Дубина – хр.г.Ключ – Тишівниця

Нажаль довелося самому реалізовувати запропонований маршрут на гору Ключ. Може це і на краще, бо блукань було досить і не впевнений, що ще комусь би сподобалося.

День 1-й

Перед водоспадом Кам’янка набрав води з мінерального джерела і пішов вліво з дороги, навпростець через ліс, як підказував мій друг ЖПС. Він підказував те, що я напередодні його навчив, тому підказки були часом невпопад, зате весело. Не минуло і пів години блукань, як знайшлася стежка, яка завела на, так званий, Острів Пасхи. Велетні були там колосальні, а одна скала нагадувала голову орла. Знайшлася і печера, але лізти в її темну пащу не було бажання. В лісі, вдовж стежки бовваніли ще різні скельні останці, а під однією брилою, якийсь одноногий самітник влаштував собі криївку, мало що не з меблями. Чому одноногий, бо там крім казанка, горнятка, ложок був один капець. Самітника не було вдома, а я і не мав бажання з ним зустрічатися, бо наближалася ніч, а від кого, чи від чого людина тут ховається виясняти якось було незручно.

Може через те, що спішив опинитися як-най далі, зблудив знову. Стежка пропала, іти хребтом, як рекомендував журнал “Карпати”, заважали каменюки, впалі дерева. Довелося продиратися в напрямку, який підказував дружок, але недовго. Стежка знайшлася, вона просто зробила гака і далі виходила на хребет. Незабаром надибав лежаче дерево, під яким можна було примоститися на ніч. Намету я не брав, тому дерево мало стати в пригоді на випадок дощу. Місяць світив так ясно, що ліхтарик можна було не вмикати. Зірвався вітер. Кажани почали кружляти навколо, видно вивчали приблуду. Десята година нагадала, що пора вечеряти, вимикати телевізор і “добраніч”.

День 2-й

О пів-шостої збудили легенькі крапельки дощику. А може то і не був дощик, бо тільки я відкрив очі, як його вже не було. Мабуть приснилося. Поснідав вчорашніми канапками і бадьоро почимчикував далі. Через якусь годину стежка почала іти вниз, а дружок підказував, що тут має бути вершина гори. Щось знову не так. Розглядаюся, за деревами нічого не видно, але іду в сторону якогось пагорба, який скоро наїжується скелями і стає вершиною Ключа. Зі стежки її абсолютно не видно і як-би не ЖПС, то пролетів би мимо.

Журнал писав, що біля гори є могила Січових Стрільців. Шукаю її. Попадаю на крутий схил, покритий лежачими деревами і на додачу порослий малиною. Через ті дерева непросто перебиратися, а тут ще малина хапає за ноги. Втратив годину, купу сил, могили не знайшов, іду далі.
Через якихось два кілометри виходжу на поляну, а там і могила і капличка – все як на фотці з “Карпат”! Чи не можна було написати, що до могили йти пів-години! Але так цікавіше, інакше був-би матрац.
Далі за планом мав бути канйон. Шукав. Довго. Не знайшов. Зате знайшов Sailor’a з компанією, а він підказав де є Стоунхедж, бо теж вже не мав надії його побачити.

Стоунхедж, це група скель, дуже чудернацько порізьблених вітром і дощем. Високо лізти побоявся, щоб комусь не робити клопоту, але налюбувався до несхочу.
Залишилося наостанок Безіменне озеро. Методом дедукції і ще здорового глузду зауважив стежинку, яка відходила вбік від дороги на Труханів. Через кілька десятків метрів стежина оказалася старою дорогою, вистеленою колодами. Тепер вона умовно-проїздна.

Озеро симпатичне, величиною з футбольне поле. На березі є стара альтанка. Воду набрав зі струмка, але букет минулорічного листя надавав їй неповторного присмаку і аромату. Вибору не було. Набрав 2 літри. До сьогодні зі шлунком все в порядку, жаби не сняться
Дальша дорога довела до Труханова, потім до Тишівниці, а маршрутка завезла за 10 грн. до Львова.
Похід був нелегкий, але повчальний. За два дні пройдено 34,5км, зроблено 96 фотографій. За час походу ні один звір не постраждав, крім слимака, який вночі заліз мені до черевика і так там приторчав, що не почув, коли нога займала своє натоптане місце. Він був хорошим сім’янином, але навіщо десь вештався по ночах!