Коли є що згадати. Штурм Чорногори
«…і краще нам не дзвоніть»
Карпатські рятувальники
Сто раз чула, яка на Чорногорі буває непогода. Як зриває дах. Знала, як воно, коли нема видимості, коли вітер, коли холод, коли повзеш від стовпа до стовпа, як сліпе кошеня. Але ніколи не закопувалася у сніг так глибоко, щоб заховатися від вітру. Ніколи не зводила таких високих мурів, аби дуги наметів не повикручувало у форму святкового конфеті. Подорож видалася цікавою і пізнавальною, особливо для людей, які вперше потрапили в таку ситуацію.
І якшо вам хтось скаже: ми не змогли зійти на вершину, бо була погана видимість – не вірте, це просто лінь. Або здоровий глузд.
Вечір середи був тривожний: з усіх боків надходила інформація про негоду. Плюсова температура+ снігопади. Ідеальний рецепт для ідеальної лавини. Унікальні умови для нульової видимості. Якщо ви помічаєте такі симптоми, збираючись у мандрівку, сто раз подумайте, з ким ви туди йдете. І, можливо, вечір на дивані видасться зовсім навіть не банальним…
Ранок, пакуємся по машинах. Транспорт тріщить від надміру рюкзаків, які заповнюють усі вільні сантиметри площі в багажниках і навіть вилазять трохи за борти. В нас 5 машин, купа запалу і бойовий настрій. По дорозі узгоджуємо план дій, перераховуємо кількість пуховок і спальників на одиницю маси, оприділяємо температуру за бортом. На око пристойні 5 нижче нуля і освіжаючий вітерець. Злюся на себе: з одягу тільки фліс, полар і вітровка. Ну нічого, буду бігати, гори зігріють, головне- не зупинятися.
Ніякий сон не йде. Прикидуємо , як воно на КП обійдеться з пропуском. Все в найкращих традиціях: ні офіційні папери, ні документи про збори, ні посвідчення не допомагають. Запухший дядя під криво написаною табличкою :«лавиНонебезпечно» жене нас до Ворохти по добро від тамтешніх рятувальників. Розумієте, він же не має права, там сніг і лавини сходять. І так всю зиму, уявляєте?!
Тук-тук, ворохтинський рятувальний загін. Ми такі-то, от наші документи, маршрут, учасники, спорядження; знаєм куди, знаєм нащо, відповідальність несемо самі, згідно з совістю і мораллю справжніх спортсменів, обіцяєм нікуди не лізти і нічого на себе не скинути, дайте дозвіл. Доблесний рятувальник трохи ламається(телефончика не дамо), трохи кокетує(і охота вам туди лізти, там мокренько і слизько, воно вам треба), трохи гонить(давайте краще по 100), врешті робить один-єдиний дзвінок і напутствує лінивим потягуванням :«Під 3 чорти. Ми вас бачити- не бачили. І краще нам взагалі не дзвоніть».
Плюємося, виходимо, вертаємося на Заросляк. Дядя-вахтер, подобрівши після вранішньої порції «кави», приймає в нас розписку на клапті паперу, практично без будь-яких реквізитів відповідальних осіб, майже-як-під-чесне-слово. Все, з офіціозом на сьогодні закінчено.
Оскільки купу часу втрачено, Говерла нам нині не світить. Вирішили піднятися якомога вище і розкластися на плечі між Пожижевською і Брецкулом. До біостаціонару вилетіли, гонимі злістю на всіх пропащих світу цього за півгодини. Ні, не втомилися, топаємо вище. Вийшовши з зони лісу, почали відчувати вітерець по плечах. Прикинули на око місце для ночівлі, підійшли. Ет! Перша помилка. Все ж таки хребет, вітер сильний, снігу мало. Півтора години тримали вчотирьох один намет. Не могли зрозуміти, що відбувається: ним крутило і вивертало, як шматою. Прощупували, де глибший сніг, щоб закопатися. В хід одразу пішли усі лопати, льодоруби, руки-ноги. Звели снігові стіни, невеличкі, з одного, вітряного, боку. Стало можливо втримати вертикальне положення,розкласти намет, речі. Коли вже зовсім здалося, шо змерзли_ досить було піднятися вгору на хребет: там вітер був такий, шо неможливо зробити фотку, припіднявши руки, бо одразу починало теліпати, як перед тим намети. Зате спустившись вниз, відчували наскільки там ще приємно.
