Крим травневий 3 + 2: частина 1

Передмова

Почалося все з планів АлекSay’а, котрий надихнувся звітами Diak’а і дуже хотів покататися Кримом. Я теж зацікавився і вирішив приєднатися, запланувавши комбінацію відпустки з травневими святами. Ще інтерес до поїздки виявила Khrystynka, тож ніби нас мало бути як мінімум троє.

Алекс взявся за планування маршруту, я ж – активно позичати різні роверово-туристичні причандали, якими ще не встиг обрости (дякую usama, kobi, Наталя). Кілька разів ще збиралися обговорювати різні нюанси і складати чеклісти у Workflowy Smile.

Трохи пізніше до нас вирішили приєднатися ще Вова (VB) з дружиною Алісою на ще свіженьких майже необкатаних найнерах.

Ось так і вийшов формат 3 + 2 (може хто пам’ятає одноіменний радянський фільм):

– 3 першопочаткових учасники + 2 додалися пізніше
– 3 хлопця (АлекSay, backpacker, VB) + 2 дівчини (Khrystynka, Аліса)
– 3 x 29+ 2 x 26велосипеди (на жаль, пацанячих імен наші ровери не мають)

Ну і ще виявилося, що всі тим чи іншим чином пов’язані з ІТ (як це не дивно) – тож такий собі 3 + 2 The IT Crowd Cool.

28/04 | День 0 – виїзд зі Львова

Речі зібрано. Стартові харчі закуплено. Велосипед підготовано. Життя і здоров’я застраховано.

З Христиною домовилися, що вона заїде вранці, рівномірно розподілимо колективний провіант і поїдемо на вокзал, де зустрінемося з рештою учасників. Потяг у нас о 9:46. Дзвінок від стривоженої Христі о 6:45: “Петро замінив заднє колесо, а воно за ніч зовсім спустило – що робити?” Запасні камери є, тож їду міняти.

Через непорозуміння та проблеми з престою/камерами/насосом згаяли добряче часу. Проте врешті-решт вирішили проблему, встановивши звичну камеру під автомобільний ніпель, і ось ровер Христини вже рветься у бій Wink.

Доки заїхали до мене, попакували провіант, вчепили баул тощо, то вже була 9-та. Решта наших вже на вокзалі, Вова телефонує і офігіває, що ми тільки на кінці Пасічної… Прикидаю собі, що о 9:30 мали б бути на вокзалі. На диво навіть випереджаєм мою оцінку і прибуваємо о 9:26, але тупимо з головою-хвостом потяга і втрачаємо ще час на перебігання в протилежний бік до нашого вагону.

На пероні встиг помітити Поліну та кілька інших велосипедистів. Поспішно зачохляємось під підганяння провідниці – фух, встигли! Ровери на третіх полицях – можна перевести подих. Подорож почалася безумовно пригодницько Rolling Eyes. Спекотний плацкарт, балачки, жарти, обговорення маршруту і планів, перекуси, гуляння на перонах під час тривалих зупинок. Дехто примудрився ще випити по дорозі пива і не тільки Smile.

29/04 | День 1 – стартовий

Новоолексіївка – Генічеськ – Щасливцеве – Стрілкове – “Валок”
87 км = 5+ год @ 16-17 середня

Як і планували, прокидаємося раненько (прибуття о 7:52), снідаємо ще у поїзді. На пероні у Мелітополі навіть перед 7-ою вже доволі тепло.

Збираємося на вихід, захаращуємо тамбур та проходи сумками і велосипедами. Провідниця до останнього моменту не знає, на котрий бік відкриватимуться двері. Доволі оперативно встигаємо вивантажитися на перон. Вокзалу як на фотках щось не спостерігаю, тому напівжартома перепитую провідницю, чи точно то Новоолексіївка – відповідь ствердна Smile.

