Можна щось робити, а можна щось не робити

Ільці - Дземброня - г. Піп Іван - г. Дземброня - г. Менчул - г. Гутин Томнатик - г. Ребра - г. Шпиці - Ґаджина - с. Бистрець
22/10/2010
48

Учасники мандрівки:

alex, bramms та hvvi

 

Ну мрії потрібно реалізовувати, і пляни виконувати, тому я вирішив таки підкорити ще не сніжну Чорногору і захопив двійко кумпелів, ось що з того вийшло.

А: Загалом поїздка хоч і планувалась, але постійно виникала загроза її зриву, тому те що вона відбулась це вже великий позитив і успіх. Почалось все з затятого затійника Хвві який висловив ідею відвідати гори, нам же з Брамсом не залишалось нічого іншого як погодитись.
В тяпницю увечері всі прибули на вокзал, запакувались в чернівецький потяг, ті два індивіда сіли нормально, а я напів сидів напів звисав з полиці, спиною до туалету. Як завжди від щастя що ми врешті в потязі і нас чекає щось важке і невідоме, усіх почало крити-короче ще десь годину ми не давали собі і іншим спокійно поспати…але дівчата все одно не велися. Побачивши що толку не буде кулєги позасинали сидячи, а я поліз на тертю полицю, мушу додати що запах немитих ніг на такій висоті досягав свого апогею, тому заснулось досить швидко.

І хоч потяг повз поволі, дівки посопували стиха, кілометри бігли невпинно. Тому незчулися, як зашкребли знайомими мелодіями станіславські колії, вкотре ворушачи купу цікавих і близьких спогадів, не проспаних ночей і просто, дозволили дихати звільна, не морочачись суспільними турботами.
А вже з Франківська почалися імпровізації: раховоза нема, одеський гавтобус не їде біля Дземброні, автовокзал зачинений…

А: Ми вмостились на підвіконні Залу очікування залізничного вокзалу таким чином, що всі крісла і, відповідно, «глядачі» були спрямовані в нашу сторону. А так як позитивні емоції нас переповнювали то усі сидячі мабуть вважали, що ми перед тим собі добряче дунули). З 4ї години перемістились на Авто вокзал, там мешкають дуже цікаві песики яким Хвві припав до душі і серця, песик підійшов до нього, сів на задні лапи, підняв передню лапу і поставив Хвішному на ногу при цьому дивився у вічі, застигши в нерухомості-хохма була ще та))))
О 5.20 рушили в напрямку Верховини. Ми мали надію погрітись в автобусі, але там був такий дубар що ніяка пічка не рятувала. Хоч з Брамсом тулились один до одного, як хом’яки весною, а самотній Техаський рейнджер мерз насамоті. Десь о 8ій випакувались на повороті на Ільці і почимчикували в напрямку Бистриця. По дорозі намагаючись стопити машини, так ніодина і не зупинилась.

_MG_0005Крокували не тілько кілометрами, а й просторами. Після гнітючої міської метушні було надзвичайно приємно розчинятися у природі – карапкатися по розбитим дорогам, повз бурні і мелодійні потоки, зачерпувати осінь у золотих принадах і просто дихати на повні груди. По дорозі лапали не тілько духовні окраси, але й підживлялися дикими ябками, були дуже смачні і доладні. От так пумало дібралися до Дземброні…

А:…там зробили невеликий перекус і рушили в перший серйозний підйом. Йшлось не так бадьоро як хотілось, так як попередні 8-9 км по сільській дорозі. Трохи вже вимотали неокріпші закомпютерезовані тіла, але з часом організм почав акліматизовуватись і феншуй загортав нас у свої ніжні обійми. Мені дуже сподобалась стежка лісом з величезними каменюками, хлопцям рельєф нагадував Горгани, а ми з Хвві почали жалітись, що шкода, що зараз нема ровера і не можна по цих камінчиках потріалити трошки Smile. Далі нас чекав водоспад, місцями вкритий кригою, тут же зустріли туристів в яких і виклянчали телефон водія, котрий в результаті нам надзвичайно допоміг. Кілька фото і ми опять в путі. А путь цей після водоспаду був досить нелегкий, так як підйом почався досить стрімкий, і з кожним кроком вверх нас огортав щільний туман, який так і не покинув нас під час усієї подорожі._MG_0016Далі зустріли купку підлітків які йшли порожняком, без мапи, жипесу і жодного разу не бувши на цьому маршруті почали питати в яку сторону ПІЧ. Ми впевнено сказали куди йти і пішли усі разом, за деякий час Брамс каже що не туди, треба вертатись. Повернулись і почали добряче скидати висоту, виявилось що на мапі обсерваторія і якісь руїни були позначені однаково. Одним словом поблукавши, таки вийшли на слід і дібрались до Попа.

