Чорногора/solo/bike

Вороненко - Лазещина - г. Петрос - перемичка - траверс г. Говерли - г. Брескул - г. Туркул - г. Менчул - г. Пів Іван Чорногірський - г. Васкуль - долина р. Біла Тиса - с. Луги - Рахів
02/08/2012
100

Учасники мандрівки:

hvvi

Коли сидиш довгими спекотними днями на роботі, а на вихідні ллє як з відра, – накопичуєці злість на себе за невикористані вихідні. Одні щось підробляв, інші пробайдикував, то ще щось. І от коли вирішив – звісно не льотна погода. Але от вже наважився і мав в дупі всі прогнози, і вирішив в гори дертисі, звісно з біцикльом…

На запрошення двохднівки мало хто відгукнувся. Та і плянувати дводневий велопохід виявилося трохи трудоємким процесом. Але достеменно хотілося сраки, якщо не брутальної з буреломами, то хоч фізичної через неможу. І серед варіантів, де я найменше був і куди бим хотіу – таки пристав на папсову Чорногору.

До ваги підійшов скрупульозно й на виході отримав броцак вагою у 9,7 кіля. Троха задофіга, подумав я, і зняв чугунний 20-35мм, поставив маленький пентакон 50мм. Хоча була тіко літра води у гідрі, але банани, курка і бутери, мали піти спати досить швидко, тому я не засмучувався. Отже стрибнув в раховіз, закинув свої манатки. Цікава інфа, оскільки квитків в плацкарт не було, я взяв в купе, і найнер нормально вліз у полицю у чохлі без періднього кулка, аби скрутить педалі, – сміло влізить два ровера.

Пумало повз той раховіз через всі принадні простори, а я пускав слину з вікна на то всьо з дурістами пообік – скучив. Якось заговорилися, коли дивлюся, а то вже 10, пора жерти, починаю топтати курку заходить привид провідниці вручає білет і кажить далі Лазещина. Я дожираю всьо, пакуюся. Виходжу на праву сторону, а тут шось і пірона нема, але його в Лазещині і не було, кжися… Провідничка каже, що на другу сторону тра, – виплигую, там якась канральорка стоїть махає палицьом, я до неї: – Ласкаво просимо до Воненка. І тіко почув плавний нагнітальний шум дизиляки. Ніц не вдієш, треба звідсіля чесати. За рекомендаціями мені треба на Беркут фігачити, а це значить по хребті і тоді до ацвальтової дороги.

Глупа ніч, місяць вже присмерковий, через купу доріг по хребті стаю кожні 100 метрів і звіряю. Виплигую з гущавини, а зорів то міріади, віднаходжу Полярну, як не як компас не тре витягати, бо вже голову закрутило. Хребтик не дуже вже захарещиний, їхати мона, тіко з дальніх хатів чути брехіт, що наближується, що явно додає сил Smile . Глянув я на карту, а мені ще по хребті фігачити зо 6 км, і ще потім по дорозі стільки ж. Подумав я, що варто зрізати, тим паче ніби принадна доріжка на карті вималювалася. Лісовозна доріжка ставала все гірша і гірша і біля річки перетворилася в суцільне болотяне місиво. Тепер зрозумів, навіщо мене скеровували на хребет. Але вже за кілометри два то скінчило і була досить пристойна ґрунтовка. Місяць канув наніц у вервечках гір. Стало геть темно, і навіть дещо сумно.

От і Лазещина, шлях тільки-но почався. Але не так багато часу згаяв, і вже о півночі був на КПП, заплотив 20 грн, взяв пропуск, тіліфони рятувальників – як не як, а хоч якась примарна надія порятунку Smile. Помчав догоріу. Їхалося файно, впринципі ніц нового. Доїхав до стаї за годинки 2, набрав води, а далі ще якась стая вималювалася з купую псів. То все накинулося на мене, я в свою чергу їм світив в більма і страшно скалився. Дійшов ду доріжки і поїхав далі. Старався триматися правого краю, жаби не пропустити того хвального апхілу на Петрос. Та їхав досить довгенько і таки провтикав його. Почався спуск, маленька паніка, куди я, де я загубився Smile. Але ніц не лишалося як їхати, тож дуїхав до стаціонару, а звідти вже подерся через ялівець (непрості?..) до жаданої гори.