Збираємо ровери, чіпляємо баули, мажемся сонцезахисним кремом і вперед. На пероні та по дорозі зустрічаємо ще кілька велосипедних груп – ясна річ, що всі на Арабатку. Також ще джипери з квадроциклами обганяли по дорозі. На перших порах трохи незвично спостерігати 100% степовий плаский рельєф навколо. Також призвичаюємося до поведінки нав’ючених велосипедів.

Доволі швидко доїжджаєм до Генічеська асфальтом. Поповнення запасів води у магазині, Алекс роздає денні дози ізотоніка.

Перших 40 км шляху – асфальт і бетонні плити. На цьому відрізку середня була 19-20 км/год, у Вови з Алісою і того більше: у перші дні вони жваво рвали вперед (особливо з музикою у вухах) і часто чекали нас відчутно попереду. Стики між плитами переважно не викликали дискомфорту, щоправда подекуди з-поміж них стирчали вбір металеві штирі, на яких при певному збігу обставин можна і пробитися.

З’їзд убік до солоних озер, перекус. Хіба помочили ноги і руки, не купалися – після висихання реально відчувається стягнутість шкіри (вода дуже солона).

У Щасливцевому набираємо води у придорожньому барі “Дакота(?). Нас запевняють, що вона “канєшнопридатна для пиття. На жаль, потім після її вживання трохи було не ахті…

Останній магазин у Стрілковому. Починається грунтовка, а незабаром і славно(сумно)звісна ребриста “пральна дошка”.

Чесно кажучи, очікував гіршого від тої дороги. Насправді виявилося, що у багатьох випадках можна якось маневрувати, уникаючи ребер, і тримати не таку вже й погану швидкість. Начитані про гіршу дорогу понад морем, тримаємось “по правій стороні”.

Тільки десь аж пізніше спеціально виїхали подивитися на Азов – настрій піднявся від краєвиду. Алекс робить кілька фото. Ми з Христею позуєм.

Починається Крим:

Дісталися до пансіонату “Валок”, на території якого є невелика страусина ферма. Сподівалися там пообідати в екзо-барі хваленою печенею зі страуса, але її ще нема через несезон, натомість запропонували омлет зі страусиного яйця і салат. Смак страусиного омлету специфічний. Загалом може бути, але не так щоб супер-смачно. Зате салат з капусти був кльовий. Обід обійшовся у 40-50 грн (омлет, салат з капусти, томатний сік).

Поїли, перепочили, подивилися на кумедних страусів, добрали води, рухаємося далі. Мабуть таки “Валок”, а не Щасливцево/Стрілкове (як писали в інших звітах), варто вважати останнім місцем першого дня на Арабатці, де можна набрати прісної води.

По дорозі ще перетинаємося постійно з однією групою: то вони нас випередять на перепочинку, то ми їх. Зупинилися перекусити сухофруктів, Алекс фоткає овечок на пасовиську.

Після 65-70 км їхалося вже не так бадьоро плюс ще матеріалізувалися проблеми з животом через вищезгадувану воду. Відставши, усвідомлюю, що у мене навіть нема інструментів і телефона (ми помінялися з Христею баулами): якби щось сталося (тьху-тьху-тьху), то навіть не було б можливості датися чути – хіба верталися б мене шукати. Після того випадку переклав собі телефон і ще якісь дрібниці.

Халепа: в Аліси викрутився і вилетів болт до багажника Sad. Безуспішно намагалися його знайти на дорозі. Вова цього інциденту не помітив і полетів далі вперед – потім довелося добрих 3-5 км повертатися. На щастя був запасний болт, щоправда він щось не зовсім до кінця вкручувався. Придумали заліпити дірку жувачкою, час-від-часу перевіряти стан та підкручувати при потребі. Ніби надалі проблем з ним не було, незважаючи на мега-великий баул Аліси.

На той момент проїхали десь 85 км, було десь по 18-ій. Проїхавши ще трохи, вирішили отаборитися. Обране наобум місце виявилося доволі непоганим.

