Один день з життя велотуриста
Вот і пролетіли ще одні вихідні, ще одна захоплююча подорож, ще одна сотня кілометрів, які поповнили мою копілку спогадів, приємних вражень і нових знайомств. В цей день було нас шестеро: alex, Петро, я і три наших коня.
Як і домовлялись в темі «Плануємо», зустрівся я з Алексом на головному вокзалі. Петро заскочив у вагон в останню хвилину – проспав… Все, їдемо улюбленою Мукачівкою, знайомі лиця провідників (пора для нас знижки робити як для постійних клієнтів), я роблю англійську на понеділок, Петро розважає Алекса розмовами… Тунель, Синєвиде, вигрузка з вагона, старт.
До Тустані доїхали швидко і без проблем, напівголі дерева і холодний вітер говорили про те, що золота осінь завершується. Єдине, що тривожило: біль в стегні Алекса. Ну а далі нас чекав кроскантрійний підйом з Тустані в Східницю.
А далі супер спуск в центр Східниці.
Оцінивши тверезо наші можливості, було прийнято рішення не їхати в Турку через Майдан, а звернути на Бідбуж через перевал. Спуск був вартий тих старань на підйомі. І ми непомітно проїхали зо два десятка кілометрів.
Все було чудово, аж поки ми не зіткнулися з місцевим бидлом, яке йшло по середині траси по роздільній смузі і слухало радіо. Побачивши нас, воно кинулося прямо під колеса. Швидкість 36 км/год, Алекс різко тормозить, я вдаряюсь в ліве перо Алексового байка, мій ровер зразу зупиняється, а тіло летить, довго і далеко, через руль, Петро пробує то все об’їхати, але марно і поповнює ряди лежачих на дорозі. На питання: «Чого ти лізеш на середину дороги? А якби ми на машині були?» бидло почало виправдовуватись, що машини сигналять, а ще, що як йому сі схоче, так воно і ходить. Хлопці мене ледве стримали… Але то нічо, зато буде шо згадати.
Так цікаво ми добрались до Самбірського району
Під самим Самбором на привалі на потішив вот такий друг, який встиг, поки його фоткали, запхати голову в рюкзак і свиснути звітам три пряника.
А біль в стегні все посилювався і посилювався, і вже ніякий фіналгон не помагав.
Тому в Самборі Алекс на відмітці 80 км завершує покатушку. А я з Петром беремо курс на Мостиська.
Дорога була важкою, спуски-пійоми добре вимотали, але назва села Буховичі нас розвеселила. Мало того, місцеві жителі не словом, а ділом гідно представляють своє село:
На виїзді з Сам бора був знак «Мостиська 30», насправді ж за спідометром до вокзалу було «Мостиська 40». Електричка поїхала 7 хвилин тому… Ну що ж робити, треба їхати в Судову Вишню. +20 км і ми на місці
Півторигодинне очікування поїзда. Приїзд на приміський. Завершився ще один день.
Дякую Алексу і Петрові за компанію, а форумчанам за перегляд.