Коли для хлопів то було не вперше, не інтригуюче, холодно і просто папсово-сміттєво, для мене це було щось більше… Більш інтригуюче, більш цікаво, незрозуміло, овіяно легендами, звітами, фотами, поглядами, напрямами. Тому нашвидкуруч підкріпившись гарячими хімікатами і бутерами – я рушив на розвідини.

Що дійсно так – це знимки майже відповідають кольорам і вражінням. Наверху вже було доста вітряно і шальоно холодно. Я досліжував ті всі подорожні цвіхи і болти, цегли і текстури, морози і сніги. _MG_0081

Вони були вперше, вони були незайманні, ще…ніким…І той корабель таки пливе, маневрує і жиє у часі поза простором. Але перше нищить його далебі більше другого. І лише поверху майорить жовто-блакитний прапор, хоча сюди більше пасував би біло-червоний. Поглянувши в останнє у вись обсерваторії, як колись дивилися на астролябію, я пішов далі, лишаючись дещо тут, або лишаючи себе тут, щоб віднайти/ся. Далі дорога назад, без принад, дещо спуск до води, намет, спальник, тепло…

А: В наметі Хвві як завше, влігся спати і сказав збудити його коли буде гречка…ось і гречка готова…возбуждаю Хвві, він мичить щось, крутиться, потім каже: «Можна щось робити, а можна щось не робити», перевертається на другий бік і засинає))))
Їмо з Брамсиком гречку, розсуждаєм про умні вєщі і тут чуємо що по тенту щось починає шуршати, то з одного боку, то з протилежного, наче якась істота ходить і треться тілом об тент. Ми завмерли, сидимо слухаємо, обом якось троха сцикотно. Кажу Брамсу, відкрий вхід, він каже, та ну нафіг, і перелазить ближче до середини намету, я легенько відкриваю двері…шурхання стихає…вимикаємо світло…сидимо і слухаємо, ось знов шарудить щось…тут помаленьку до мене починає доходити що це дощ який легенько стукає по тенту, мабуть перетворився в сніжок і він час від час сповзаючи шарудить….відкриваю тамбур і перед нами відкривається казкова картина – галявина вся вкрита свіжим снігом…як від серця відлягло одразу))))
Так як сухими залишалась лише одна пара шкарпеток, в туалет доводилось виходити босоніж, сніг обпікав своїм жаром ноги і бадьорив сонний мозок )

_MG_0114Мушу додати що ця ночівля була певно найприємнішою з усіх моїх ночівель в наметах, спалось безпробудно, солодко і тепло, наче дома у своєму ліжку. Встали о перед 7ю, поїли, зібрались і десь біля 9ї рушили на чорногірський хребет.

Віднайшовши потрібний відріг від дороги на хребтик – почвалали ми до вершин. Було файно торувати новенький сніг, згадуючи, що десь там, якихсь парканадцять км назад жиє осінь. Видимість була 50м, тому просто було видко стежку, що вже була займана слідами, на вигляд ніби лисиці .може якась куниця.

А:На одній з зупинок, мені в голову прийшла ідіотська ідея ліпити печенька зі снігу і поливати їх шоколадним згущиком-передати не можу як то була красота «Один з мудил. Ето кайф, марожено!». І дійсно на смак було як марожено, крім того марожено дуже важко дістати на чорногорі, а ми дістали-щастю не було меж, при тому що їли всі, навіть Композітор який спочатку казав що ето ніпрілічно таке їсти.))

