Транс-карпатський велопохід “Гірські водоспади”
Нарешті зібрався чирканути кілька слів про наш мегавелопохід.
Отож, задум був здійснити грандіозний рейд по водоспадах і незнайомих місцях Карпат, в спортивному стилі і з «жестяками». Але грандіозність виявилась занадто грандіозною і всі розумні люди сказали дружно – «нафіг нужно!». А втілювати в життя дану феєрію лишились самі крєпкі/безголові – я і Борман.
Отже поїхало нас двоє. І забігаючи наперед скажу – доїхало теж двоє.
День 1.
І от з поїзда Київ-Ужгород наші колеса ступили на благодатну землю Закарпаття. В Ужгороді нас цікавив замок, «тут вже дешеві помідори»(Борман) і місце для пожрать.
Оглянули:
+ замок – гарний, відреставрований, з купою музеїв унутрі, за 15 тугриків з рила;
+ центр міста – старовинний, без машин, а де з машинами, то дуже тісний;
+ місцеву маладьож жіночого полу – пайдьот;
+ річку Уж – тут ми з’їли банку заліщицької квасолі з м’ясом і вищеоспіваними помідорами, а ще кілограм куплених черешень (на двох було забагато).
Загалом місто сподобалось.
Далі було с.Невицьке з одноіменним замком. Туди веде асфальтована дорога з жовтими нечастими маркерами, потім ясвальт змінився на камінюччя, зате маркерів стало багато. Матюкаючись ми виперлись майже на хребет, де місцева бабця сказала нам, що це велотраса, а замок набагато нижче. Полаявши трикляту велотрасу і полазивши по черешнях спустились до замку. Гарний замок, найкраще, що я бачив. Дуже старовинний і дуже незвичний для наших просторів. Навіює легенди про графа Дракулу…
Потім знову траса, села, Тур’ї Ремети, Туриця, Туричка. На табір впали за с.Туриця в шикарному місці, на березі річки.
За день – 47 км, час в сідлі – 3 год. 45хв
День 2.
Підйом о 7-й, сніданок, збори. Світить сонечко. Дорога плавно набирає висоту, села стають все меншими і зеленішими. От і Лумшори. Звідти їдемо вгору через всякі турбази, під попсовий акомпанемент до Лумшорського водоспаду. Побачивши водоспад, одразу виникла ідея купатися у кожному з намічених водоспадів (потім ця ідея зникла). Посвітивши голими задами перед нашим великим і гарним новим хватоапаратом починаємо підйом до озера Комсомольське, а звідти далі – на Руну. Перед самим озером у мене (а точніше у мого велосипеда) стався прокол хвостового колеса – перший і єдиний за весь похід. Дотягнувши до славнозвісної бетонки, почали і їхати.
Випхавшись наверх, полазили по тих дивних і цікавих руїнах військової бази і поїхали донизу, де нас чекав наступний водоспад – Войводин.
На табір впали за с.Тур’я Поляна, попередньо затарившись місцевими молокопродуктами, які ми жували і пили весь наступний день.
Відстань – 67,5 км, час їзди і штовхання – 6 год. 34 хв.
День 3.
День почався з солодкого сиру з кефіром і через с.Порошково котив «дуйки асфальт сі скінчив» на хребет, в супроводі кефіру і місцевих пацанів на велах, які викликались на роль «жіпіесу». То був чудовий підйом у затінку дерев, а на хребті нас чекало мальовниче село Пузняківці. Потім почався чудовий спуск (де я зловив рубля) аж до Кольчино (де ми набомжували аличі і покупались у місцевому жабнику). Перед Мукачево завернули в Лавкове, де в кар’єрі нас чекала кримська спека і пересохший водоспад, з якого я ледве нашкріб пів фляги води.
Спека була страшна, тому перед екскурсією по Мукачево ми більше години розсікали води Латориці, лежачи на пузі посеред річки.
Місто зустріло нас чудовими пейзажами місцевих красунь, тому екскурсія проводилась у спішеному порядку… ну, щоб усе роздивитись. Потім поїхали до замку, де крім симпатичних дівчат зустріли якогось міністра якоїсь оборони і звйозд угорської естради.
Далі почався дощ, який переріс в зливу, яку ми зустрічали естафетою по розкладанню намету, неподалік водоспаду Скакало.
Відстань – 72,4 км, час в сідлі – 5 год. 08 хв.
День 4.
Ранок почався з купання у водоспаді. Далі була дорога з черешнями і Свалява, звідки ми «короткою дорогою» (по залізничній колії, лопухам, річкам і вирубковим болотам) добралися до Воловця. Ця дорога і стала початком тих знущань, від яких дохнуть коні.
Але наші коні – алюмінь! Тому вони промовчали і понесли нас на перевал між Воловецьким і Міжгірським районами, а звідти під Великий Верх, до Шипоту, де ми і стали на табір.
