Зимові Горгани

Запихаю наплечник в бус Калуш – Львів, пру його в сам зад, примощуюся на вільне місце між ним і якимось підмажористим парубком в куртці з волохатим ковніром. І де таку моду взяли, щоб хлопи ходили з жіночими футряними ковнірами. Чи то так багато латентних гоміків кругом? Присуваюся ближче до рідного плєцика, знімаю куртку (в бусі тепло) і тут мій ніс, що чотири дні нюхав тільки дистильоване карпатське повітря і дим ватри, вловлює кваснуватий одор львівської маршрутки в серпневий полудень (руки повиривати тим спеціалістам, які давали дозвіл на експлуатацію перероблених вантажних бусів з вікнами, що відкриваються виключно молотком).

Мажор зранку перекинув на себе пів-слоїка Dolce & Gabbana, його викреслюю, отже це Я! Який жах, але що тут дивного. Літри поту стекло в термофутболку, поки дерлися на полонину Плісце, потім на Паренки, Грофу, Коня.

Ненавиджу той аспект бродячого життя, коли, як гість, на третій день починаєш смердіти. Бррррр. Вологі серветки не допомагають. Хіба треба було в джерелі помитися. Не пробував. Якийсь нездоровий морозець малював вікна. Може іншим разом наважуся.

Але плювати на мажорів, нехай нюхають. Зате везу на карточці понад сотню фоток зими в Карпатах, снігу в горах, вітру на хребті, вогню в печі. Передивився вдома і сам собі не повірив – невже я такий тру фотограф. Фігвам. То не я фотограф – то гори взимку фотомоделі – поетеси. Бери хоч Hasselblad, хоч Смену 8м – результат незмінний. В кожному кадрі чудо. Чудо форми, світла, тіні.

Взамін 36.99км гірських стежок, спання на морозі, обпечених, потім приморожених двох пальців на руці, чималенького слоїчка смарклів і згаданих літрів поту, дрімання втрьох на ліжку осмолодського сторожа.

Окрема подяка Василю jacky, просто Василю, Славіку, що склали компанію. Коли йдемо ще?