Скупнулися у Азові – не настільки і холодно. Розбили палатки, приготували супчик з сардин і мівіни, а також зробили чаю (мульти-пальник рулить!), зв’язали і накрили велосипеди.

Алекс з Вовою трохи фоткали зі штативом у темряві.Мобільний зв’язок був нестабільний, але таки був. Вклалися спати по 22-ій.

30/04 | День 2 – Бувай, Арабатка!

Соляне – Кам’янське – Калинівка – Семенівка – Щолкіне – Мисове
93.5 км = 5:45 @ 16 середня

Прокинувся по 5-ій. Надворі дубак, бігаю по пляжу і роблю зарядку, аби зігрітися. Схід сонця, тепліше, пишу дорожні нотатки для цього звіту. По 6-ій починають прокидатися інші.

Наварили забагато вівсянки, багато довелося викинути Sad. Довгенько збиралися, стартували десь о 9:15, швиденько освіжаюче скупнувшись перед стартом. Сьогодні моя черга везти палатку (ми з Алексом мінялися по черзі).

Сонце добряче смажить. Місцями помітно, що їдемо навіть трохи нижче рівня моря. Арабатська ребриста дорога ближче до обіду вже почала підхарювати: їдучи нею тільки те й робиш, що видивляєшся кращий шлях і переїжджаєш між дорогами і колєйками для того, щоб через кілька десятків метрів обламатися і картати себе за неоптимальний вибір.

Відповідно по сторонах на Сиваш і в бік моря особливо й не випадає дивитися. Та й загалом не дуже є на що дивитися – все дуже одноманітно.

Відвалилися Аліса з Вовою – чекали їх з півгодини, Алекс вже навіть пішов на вал коло моря їх видивлятися. Виявилося, що Аліса загубила рукавицю, безуспішно намагалися знайти. І тут Алекс показує на попу Аліси – рукавиця причепилася липучкою до шортів, ха-ха-ха! Very Happy

Біля 13-ої під’їхали до Соляного, зацікавилися “біг-бордомкафе “Хатинка”, але воно виявилося зачиненим. Зате неподалік понад берегом прикольна літня площадка з накриттям, де ми сховалися від палючого сонця та пообідали. Також принагідно із задоволенням скупнулися.

Набрали у місцевих води (вона виявляється не у всіх хатах є), переговорили трохи: ми розповіли про свою поїздку, чоловік розповів про не особливо надихаючий стан справ у селі. Ще потім приходила тітонька з “Хатинки”, спочатку ніби збиралася наїжджати, але ніби все ОК – я не чув, що там говорили, бо якраз ходив до моря мити посуд.

Зростаюча кількість машин на берегах і по дорозі натякають, що Арабатська стрілка підходить до кінця. На виїзді з Арабатки дорога стає втрамбованіша і більше каміння. Проїжджаючі повз машини щедро обсипають пилюкою.

Заїжджаєм подивитися на Арабатську фортецю, а також ДОТи.

Вкотре перетинаємся з сімейною групою велоподорожуючих: мама, тато і хлопчик років 10-12.

Закупи в магазині у Кам’янському, перепочинок з пивом. Весела говірка продавщиця розповідає, наскільки раніше тут проїздили інші велогрупи. Також цікавиться, як ми знайшли магазин – поїхали праворуч, як тільки побачили перший знак “магазин туди”. Насправді далі по дорозі ще 1-2 магазини, як виявилося пізніше.

Після виїзду з села дорога повністю грунтова і “без пральноїдошки. Змінюється рельєф, починаються трохи вниз-вгору, якісь повороти – їхати стає значно цікавіше і приємніше. Стало прохолодніше, милуємося класними краєвидами, ліворуч внизу спокійна морська гладь – краса!

Проїжджаємо повз Акманайські каменоломні, де Алекс знаходить геокеш із зубною пастою, браслетом та ще якимсь дрібницями.