_MG_0547
Не те щоб капець тяжко чи нудно, то помалу шматав своїми кроками. Навіть де-не-де пробував їхати. Налякав якогось сапсана, до орла не дотягував, він покружляв наді мнов, зрозумів, що я ще не таке мертве мнєсо і полетів геть. Почало зарітися. Але я був певен, що вже геть близько… І був правий. Неочікувано, як би того не чекав, виринула капличка. За нею починався новий день, тисячами пасм хребтів шматував кольори синього. А що вище – градуювалося у червонясте, зорі вже далебі, я чекаю основну зорю, на ім’я Сонце. Полазяв, потащився, присів в капличці подрімать. Сон не клеївся, хоч ти трісни, поділився світанком з кількома людиськами, дещо дорогими мені познимкував світило, поглянув останній раз на шлях, кагий мені тра здолать, Видихнув і помчав. _MG_0555
Так от, я дуже щасливий, що не вилазив тим шляхом, яким мені довелося спускатися донизу. Кут на око 30-45%. Постійні брили, каміння, піски. Всьо їде, всьо круто, всьо, всьо!.. За хвилин 40 носіння ровира я таки був внизу і вже міг їхати.

Напав на афени, вже трохи визбирані, тому тільки трішки поситився. Дорога під Гавєрлу. Відразу був проти туди дертися. Хоча якось дивно, там майже ніколи не був. Принаймні збоку виглядає не так кепсько. На КПП знову петали пропуск, тому добре, що заплатиу. На підйомі зустрів німця з родиною, файно побалакали, взяв горнятко і набрав води з джерельця, бо там ледь капало і помчав траверсом до Брескула.

_MG_0579
Далі ніц нового, вгору ти несеш ровика, а вниз – він тебе. Час від часу піджираю. В середньому на підйом година, відпочинок 10 хв, спуск 20 хв. Так дістав Данцежа. Добряче підупав силами. В мріях Бребенескул, там можна поспати і відпочити, бо звідти вже мало що догори. Їсти вже не хочиці, але сушене м’ясо впихаю в себе через силу. Мчу на Турку. Сил хоч не много, але допускаюся помилки і не траверсую його, а фігачу на нього. Конечно воно варте було того, вигляд шикарний. Але спуск тих же 200 метрів, як на Петросі, сил не додав. _MG_0585

Вже реально волочуся по хребті, ледь наздоганяю пішоходів. Останніх, в районі Несамовитого, дохвігіща. Але якось вигрібаю я ті Ребра, спускаюся на перемичку до Бребенескула. Тільки присідаю, щоб перевести дух, як починає щось рипіти. Піднімаю голову, а трішки далі від Мармаросів розгулялася гроза, гримлять страшенні громовиці. Ніц не лишалося, сів та й чекаю, що буде далі. Сиджу немов у кіно, ніби перед екраном, знимкую собі і все таки думаю, що гроза ж не мине, з моїм то щастям. Люди спускаються з вершин, якась група хоче лізти на Бребенскул, ледь завертаю, вперті були, але пішли десь під Шпиці. Дивлюся – дощ йде північніше, ніби минає. Аж раптом, на секунду, повний штиль, з тих місць де він йшов піднімається густющий туман і валить прямо на мене. За туманом волога, за нею починається моросіти, за сим дощ, за ним град, а потім повна…

_MG_0598
Одягнув штормове, накрився з головою велочохлом. Останній намокає і промокає, град збиває на мене все. Але це ліпше ніж під відкритим небом. В голові роїться всяке, про що я думав, це ж Чорногора, може так кілька день фігачити, або ще й шторм якийсь, абощо. Чого було не взяти намет на 1 кілю, а лишити фотік, і так далі… Починаю кімарити, але по тобі йдуть потоки досить холодної (таки жаданої, після такої спеки) води, і від того якось не по собі, відразу прокидаєшся. Хвилями чуєш дзенькіт граду по байку. А ще дядько сказанув перед тим: «а не боїшся отако з залізним ровиром коли блискає», а я ще новий гідропак юзаю з магнітиком, фотоапарата, тілі фон – почуває себе геть не впевнено. Хоча блискавиці не так вже близько – 5-7 секунд.

Але за годинки півтори то си втухає пумало. І хоч там щось гуркоче, я вирішую помалу чвалати. Дійсно, за годинку поки я дерся вже по мокрим цикотам, а бодай їх, відразу спомин про ГР-11, дощ скінчивси і я вже вільно здерся з тої зарази і сказав собі, що більш не полізу на жадну вершину. Тому далі все планомірно і тихо, по можливості, окрім Дземброні, траверсую. І от коли сновигаю по траверсах ялівецьких – одклеюєці ліва підошва од контакту і ледь тримаєці на сомплях. Йти нереально, вчепитися також, босий тут не підеш. Ще раз пересвідчуюся, що добре мати аптечку, лейкопластиром примотую то якось, і воно досить певно тримається, тіко тисне жутко в ногу, Але це ліпше ніж йти пішки.