Відстань – 66,7 км, час в сідлі – 5 год.
День 5.
Всю ніч і до обіду ми слухали пісню дощу. Потім це безобразіє припинилось, тому пообідавши і скупавшись у Шипоті, ми попхались на Боржаву. Дорога проходила вздовж канатки, по коліна в чорницях і з велом на шиї. А в цей час над нами мирно пропливали даунхілєри зі своїми матациглями і інші люди, привітно махали нам ручками і кричали: «Ви запічатлєни!». Майже на хребті нас застала злива, яку ми пересиділи в імпровізованому сховищі з поліетилену, рюкзаків, велосипедів і нас. Потім розпогодилось і ми гарно проїхались Боржавою до сідловини під горою Ополонок, де і заночували.
За день – 15 км, час – 3 год.
День 6.
Ранкове штовхання по росі, кущам і чорницям до перевалу Переслоп, переросло у зникаючу і зарослу дорогу з каменюками і бродами. І закінчилось у селі Тюшка, де нас нагрузили безкоштовно двома літрами молока, які ми вдячно хряснули з медом і свіжим хлібом.
Потім було Міжгір’я і дооооовгий підйом на перевал, а звідти швидкий спуск в с.Синевир. Там, залишивши велобаули у людей, чемпіонськи зганяли радіалку на озеро Синевир (швидкість була за 30 км/год). Далі була Колочава і Теребовлянське водосховище, яке просто вражає своєю красою, якби не тонни сміття по берегах. Але місце для ночівлі було шикарне. Доречі, єдиний день, коли ми готували на дровах, бо закінчився бензин у пальнику.
Відстань – 102 км, час в сідлі – 6 год. 32 хв.
День 7.
Подивившись на бункери лінії «Арпада», ми знову повернулись в Колочаву і звідти поїхали на перевал Прислоп. Там нас чекав гарний перекус і не дуже гарний (м’яко кажучи) спуск, який проходив по багнюці, каменюкам і іншим «приємним» елементам дороги, яку змила повінь. Там же натрапили на свіжі сліди ведмедя. Перед самим спуском в Комсомольське зустріли дуже привітну і симпатичну мавку, яка повернула нам почуття душевної рівноваги. Заспокоєні, таким чином, ми докотили до Усть-Чорної, де біля пам’ятника «вєлікаму пакарітєлю карпатських лісів» (в десять мої зростів), повернули в долину р.Брустурянки на Лопухів і далі.
От з цього моменту і почався хеві-метал. То була сама паскудна дорога, яку я знав (точніше, яку знав мій зад). Вона була довга, вона була кам’яниста, а з Пляйської долини вона перетворилась в ееее…. говно… І так до самого перевалу Легіонів, де ми і впали на табір.
За день – 65,3 км, час в сідлі – довго…
День 8.
Всю ніч і до обіду ми слухали пісню дощу. Але це безобразіє не припинилось і після обіду. Тому з’ївши останній рис, під проливним дощем, ми почали сплав з Легіонів в Бистрицю. Там, у затишному кафе, їли борщ і вареники зі сметаною, під акомпанемент реаліті-шоу «Женісь на курві», де на одного нещасного претендувало аж цілих три…
Лінь оволоділа мандрівними душами і вирішили вони напроситись на хату, що і зробили. Там був душ, ліжко, телевізор…. а, і ше був Сірьога Звєрєв, заради якого, власне кажучи і включили телевізор. Просто пісня групи «Тік» заінтригувала….
Пропливли – 12 км, час в сідлі – не довго….
День 9.
Наступна наша ціль – село Букове і Бухтівецький водоспад, куди ми докрутили під дощем. Зате водоспад нас порадував своєю потужністю і повноводністю, а заодно і бонусом, у вигляді ще одного водоспаду неподалік. Так як ми були там в обід, то було прийнято рішення валити радіалку через хребет на Маняву, незважаючи на проливний дощ. І ми повалили…. Дорога була болотяна і мокра, а на спуску перетворилась на стежки, якими тягають ліс за допомогою коней, з дебелими калюжами, хабазами і глиною…
Дорога до Манявського водоспаду являла собою бродіння з одного берега річки на другий по деревах або вбрід і з велосипедом на горбі. Зате видовище, яке відкрилось нашому взору просто захоплювало дух. Далі був Манявський скит і човпання під дощем назад. Загалом цей день відзначився великою кількістю цікавих об’єктів, мокрим до нитки і брудним одягом, слизькими і крутими спусками, непомірним навантаженням на гальмівні колодки і кількома зачьотними фразами.
Діалог під час купівлі молока:
– Борман, з якого боку зазвичай доять корову?
– здається з правого, якщо дивитись від корми до носіка.
– ти я бачу такий же олєнєвод, як і я…
В наметі, під час перегляду фотографій:
– тре було краще сфоткати оту продавщицю морозива (чарівна дівчина в Мукачівському замку).