Спуск з вітерцем грунтовкою в Калинівку, а далі вже асфальтом у бік Щолкіно. Алекс звернув праворуч, щоб пофоткати Кримську АЕС зблизька.

Перекус ми забули нормальний зробити і, як наслідок, після 75-80 км з палаткою на баулі я відчуваю, що бобік майже здох… Всі далеченько попереду, я відчутно відвалився. У баулі не знайшов нічого їстівного Sad. Трохи перепочивши, зібрався з останніми силами і якось поїхав наздоганяти. На щастя, Аліса з Вовою підгодували мене кількома цукерками – дуже дякую за цей підхав, на ньому і доїхав цей день.

Темніє, летимо через Щолкіно до Мисового, де маєм зупинитися на ніч. А там вже доволі багато машин рибалок та відпочиваючих. Ще трохи часу витрачаємо на пошук місця у напівтемряві – вибирати особливо не доводиться. Десь ближче до 21:30 розбиваємо табір на скелястому березі неподалік межі Казантипського природного заповідника. Видніються вогні Щолкіно, навколо музика, вигуки, сміх.

Ледве знайшли сякий-такий злізабельний по камінню спуск до води. Ризикнули полізти з Алексом, щоб хоч трохи помитися. Алекс навіть щось намагався прати. Однозначно найекстремальніше купання в моєму житті!

Гречка з ковбаскою, трішки коньячку, посиденьки-балачки-жарти і в люлю. Ввечері було на диво тепло, порівняно з попередньою ночівлею – мабуть тому, що скелі.

01/05 | День 3 – Тру кримстеп!

Мисове – Азовське – Нововідрадне – Золоте – Новий Світ – Курортне
68.4 км ~ 5 год @ 14 середня

Прокинулися по 5-ій від шуму машин і людей прямісінько коло наших палаток. Насторожилися, але то була чергова партія рибалок. Трохи згодом з іншого боку впритул під’їхала ще одна машина.

Ті, хто прокинулися пізніше взагалі були здивовані, як навколо нас стало людно. Малий з сусіднього табору, піймайвши чергового бичка, волає “язззь! риба маєй мєчти!- повбивав би Smile.

Вранці знову ж таки нехолодно, роси на палатці теж нема. Пальне у балоні закінчилося, то сякий-такий кавовий напій зробили у недокип’яченій воді, перекусили сухариками тільки, щоб швидше виїхати. Зібралися порівняно швидше, але все одно трохи довго, зокрема через час на чищення/змазування ланцюгів та нечітко розподілені обов’язки, хто що робить.

Спуск до магазину, деякі закупи, зокрема Алекс знайшов очищений керосин для пальника. Стартували по асфальту і бетонці, коло вітряків електростанції пофоткалися.

Далі був з’їзд на грунтовку з елементами “пральної дошки”. Дорога вела сосновим ліском з відповідно дуже приємним повітрям. Єдиний недолік – місцями було надто багато піску і ми грузли, доводилося спішуватися.

В районі Пісочного вирулили на берег моря скупатися і нормально поїсти (сніданко-обід). Зварили дуже смачний гороховий супчик. Купатися було холоднувато. Море вже було не таке спокійне як минулі дні, доволі холодний пронизливий вітер. Довгенько збиралися.

Далі ще трохи грунтовки і виїзд на дорогу (Верхньозаморське), де я помітив пробій переднього колеса. Проінспектувавши покришку зсередини, виявили колючку і осколок скла. Трохи затримуємся на заміну камери.

У Нововідрадному магазини виявляються зачиненими, наступний у Золотому, де перетинаємся ще з однією компанією веломандрівників (старші дяді-тьоті), п’єм пиво і докуповуєм воду. Перед Золотим трохи апхіл, гарний краєвид на бухту. Далі біля “Красивого местатрохи зблудили, задалеко спустившись. Якась пані настановина на шлях істинний, повернулись назад.

