Гоголівськими місцями

Полтава - Слинський Яр - Диканька - Великі Будища - Опішня - Більськ - Великі Сорочинці - Миргород
18/08/2009
150

Учасники мандрівки:

Orislav, skytalec, Olex та SunMetal

День перший (п’ятниця – 14)

Дійові особи:

Skytalec – досвідчений велосипедний вовк.
Olex – провідник з Полтави, ініціятор цього славного велогерцю.
Sun Metal – штурман з GPS-навігатором, що любить смачно попоїсти.
Іра – дівчина штурмана з зачіскою аля дика Африка.
Я – провокатор, що змінив деякі плани.
Туземці – гостинні жителі полтавського краю.

Ось і відбулась давно запланована поїздка на Велику Україну, як виразився Skytalec.
В ніч з четверга на п’ятницю чотири відчайдухи закинули свої роверки з клумаками у потяг і почимчикували на Лівобережжя. Десь біля п’ятої вечора десант з галичини радісно вітав Київський вокзал м. Полтави, де нас вже чекав славний козак з конем на ім’я Olex. Швиденько зібрали ровери і поїхали вулицями міста до першої нашої стоянки… на 5-му поверсі Олексової квартири. Там, в коридорі та в кімнатах, розсідлали коней, поставили намети, перевдягнулися й пішли на оглядини Полтави. Місто буяло в зелені алей, причому різних, то дубових, то липових, то топольних… Центральна площа міста – велике коло, від якого в різні боки радіально побігли вулиці. З висоти то має виглядати як сонце. Десь там до нас приєдналася сестра Олекса – Ірина. Під проводом двох екскурсоводів ми насолоджувались полтавськими краєвидами.

Російська імперія залишила після себе в Полтаві багато пам’ятників, що славлять полтавську битву. І тут ми вперше зустріли вічного туриста, що супроводжував нас майже в кожному більш-менш великому населеному пункті. Ви, можливо, його знаєте за партійним прізвиськом Лєнін. Ще були асвабадітєль Ватутін, якого розстріляли повстанці, класики – Гоголь, Котляревський та величезні кам’яні галушки, які ми куштували з двометрової ложки.IMG_4939

IMG_4953Якщо хтось думає, що гори тільки на заході України, то він глибоко помиляється. Бо Олекс завів нас на пагорби, де колись були оборонні козацькі вали. З них відкрився чудовий краєвид на долину річки Ворскли, яка скло краде (в окулярах краще не купатися казав колись Петро Один З Перших).

Потім були закупи харчів у Хвуршеті, приємне споживання полтавського чаю з львівським лікером та обговорення плану «Барбароса», де я подав ідею відвідати древні скіфські вали протяжністю біля 30 км, що оточували величезне, як на той час місто – імовірно згадуваний Геродотом Гелон. В дусі істинної демократії, під дулом машінгвера, всі одноголосно погодилися на мою авантюру. І не пожаліли про це…

День другий

5:00 – алярм. П’ємо чай, спускаємо коників з 5-го поверху і рушаємо в подорож. Вишикувались ми в певному порядку, який майже не міняли протягом першого дня: Олекс, як провідник їхав першим, за ним Іра, Sun Metal, я і Скиталець, який замикав нашу колону і слідкував, щоб ніхто не відстав.

Їдемо ранковою Полтавою у напрямку Хрестовоздвиженського монастиря. Долаємо крутий спуск, затяжний під’йом і ось ми вже біля високих стін монашеського оплоту. Ворота зачинені, тож ми, зробивши пару фоток, рушаємо далі сільською асфальтованою дорогою, що стелиться на доволі високих пагорбах понад долиною Ворскли. З висоти праворуч розглядаємо гарні краєвиди. Виїхали на ґрунтовку і перед нашими очима постало сучасне капище, збудоване місцевими ентузіастами. Воно було окопане невеличким ровом і, як я помітив, чітко зорієнтовано за сторонами світу. В центрі стояв вирізьблений з дерева образ Сварога або Рода, праворуч, трохи менший по висоті – Перуна, а ліворуч – Мокоші, з відповідними традиційними символами. Знову коротенький фоторепортаж – і по коням!
IMG_4971

Спускаємося в долину довгою дорогою з ровами, камінням, коліями від машин. З баулами ровер менш керований, тому вмикаємо додаткові аварійні системи аби не гепнутися і вдало приземляємося біля Ворскли. Річка спокійно текла по праву руку від нас. Їдемо вздовж неї довгим селом, де часто зустрічаються колоритні глиняні хатки, криті черепицею (не метало). Цвірінькають пташки, лагідно світить сонечко.
IMG_4973
Наш курс пролягає на північ. Мета-максимум сьогоднішнього дня – Більське городище.
Польовим дорогами знову вирулили до підйому на пагорби. На горі нас вітають поля соняшників і темний ліс Диканьського лісництва.