– да, зараз би милувалися її краєвидами…
Відстань за день – 64,5 км, час тягання і штовхання – 6 год. 27 хв.
День 10.
Наш похід, як казав Борман, перейшов в експедиційний ритм. Спали до 8-ї, збирались неспішно, але їхали по графіку і всюди встигали.
Так от, повернувшись до р.Бистриці, ми повернули в долину Зелениці, де відвідали водоспад у с.Чернику, а потім водоспад Кудринець (який мені надзвичайно сподобався), хряснули 1,5 л чудового домашнього кефіру, та й подались на перевал Переслоп, що над Яремче. По дорозі нас чекала переправа через повноводну річку по трубі, яка бадьоро висіла метрів з п’ять на землею. І під уже звичний дощ ми попхались з Переслопу вниз долиною Жонки, по воді і каменюках і на стертих вщент передніх колодках у Бормана.
Табір в м.Яремче, на березі Прута.
Відстань – 50 км, час в сідлі – 4 год. 57 хв.
День 11.
День почався з пошуку гальмівних колодок у «афігєнно продвинутому центрі Велокраїни», які ми так і не знайшли. Одразу за містом у мене, не витримавши лихої долі, порвався ланцюг. Ланцюг я швидко полагодив, а Володя їхав майже без гальм до самої Ворохти, де ми випадково надибали на прокат «Зелений ровер», де випадково виявилась пара потрібних колодок.
А ще, експериментуючи з паливом для нашого пальника, Борман підпалив асвальт і мало не спалив трасу.
Потім був Заросляк і табір біля витоків Прута.
Відстань – 57 км, час в сідлі – 4 год. 30 хв.
День 12.
Операція «Говерлянські водоспади» була проведена у формі мокрого бліцкригу (радіалка під дощем), а далі нас чекала стежка на озеро Несамовите повз метеостанцію Пожижевська, по якій ми спочатку їхали, потім несли, а потім позли по жерепу і каменюкам вверх. І після цього всього зустріли табличку з написом, що на озері заборонено ставити табір, а дозволено лише спостерігати за явищами природи… І поки ми спостерігали за тими явищами під дощем, в тумані і з ровером на плечі, природа ставила над нами експерименти термально-турбулентного плану. Як казав Борман: «Якби у мене велосипед впав у обрив, то я б за ним уже не поліз».
Було мокро, був вітер з зарядами снігу, а ше був +2 за цельсієм. В такій халепі ми і добрели до озера Бребенескул, де стали на табір.
За день – 12 км, час – годинник змерз.
День 13.
Зранку був придуманий надзвичайно ефективний девайс – на руки одягались шерстяні шкарпетки, а поверх них целофанові пакети. Це дозволило нам без пригод (не рахуючи втрати мого велокомпа) донести велосипеди до Вухатого Каменя, а звідти, через Дзембронський водоспад і до Черемошу. Потім був смачний борщ і зустріч з друзями у рафтинг-таборі Турклубу і дорога на Верховину, Криворівню і Бережницю. На табір стали у с.Бережниця, де місцева бабця пригостила нас парним молоком, яке було знищене на місці.
Відстань за день – 48,6 км, час – 2 год. 57 хв. + таскання по Чорногорі.
День 14.
З Бережниці на хребет веде «дорога тисячі воріт», які ми задовбалися відкривати і закривати. До того ж ще й у Бормана тріснуло кріплення багажника. Але багажник був поремонтований, ворота пройдені і почалась кінська стежка темним лісом, яка вивела нас на глиняне мєсіво, яким ми зсунулись у село Шепіт. Там нас люб’язно пригостили молоком на шару. А ще там знаходяться водоспади, до яких ми і прямували. Потім були Шешорські водоспади, Косів і місцева «Косогара» (так ми прозвали косівські пороги), Черемош і пряма дорога на Чернівці через м.Вижниця. На табір стали біля села Мілієве, на сінокосі і під дуже рясною черешнею.
Відстань за день – 77,8 км. Час в сідлі – 5 год. 46 хв.
День 15.
Останній день. З самого ранку ми сидим під черешнею з банками і хто з чим може і трамбуємо туди ягоди для перекусу в поїзді. Запас, однако…
До Чернівців залишилось 55 кілометрів і ми їх подолали за дві години!
Потім ще була фотосесія біля знаку «Чернівці» і памойка в Пруті, щоб у поїзді не відлякувати людей «молодецьким духом». А ще була екскурсія по місту під дощем (в мене після тої бруківки боліла щелепа) і дорога додому. А потім ще був нічний 25-ти кілометровий марафон до Умані через ліс, де я мало не лишив свої підошви у болоті.
Ось так і завершився наш похід. За 15 днів проїхали-пройшли-проповзли-перетнули-перебрели купу перевалів, хребтів і вершин, доріг і бездоріжжя, стежок і річок…відвідали 20 водоспадів і накрутили 830 км.
Велосипеди вижили.