Незграбно розвертаючись, по-дурному впав через контакти – завдяки рукавичкам долоні залишилися цілими, інші частині тіла теж не постраждали. Здається це було моє перше і єдине падіння за поїздку.

Далі догори пішла цікава звивиста грунтовка. Навколо невеличкі скелі і мега-мальовничі види на море – ах! Апхіли чергуються з доволі стрімкими спусками. Зауважую, що у цей день без палатки їдеться значно бравіше – натомість пихтить Алекс.

Зупинка перед спуском. Алекс побіг на гірку за геокешом, я за ним. Повернувшись з трави, стандартно оглядаю руки-ноги – кліщі!!! Налякався трохи, скинув їх швиденько, обдивився решту тіла ретельніше. Почав бити на сполох, попередив Алекса, то він теж на собі двійко їх виявив.

Доволі стрімкий спуск до самісінького моря, де застрягаєм у піску і спішуємся. Сідати не ровери після цього і не доводиться, бо тепер аналогічно стрімко потрібно вигрібати догори. Тягнемо велосипеди в руках. Затягнувши свій, допомагаю ще трохи Христі і Алісі. Перекус сухофруктами і горішками. Далі знову вверх-вниз: їхати важче, але значно цікавіше (порівняно з Арабаткою), навколо дуже-дуже мальовничо.

Ближче до цивілізації на верху одного з підйомів Аліса ледь не зіткнулася з мотоциклістом, що вилетів назустріч з протилежного схилу. Все обійшлося легким переляком.

Проїжджаємо повз якісь поля. Була навіть якась болотиста ділянка, яку проходили спішившись. Рідкісно проїжджають якісь автомобілі, то доводиться з’їжджати з дороги.

Мега-спуск бетонкою до Чокракського озера (Новий Світ). На щастя без пригод. Христя тримається молодцем, не відстає, вигрібає на підйоми, безстрашно долає спуски. Аліса з величезним баулом теж крутить як має бути.

Дорога у Новому Світі і Курортному нагадує Арабатську: ребристість плюс застрягабельний пісок. Доки наші закуповуються у магазині, я напрошуюся набрати води на сусідському подвір’ї: пані навіть лійку запропонувала, був приємно здивований і дуже вдячний.

За Курортним почали приглядатися, де б то впасти на ночівлю. В результаті не дуже оптимальним стрімким спуском (везли ровери в руках) опинилися на пляжі коло пансіонату “Чокрак”, довелося ще трохи пхатися узбережжям, щоб розбити палатки подалі від рибальського осередку.

Море розбурхане, шумне і брудне, але тим не менше ми з Алексом традиційно полізли. Щоправда потім я довгенько не міг відігрітися – сонце швидко сховалося, на піщаному березі не так тепло.

Глюки з пальником – змарнували трохи керосину і понервувалися. Рис, ковбаска, помідори, чайок та сухарики зі згущиком. Після цього всього вже й ніби не так і холодно.
Алекс щось був трохи не в гуморі, дратувався, деколи надто жорстко тролив і реагував. Але з іншого боку ми теж трохи винні, діймаючи його надто великою кількістю дурних чайниківських питань, бо він же у нашому розумінні найдосвідченіший у похідно-туристичних справах.

Спакувалися та повкладалися спати під шум хвиль, попередньо обмазавши попечені ділянки шкіри Пантенолом, який завбачливо мала Христя.

02/05 | День 4 – на Керч!

гора Міхалкіна – грязеві сопки/вулкани – Бондаренкове – Аджимушкай – Енікале – Керч
58 км = 4:10 @ 14 середня

Прокинувся від того, що вітер відчутно смикає палатку. Загалом помічаю, що вже кілька днів поспіль стандартно встаю між 5 і 6-ою, переважно навіть в бік п’ятої.

Вітряно і прохолодно, доки не вийшло сонечко. Зауважую, що починає поболювати горло, Алекс теж на подібне скаржиться. Море стало спокійніше, але не купаємся. Доки мив посуд, хвиля підхопила тарілку – спіймав, проте втопив Христін ножичок (так і не знайшов, бо вода мутнувата).