Далі був обід, дзвінок водієві Дімі, щоб він нас забрав з Бистриця, на що Діма повідав що дорога до Ворохти буде «стояти» 350ре, а до Верховини 200, звалу не було тому домовились на сему години в Бистириці._MG_0176

Трішки відбившись від маршруту – траверснули Ребра, відповідно, і проґавили поворот на Шпиці. Тому довелося траверсувати інші кілька вершин назад до роздоріжжя, щоб не набирати дурної висоти. Хоча по жіпіесам ми і в попині не мали вийти на Шпиці, а якимись іншими шляхами спуститися в котлован, ми все-таки до них вийшли. Всі погодилися, що це найбільше і найсильніше слинотекуче споглядання за похід. Мало слів якось було, щоб передати ці прорви скелі зі землі, і впадини до низів. Масштаби на грандіозні, ми вешталися і повзали перед цими монументами – тащилися одним словом.

Потім звірившись з польською картою почвалали по стежці, яка різко звернула праворуч, але кудись вона та й мала вивести – думали ми собі і спускалися далі. Де-не-де вона губилася, то в скакувала в скелі, цикоти, жерепи. Це все було притрушене снігом, а потім густющим туманом і вологою – видавалося близьке розміщення річки. Але поламавшись крізь ці всі буреломи ми вийшли до річки…
Далі дорога вниз, знову вниз!? – але дорога. Хлопці вже не на жарт потомилися, понамулювали ноги і просто вже були добряче знесиленні. Брамс відмовлявся їсти ,і то мене дуже насторожувало – він не збирався йти кудись з Бистриця, а хто-зна як воно далі складеться…

А: І тут нам мега пощастило, йдемо по дорозі вже в селі і бачимо УАЗік який підїздить, яке ж було наше здивування коли ми дізнались що це саме той Діма котрому ми телефонували з хребта. Було важко повірити що і він і ми прибули в точку зустрічі рівно у встановлений час. Більшого щастя певно бути не могло, як потрапити в УАЗ весь пропахший в середині бензином, але теплий і рідний, в якому нас кидало як пірїнки на вітрі зі сторони в сторону, всіх гріла думка що цей весь шлях не доведеться ще години 2-3 топтати до траси.
Довіз він нас до Верховини за 300грн. де ми одразу пересіли в автобус до Франика, так як чекати до нічного раховоза нікому не хотілось. В Франику довелось чекати до 1ї години ночі на наш поїзд до Львова, за цей час втоптали вже традиційно місцеві хот-доги, випили запашного чаю, постібались з сплячого Хвві. До слова, ми з Брамсиком пересувались як інваліди, в мене боліло коліно і стопа, в нього теж якісь члєни, це мабуть прикольно з боку виглядало-але тоді нас це турбувало найменше.

Прокинувшись посеред спроб поспати, помічав різні картини, але то було щось далеко посіяне снами і підсвідомістю, тому давав змогу ногам/рукам відтекти і далі намагався згаяти час до потяга… Потім заплигнули у вагон. Пачка печива увійшла якось вільно – печиво за печивом, тепер можна і поспати. Сон не дуже клеївся, слухав музику, ще підтримував розмови, хотів почитати книжку, але вона так і проїхала на столі до самого Львова…Львів…

А: Нічне таксі, неслось по місту яке от от почне просинатись і поринати в бюрократичну малозначущу і нікому непотрібну рутину, яку люди самі для себе створюють, мабуть для того щоб їх ночами не мучила совість…..Але це все почнеться за кілька година…а зараз тиша, морок, волога дорога, Потап і Настя Каємнскіх…і прощання з хлопаками, з якими було прожито ці два дні. Два далеко не найгірші дні мого життя….

Прийшовши доміу, розпакувавши речі, зарядивши пралку – ліг і дивився в стелю, вона така була прозора і нетутешня… Потім трішки Самати, – картинки сталі дуже кольорові і почали приходити деякі підсумки і вражіння зробленого/проробленого. Нахлинули хвилі ейфорії…і фільм мене ніяк не зміг зморити на сон, так і пролежав у приливах спогадів і деталь до самого ранку…А далі нові будні, які обов’язкового потрібно розбавити чистою водою Свого Високого Джерела.

А: …дякую за гарну подорож і ще кращу компанію…як будете їхати в кафе “Ластівка” або у Дубки, то кажіть-не встидайтесь))))))

Залишити відповідь