Далі, вже ближче до Смотрича, знову навала туристів. Пумало суну: сил мало, води ще менше, ковтки 3, та й то з піском на дні плєшки. Вказівник – до Йвана 1:45, думаю за годинку впораюся, і майже був правий. Більшу частину там вже їхав і за 45 хвилин був на Івані. Жодного викл(р)ику, емоції десь там заховалися і зтислися у мегатонну виснаги. Сонце пумало котиці доліу, вивільняючи тумани, що розповзаюці по борознах синяви гір. Вдивляюся у все це, і ніби мене тут нема, якийсь розчинений, посіяний і не свій.

_MG_0608

Надприємно. Заволочуюся до Слона, видираюся до телескопної на сам верх, визбирую все шкло, розвішую всьо мокре. Тут дощу не було, сухенько. Чохлом роблю собі шторку, щоб не задувало сильно, красний памперо вивішую у вікно, немов символ непокори, він плавно хитиляєці від поривів вітру. А над головом майже небо, в те, що я беззаперечно, повністю і без жадної зайвої думки зараз провалюся.

І коли я думав, що просплю до обіду – зась. Ще до світанку прокинувся од лету якихсь птахів. Як вертольоти пурхали попід самими вухами. Думав спочатку кажани, але то щось горобцеподібні, тіко більше. Знову світанок розквіт, приємно як той корабель пливе прямо на нього. Не штурмує, а просто розтинає ті жадані мною простори. Примусив себе поспати до 7. Повалявся, поїв в’яленої курки, печеньки, вичавив з гідропаку ще паро крапель, познимкував ще трішки, визначився з дорогою, зібрався і поплів десь біля пів 9. _MG_0624

І от коли я доволучав вчора ровира до Йвана і думав що назад поїду, – ні фіга не правда. Знову цекоти і по них довго і марудно зносив ровира. Але вже нижче по хребті, десь так під 1850 натрапив на здарову галяву густиних, досить таки величеньких афенів. Думав, що після вчорашнього обжирало ва не зможу на них дивитися. Але брак води, і цікавий, трішки не достиглий смак зробив їх дуже принадними. Тому я знову випав з мандрівки, цього разу десь на годинку, поки не знемігся.

До свого тезки Васкула я майже всьо їхау, жутко деручися об жерепи. А з гірки добрів до 13 слупця прикордонного, добре, що минулого року волочилися кордоном, бо він був звалений написом, звісно, донизу, але вирізнявся розміром поміж малими. Звідти звернув на полонину до стаї, набрав нарешті води, поспілкувався з пастухами. Казали, що малини купа внизу. Будзу, звісно, не купиу, бо вівці не їх. Попрощався і поталяпав далі.

Чекав крутий спуск, більшу частину їхав, але доводилося спішуватися, бо фігово контакт відщеплювався ,то я си трохи бояв, та і було би тупо тут вже впасти. До речі, спуск з Васкула мегофеншуйний, ровировий і класний. Дуже сподобавси. Далі виїхав ду ставка Бальзатуль, і однойменною річкою до Білої Тиси, а там до Лугів По дорозі стільки нажерся малини, що вже ледь рухався. Апогей був у кулька суничок, що знайшов. Це було неймовірно.

_MG_0633Ланц ще на Чорногорі опчав жутко шуміти, але там я дещицю крутив, все майже спуски, а на асфальті неможливо було слухати. Скористався давньою порадою Івана – змастив муйонезом. Бачили би Ви писки людей, котрі спостерігали за цим Smile. Вже на зубах доїжджев до Рахова десь під 13:00. Спека неймовірна, і це при тому, що зустрічний вітер і збоку тече ріка. В Рахові нажерся од пуза, напився квасу, поталяпався в Тисі. Не наважився назад взутися – тому ходив босий, трохи пообпікав ноги Smile.

Далі звична схема, напівпритомність раховозна, Яремче день міста, дощ, у Франику гроза. Але заки доїхали, там все вщухло. Я ще почовгався містом, піджер ще трішки і запакувався у потяг.

Усвідомлення якось і не приходило, хіба десь перед сном на слоні, зачєм я це роблю. Але все-таки жага сраки, пригод, знущань і кайфу бере гору. І тепер скніючи в офісі я подумки досі там…кілотони світла, аршини простору…

Залишити відповідь