Славське-Свалява, в горах ще літо

В четвер подзвонила Аліна з консультаціями оптимального проїзду до Шипота. Ностальгічні спогади випливли з глибин моєї підсвідомості. В п’ятницю план Аліни по штурму Шипота зі сторони Славська накрився мєдним тазом, але я вже не міг втриматись, щоб не поїхати. Як завжди назбирав пару-дві незмінних однодумців в лиці Коно, Нікалаіча і Назара. Погода обіцяла шептати.

Зранку на вокзалі відбулась рокіровка: замість Назара приїхав Хві. І ми в чотирьох погрузились у вагон. Народу-туристів було немало, навіть знайомі квантові фізики, з якими колись вчився, і ті вирушили в гори. Вигрузились в Славському і покрутили в сторону Волосянки. Тут був перший облом: я думав вітру між горами не буде. А воно так дуло в лице, що я не чув, що мені Нікалаїч говорить. Коно хотів розвертатись, але матюкався і їхав вперед. До вершини переїхали два потічка. Повсюди відчувалось, що недавно в горах йшли дощі. Викрутили на хребет між Ялинкуватим і Новоселицею, орієнтир – старий угорський камінний хрест.

Від нього вгору, що на наступній фотці, але їхати по правій дорозі, яка потім іде вниз в Новоселицю:

Спуск в Новоселицю був веселим, особливо на початку по гострому камінню на пробитому колесі: поки загальмував, думав обід накриється, як це було в Коно літом. Ну якось обійшлось. Поки міняв камеру, Хві теліпав язиком про сердечка на роторі, інтимний банан і ще щось там. Загалом спуск виправдав всі сподівання: болото, калюжі, швидкість. В Новоселиці почався невеликий асфальтовий кусок до Голятина.

В Голятині не був два роки і, щоб не провтикати правильний поворот, спитав в жіночки на «Україні», куди нам звертати, щоб через хребет вискочити на Келечин, вона показала, але сказала, що ми там не проїдемо. Ну це понятно. І ми поїхали через село серпантином вгорку. Якраз люди виходили з церкви, бабуські хрестились від одного нашого вигляду і не безпідставно.

Підйом порадував як мене так і Нікалаїча: багато віражів, ґрунтовка, місцями круто, навколо гарно. Виїхали на хребет звідки було видно з одного боку вершину з попереднього нашого підйому:

Там же зробили перекус, 12 година як не як. І тут дзвонить Назар: «ви де? Бо я вже в Сколе! Своїм ходом» Фігасє, подумав я сє. Їздить тут в Карпати, як в магазин за хлібом. Домовились у Воловці ще раз сконтактуватись і рушили вниз на Келечин. Я знав одну дорогу – по річці. І сподівався, що в середині листопада ми нею не поїдемо. Але тут був другий облом: ми нею поїхали:

Добре, що було +18 і ми швидко вибрались на асфальт. В Пилипці Хві нас покинув, поїхавши через Шипіт на Мекку фотодрочерів – Боржаву, аргументуючи це тим, що дороги між Воловцем і Свалявою повз залізницю нема. А ми покрутили через перевал Гукливий на Воловець.

Спуск в Воловець як завжди миттєвий і як завжди Коно-людина-ядро, десь там попереду, ми з Кольою тільки заздрісно зітхали… У Воловці були в 14.10. Часу купа – можна спокійно крутити через Вовче вздовж колії на Сваляву. Назар не встигав до нас приєднатись. Спочатку все було зашибісь: широка ґрунтовка, яка йшла то над колією, то під нею, то перетинала її. І як тільки ми обрадувались, що все так круто, маліна закінчилась: спочатку калабані, дві з яких глибші за втулки – перевірено мною і Коно, ноги повністю мокрі, пізєц каретці вже десь близько. Тут наступив третій облом: дорога перетнула річку (або навпаки), мостів нема, парома теж… І чого ми не фотодрочери? Були б зараз десь із Хві високо в горах. Коно був анстопебел – вєл в руки і вперед.

Коля не мав жодного бажання лізти туди, бо не мав сухого одягу. Я вагався, але примазався до Нікалаїча і ми бігом, поки немає поїзда, побігли по шпалам і по вузькій обочині залізничного моста. Потім ми пересіклись з Коно і рушили далі. Таких «переправ» було три штуки. Далі Вовчий і фінішна точка. Всього між Воловцем і Свалявою 29 км пригодницької траси – чудовий маршрут на літо.

Загалом накрутили 95 км. В поїзді до нас підсів гудронщік-Назар з чистеньким блискучим байком. Поїздка вдалась на всі 100, взагалі мало віриться, що через два тижні зима.