Наступний ударний день почався з світанкового підйому на Говерлу. То був останній день, коли нас тішила видимість навколишніх краєвидів. Памятаю, було неймовірно тихо на вершині. Ані вітерця. Ну і буквально за кілька хвилин почало затягувати, простір наповнився важкими сірими сніговими хмарами. Ох, буде весело. Пора вниз.
Згортаємо бівак, снідаємо. Першачки слухають коротеньке привітання з першою серйозною 1Б. Розуміємо- то прогулянка, далі буде цікавіше. Поспішаємо, нам ще засвітла треба дістатися під Томнатик.
Ну а далі _класична Чорногора. Біле згори, знизу, збоку. Бачимо один одного і це вже добре, йдемо по стовпчиках/карті/кампасу , ніби без проблем, видимість 30 м, топчем по черзі. З цього переходу запам»ятався Туркул як дуже симпатична скеляста гірка і вузенький гребінь, що проходить над Несамовитим, шириною півметра, присипаний снігом. І з двох боків стіна, дехто тоді сказав: ну і добре, шо нічого не видно. В душі погодилася : я б точно задивилася.
Чим ближче до вечора і до середини Чорногори, тим погіршувалася ситуація з погодою. Стовпці рідшали, петляли. Підібравшись під Шпиці,знайшли поворот на Ребра ,і вирішили кинути там рюкзаки. Потрібно було знайти безпечне і менш вітряне місце для наметів. Знайшовши більш-менш пологу ділянку, домовилися обгородити це все високим суцільним муром. Яке щастя було, коли вдалося вхопитися за вакантну саперну лопату і повиколювати кілька десятків снігових блоків для будівництва! Таким чином, вдалося зберегти теплоту тіла і витратити залишки енергії. Якимось чуттям визначили межу, за яку заходити не варто, позначили її натягнутим шнурком, аби ніхто випадково в повній прострації нікуди не звалився. Наперед кажучи, коли піл вечір трохи посвітліло, мене здивувало, наскільки близько ми були до краю…
Дуже сподобалося, як всі працювали, носили, кололи, складали, рівняли місце під намети, копали шанці. Спільними зусиллями майже за 2 години на повністю відкритій всім вітрам ділянці на хребті виросла міні-авеню. Чудом інженерної техніки можна вважати спеціально змурований Ч і Ж клозет, якому бракувало хіба автозливу. От так!
Вже зараз здається, як можна провести в 2-місному наметі втрьох, вчотирьох, вп’ятьох цілий вечір, при тому зготувати вечерю всередині). Відповідь: дуже просто! Кожен вихід в гості чи за потребою виглядав серйозною підготовкою. Сліди замітало моментально, намерзав іній, цінувався кожен сухий шматочок одягу. Але суперово стало, коли вночі розвиднілося, вийшов місяць, зорі і відкрилася панорама Гаджини. Вилазиш з намету, підходиш до краю, стаєш не переступаючи огорожу і, як на балконі, милуєшся сотнею метрів внизу, скелястими виступами гір, крутими лобами схилів…аж поки тіло не почне конвульсивно тріпати дрижаки. Тоді щодуху біжиш відігріватися, забираєш з собою усе те, чому передаш своє тепло, від чого залежатиме самопочуття наступного, можливо, менш приємного дня.