Вмиваючись коло моря, поклав на березі окуляри, а за хвилин 10-15, пишучи нотатки для звіту, спохватися, що їх на мені нема. На щастя запам’ятав місце і акуратно знайшов – хвилі їх ще не встигли забрати.

4-ий день почався з кілометрового апхільчика від моря до дороги, де нас чекав зустрічний вітер. Доки не звернули ліворуч на грунтовку, їхалося вельми мляво.

Проїхали через мисливське урочище “Тархан”.

На спуску Аліса впала через незбалансованість баулу, але ніби не забилася. Далі був затяжний підйом на гору Міхалкіна (висота якихось 130+ метрів, а здавалося такий мегаапхіл!) Викрутив, не спішуючись. Загалом мали з Алексом купу нагод переконатися, що контакти рулять на підйомах. З гори суперовий краєвид на бухту і прилеглу навколишню місцевість, кумедно сфоткалися у стрибку Smile.

Прощання з Азовським морем. Алекс забацав файненьку панорамку:

Далі рухалися в напрямку грязевих вулканів, поворот до яких всі, крім Алекса, пропустили через непорозуміння. Я повертався назад шукати Алекса, але не побачив як він мені махав знизу. Після цього випадку настрій підпсувався і до Керчі їхалося якось ніяк (принаймні мені).

Заїхали до Аджимушкайських каменярень-катакомб, черговий геокеш. Ще для галочки сфоткалися на фоні Царського кургану (всередину не заходили). Далі фортеця Енікале, теж геокеш.

Через берег видніється вже Росія (порт Кавказ, напевне). Христя взагалі отримала СМС від оператора з вітаннями на території Росії Smile.

Не довго затримуючись, вирушили на Керч, де пообідали у якомусь придорожному кафе. Загалом смачно, але не без дрібних нюансів, але то таке. По дорозі в кількох господарських товарах питалися за “Галошеюі в одному таки знайшли.

Зарулили в центр міста, трохи порозглядалися. По черзі двома групами піднялися сходами на гору Мітрідат з непоганою оглядовою площадкою та меморіалом воїнської слави.

Потім ще проїхались по набережній, сфоткалися з хлопчиком-прибиральником Smile.

Вирішили, що таки варто у Керчі заночувати десь цивілізовано. Я трохи погуглив з мобільного, кілька дзвінків і сходимося на варіанті “Дом Бинетто(80 грн. з людини за ніч). Знаходиться він неподалік автовокзалу, до з/д вокзалу 4-5 км.

То сімейний будинок, живуть привітні господарі + гості. Подвір’я обгороджене високим парканом, калитки і ворота на замках, так що 5 роверів поставити не склало проблем. Номер був 2-кімнатний на 6 осіб плюс передпокій-кухня, ну і звісно ванна-туалет. Також була дуже доречна послуга прання речей (10 грн за одне завантаження), якою ми двічі і скористалися. Будинок можу рекомендувати, хоча є й певні нюанси на кшталт правил а-ля не шуміти після 22-ої, не вештатися по будинку вночі, не палити всередині тощо. Для нас вони були нерелевантні і не склали дискомфорту.

Хм, виявляється там же є ще опція наметового містечка на території подвір’я – тоді ми про це навіть і не подумали зовсім, господарі теж щось не пропонували…

Алекс після походу в супермаркет зготував мега-смачну вечерю (рис з овочами та сосиски). Настрій покращився, всі раді, що помилися, попрали речі, смачно поїли та погомоніли, обговоривши 2-гу частину маршруту на південному узбережжі Криму.

Незважаючи на порівняно легкий день (мало проїхали), відчувається загальна втома і дуже хочеться спати. Також відчуваю, що підбирається застуда.

Вкладаємось по ліжечках, бо завтра рано вставати збиратися і на потяг до Владиславівки…