Ще трохи дружнього натискання на педалі і ми біля самого хутора поблизу Диканьки. Відразу біля траси стоїть тріумфальна арка на честь приїзду сюди імператора Олекса Першого (напевно пращура нашого провідника, а то чого б він нас сюди віз?))), побудована нащадком головного судді козацького війська при Мазепі – князем Кочубеєм. На Даний час Диканька має статус смт і є районним центром. Далі їдемо в саме селище і оглядаємо дві церкви, побудовані ще в козацькі часи. Вони мають свою оригінальну, відмінну від західних церков, архітектуру. Можна сказати більш округлі, ніж звично.
IMG_4983
Не порівняти з сучасними неостилями, що ріжуть око. В Миколаївській церкві зберігається родова гробниця Кочубеїв. Належить вона московському кегебату. На порозі нас зустріла бабця і знаками (бо, напевно, думала ми російською не зрозуміємо) показала нам, що в нас занадто короткі шорти, і вона кістьми ляже, а в середину не пропустить. Ну ні, так ні. Крутимо до іншого храму через всю Диканьку. Тут та ж сама історія, тільки вже при вході не бабця, а напис на общедоступном: «Нагота тєла обнажаєт наготу души». Отак ми й поїхали напівголі тілесно і душевно шукати бузковий гай з озерами, щоб перепочити й поїсти. То, здається була вже десь 10-11 година. По дорозі туди побачили могутній дуб, який могли охопити на менш ніж 4-5 людей.

Біля озера перекус, я мащу свого ланцюга, бо не встиг у Львові через дощ, трохи відпочиваємо і в’йо туди, де ще не ступала нога бестидівця. Наступний пункт призначення – село Опішне – столиця українського гончарства.

Їдемо по асфальту, стан якого порівняно з львівськими дорогами, можна назвати відмінним. Обочина не надто розбита. Проїхали повз завод «Полтавагазвидобування», з високої труби якого виринало полум’я. В Опішному довго шукали музей гончарства, але вказівники чітко вивели нас куди треба. Не встигли зупинитися, як вийшла пані у вишиванці, привіталася і запропонувала поставити ровери на спеціально відведену стоянку під замок. Заходимо на територію музею, де нам пропонують скуштувати свіжі варенички з капустою, сиром та яблуками. Купуємо квитки, куштуємо смачні вареники під супроводом гарної української музики і йдемо оглядати музей. А там є на що подивитися!!!

З листівки дізнаюся, що в Опішному можна ознайомитися з унікальними пам’ятками археології: скіфським городищем «Кардашів вал» (4-3 ст. н. е.), слов’янським городищем роменської культури (8 ст.) Одне з них ми, напевно, бачили з території музею.

IMG_5010Ще в селі є дві садиби-музеїв відомих гончарів. Це буде корисна інформація для наступних мандрівок.
Ситі тілом і душею подорожуємо далі. Спочатку асфальт без машин, потім польова ґрунтовка. В Більськ заїхали не стандартним шляхом, в якусь бокову вуличку. Привітні бабусі з лівобережною балачкою пояснюють нам дорогу. На ліво – вали і розкопки, на право – вали, джерело і дуб Сковороди. Їдемо до джерела, бо вже вечоріє, треба шукати місце для привалу на ніч. Біля джерела буде найліпше. Нарешті вали!!! Доволі великі, з ровом, перетинають дорогу, точніше остання розрізає їх.

Тут знаходиться західний укріпрайон. Дух захоплює від усвідомлення, що колись, на цьому місці мужні скіфи… Розглядаємо схему городища біля дороги.
IMG_5035

На ній важко щось розібрати, бо не позначене шосе, де ми стоїмо. Намагаємось шукати джерело і дуб, та даремно. Неподалік видніється реконструкція частоколу та дозорної вежі. Робимо з Олексом розвідку, фотографуємо.

Мені казали, що минулого року там був сторож із собакою, та ми нікого не застаєм вдома. Все виглядає закинутим і починає потроху руйнуватися. Побудували на якусь показуху і забули. Веселим серпантином на шаленій швидкості спускаємося в долину. Ліворуч помічаю камінь з написом, що тут стояв колись червонопартизанський загін Сидора Ковпака. Внизу, біля дороги, знаходимо джерело зі смачнющою водою. Набираємо хто куди може і шукаємо де б розкинути намети. Таке місце знаходимо неподалік, напевно, біля старого русла Ворскли. Зупиняємося під дубом. Вода поруч, дрова під носом, закриті деревами від дороги – що ще треба? На вечерю гречка з тушонкою. Іра чаклує над казанком і сито нас кормить. Чай з того, що є на галявині – молоді пагінці дикої груші, самі груші (тільки не переборщіть, бо чай буде терпким), плоди глоду, деревій. Ніч. Яскраві зорі з Чумацьким шляхом. Приємна бесіда біля живого вогню. Сон.

Ніч виявилася холодною, мій велокомп зафіксував 6 градусів вночі, що погодьтеся не так і тепло для літа. Ну ніби всі перенесли ніч нормально, трохи пошморгали – але подальша спека та інтенсивний рух відігнали все. Виїжджаючи з Вел. Сорочинців бачили приготування до ярмарку, скільки там вже було людей, уявляю скільки там людей зараз. Виїхали на трасу до МИргорода, де нас вже чекали родичі Оріслава. У МИргороді нас чудово зустріли, нагодували, горілки запропонували, смачного сала, яке так і тануло у роті. Показали нам визначні місця міста, знамениті курорти. Миргород гане, затишне чисте місто із неповторним колоритом.

Ну й далі вокзал. Пакування роверів та прощання. Дякую всім, що приїхали! відмінно помандрували!

Залишити відповідь