Ту ніч, пам’ятаю, спалося паскудно. Десь о 4 ранку, мені здалося, що я кудись рухаюся, сунуся. Снилося, ніби знесло намет і тепер мене в спальнику закидає пластами важкого мокрого снігу. Виявилося, то падали речі з верхньої кишені. Телефони, компаси, рукавиці, шапки, карти, папери. Все почало летіти на голову, наметом просто кидало. Виявляється, вітер змінив напрямок, посильнішав. Почав падати сніг, навалюватися на тент і дуги. Про вихід на Томнатик можна було забути. Приблизно за 2 години вітер трохи вгомонився, а, може, мені здалося, а втім, терпіти вже не було сили. Не хотілося відчути себе мері попінс, тому зібралися з духом і вилізли на двір. Скажем так: стояти можна було, але тільки спиною до вітру. Основним завданням було добудувати ше 3 стіни таким чином, щоб намет опинився всередині імпровізованого вігваму. Аналогічна ситуація вийшла і з туалетом: його теж прийшлося розвернути))). Сніг, налипаючи, моментально примерзав на одяг, волосся, руки, всі виглядали наче снігові люди, але працювали, працювали, працювали. Мені кортіло пофоткати якомога більше, але руки примерзали до металевого корпуса фотоапарата. Пізніше ми жартували, що, поживши тут деякий час, могли вибудувати ще куполи і над наметами і парочку льодових арен))).
Залазити в намет на довго було небезпечно: по -перше, моментально починав відтаювати і промокати, а по-друге, існувала загроза взагалі з нього не вилізти більше. Тому рівно об 11 ранку, коли всі побутові справи було залагоджено, вирішили йти на Темнатик. Йшли по стовпчиках, а коли вони скінчилися після повороту на Гутин- вела інтуїція, підсилена картою і компасом.
Дойшли, правда, не з того боку, з якого хотіли підніматися(по крутішому східному схилі). Бо тоді б той захід мав трохи іншу назву: масовий суїцид. Саме так називається бажання піднятися по вузькому кулуару, коли свіженький випавший сніг нависає над твоєю головою.
Коли поверталися, мали нагоду глянути, біля якого снігового карнизу стоять наші хатки. Вигляд вражає, як і краєвид. Решту дня розважалися тим, що організували станцію на льодорубах і всі охочі мали нагоду відпрацювати техніку пересування в системах по краю карнизу. мЕні сподобалося, як це виглядало)
А тим часом надходили все нові повідомлення про погіршення погоди, посилення снігопадів. Зв’язок приносило поривами вітру і так само він уривався. Вирішили, наступного дня, якщо погода дозволить, змотувати вудочки.
Назавтра, в неділю почався зворотній перехід Чорногорою до Пожижевської. Стежка, якою йшли туди 2 дні тому, кардинально поміняла обриси. Свіжий сніг додав роботи, видимість впала до 0,5, крім того вітер шпурляв в писок дрібну колючу крихту. Стовбці позамітало, деякі приходилося викопували з-під землі. Загубивши один з них, ми могли не вийти на інший взагалі. Ну, тобто, могли не вийти взагалі. Цікаво було вертатися тим гребенем: контури його зовсім помінялися від випавшого снігу, стали ніби аж пологішими. Потрібно було постійно контролювати хребет і сніг з боків.
До речі, про свято 8 березня. Окрім ранкової побудки у військовому стилі, 3 особи з 20 мали честь не йти першими, рубаючи сніг, тільки тому, шо вони жіного роду))). Оце ,я розумію, свято)))!
До усього вище зазначеного досвіду додався ще один, екзотичний, під умовною назвою «Орієнтування по жучці». Малесенькі сліди кілька разів допомагали нам чітко і точно вийти на невидимі в молоці стовпчики…
Біостаціонар зустрів нас натовпом лижників і франкіських туристів, як планували, та не організували сходження на Говерлу через погодні умови. В їхніх очах ми мали кумедний вигляд: розчервонілі, закутані,замерзлі бурульки з одного, вітрового, боку..
Але імхо, дуже Щасливі)