найвищий точці України?)Накрапував дощ, набігли хмари. Зібрались і вниз. Питаємо туристів чи дійдемо до Несамовитого, так, скільки, десь годину. Сергій тішиться. Я його розчаровую і кажу, що з нашим темпом це години 2-3. Спускатись моторошно, нас обіймають хмари. Дорога веде в нікуди і складдається таке враження, наче світ помер.

    Фраза про годину явно надала Сергієві наснаги. Вже гору Пожижевську він нарікає горбом і просто вибігає на неї. Час минає, а ми йдемо і йдемо. Я розповідаю, як усе життя мрію побачити озеро Несамовите, яке воно гарне на фотографіях і яка там має бути фантастична природа. Залізши на Данціж, бачимо якусь калюжку внизу.
    -Катя, якщо це те про, що ти мріяла все життя, то мені тебе відверто шкода!
    -Ось воно, розчарування… сміюсь
    Сергій каже, що сил немає і впаде тут. Зрозуміло, чоловіка треба терміново годувати. Оперативно роблю кілька канапок і ми йдемо далі. Наче остання гора, та ні, за нею Туркул, ще вища. Вона вибиває мене з колії. Тепер вже я не хочу нікуди йти, я змучена. Але водночас зла. Я обходжу всю вершину, доки не знаходжу мітку, яка була у мене від початку під носом. Спускаємось. В якийсь момент я сідаю на камінь і просто сиджу, дивлюсь в одну точку.
    -Ти де? -гукає Сергій знизу.
    -Тут -озиваюсь. Іду до нього.
    -Ти невесела чи мені здається?
    -Боже, ну невже я не можу побути хоч раз жінкою?!!!! Невже я не можу кинути все, сказати, що не піду, закатати істерику і поплакати?!!!
    -Можеш, але не зараз -усміхнувся мій товариш, -ходімо.
    Мені лишилось тільки зітхнути і йти. Спустились до озера. Озеро спокійне, несамовиті тут вітрюгани. Сил десь йти не було. Розклали намет. Намагались розпалити вогнище. Встигли посмажити 6 картоплин, як пішов дощ. Зверху це виглядало моторошно. Блимало, гриміло на кожному пагорбі. Сховались в наметі. Думали вогнище згасло, як поривом вітру на намет кинуло велику іскру. Думаю, ну все. Відкуплятиму недешевий намет) Та ні, навіть і сліду не лишилось на диво. Як сказав Сергій, тканина у нього саморегеенеруюча. Десь поряд люди пустили 3 червоні сигнальні вогні. Занепокоїлась, може біда якась. Та для сосу треба 6 вогників, та й прислухавшись до голосів, зрозуміла, що чую п”яний спів. Журливо.

    Зранку вирішили йти до Заросляка, а звідти до Козьмещика. Я відчувала, що не відновила сили, боліли коліна. Пройшли трохи вниз, побачили мальовничі місця для стоянок, покусали лікті. Кілька разів переходили річку. Один раз йшли по мокрому дереву. Цікаво, мені навіть вже не було страшно. Дійшли до Заросляка. Сіли осторонь, щоб поїсти кільку) На фоні дорогих джипів і білих накрохмалених комірців, ми, брудні, згорівші туристи, виглядали волоцюгами) Контраст)

    Йти далі було ліньки, хотілось спати, та й ми розуміли , що не вкладемось з часом. Взяли таксі до Ворохти.
    Звідти на Рахівський, з Франківська на маршрутку до Львова. У пустому автобусі спостерігаємо за дощем і заходом сонця. “Якесь сумне закінчення подорожі” – мовить Сергій.
    -ага -кажу.
    У Львові ми о 23:58. 5 хвилин назад поїхала моя остання маршрутка. На привокзальній з-під носа втекла інша. Довелось ночувати в бабці) Вона, чомусь, відмовилась від мого карпатського молока) Ну та й нічого) Сьогодні у мене з нього приготувалась величезна купа смачних налисників. не таких як завжди. Мабуть, просто кращих. Не дарма ж я 3 дні тягала в наплечнику цю нелегку фляшку.

    P.S. Дякую Юрі за консультації щодо маршруту 🙂
    P.P.S. Сергій сказав, що більше ніколи не піде на цей маршрут 🙂 І якщо треба буде вилаятись, то він скаже : “А не пішов би ти на… Петрос!”

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 16/08/2010
    40 км Закарпатська область UA
    Отримати напрямок

    Учасники мандрівки:

    Lafaiet