У гості до Ушби

Местія - оз. Корульді - льодовик Ушби - Гулі - Мазері
26/08/2016

Кожен бескидівець рано чи пізно хоче закрити деякі старі гештальти. Грузія була для мене одним з таких. Планували ми її не геть ретельно, більше опиралися на досвід попередників, що тут доволі все просто – як в плані навігації, так і в плані комунікації. І в деякому сенсі так і було. Але мова буде йти не про загальну мандрівку, а лише про малий, але повний пригод шматочок подорожі у 2016 році…

Местія

Як і більшість туристів ми прибули до Местії – серця Сванетії. Взявши у туристичному центрів кілька карт, закупившись продуктами, що нам бракувало, рушили на маршрут. Відповідно вийшли доволі пізно. Сонце починало припікати, в повітрі висів запах кінзи, яку вже важко було їсти, після кількох днів тут. Набір висоти чималий, градієнт такий в Карпатах рідко зустрінеш. Сонце палило дедалі сильніше, але через кількасот метрів ми зайшли в ліс і стало суттєво прохолодніше. За кілька годин таки викарапкалися на хребтик. Очікування – простір, незайманність, самотність. Реальність – всюдисущі бусіки міцубіші, черги туристів. Нема на то ради, йдемо далі.

Гориу справа

Дорога по хребту була б геть не цікава, якби збоку не майоріли неймовірні пасма гір. Дивитися не передивитися. Тому йшлося легко, вітерець підсушував нас. Так не геть виснажливо ми дійшли до озер Корульді. Тут якраз мека всіх туристів. Ну і коней, що паслися тут цілодобово. Нам же хотілося менш шумного і людяного місця, тому рушили далі.

Власне самі озера

На треку було місце для стоянки. Почали сходження на ще один хребтик, градієнт був ще жоще, плюс під ногами гравій, який цілий час осипається. Ми засумнівалися чи варто продовжувати рух, бо підйом ставав все складніший. Але назустріч йшла сім’я з двома дітьми, десь 3 і 5 років, що підтвердила, що там дійсно є непогане місце для ночівлі. 

І от ми йдемо вже ялинкою, бо рівно нереально. Впираємося в пасмо скель, котре ну ніяк не вилізеш. Починаємо обходити, знаходимо рівне плато зі снігом, думаємо про варіант ночувати тут, але осипи дуже небезпечні, лізимо далі, завітне місце стоянки вже зовсім поруч. Я йду в розвідку і бачу, що місця там то нема, хіба на якийсь бівак. Кругом скелі, намет ніяк не поставиш. Починає тихо вечоріти, нервуємо вже обидвоє. Але знаходимо на карті ще одне місце для ночівлі, яке по всім параметрам має бути нормальне. Все було би добре, якби не різкий градієнт з колуарами. 

З горем пополам доходимо таки до того місця. Вже було доволі темно, поряд ні душі, тільки тихо гуркочить вода з льодовика Ушби. Ми тоді були шалено вдячні Богу, що такі нуби дійшли та ніц не вчворили собі. Швиденько розклали намет, вже навіть не пам’ятаю чи варили щось, бо ніяк нерви не могли вспокоїти…

Ранковий несподіваний кайф

Ранок був просто фантастичним, коли ми виглянули з намету і побачили її – дух захоплювало. То було дуже сильно, красиво та неймовірно. Гарно підкріпившися поволі рушили далі, по стежці на карті. Все йшло гарно до моменту, коли стежка обірвалася і продовжувалася вже через 20 метрів прірви. Довелося трохи повертатися і пробувати лізти ущелиною. Найстрашніший був самий початок, ногами не було за що зачепитися, але ущелина була вузька і можна було впиратися руками і, власне, ногами в боки, потім градієнт трохи зменшився і вже майже не тряслися руки і ноги. Дуже рятували трекінгові палки, без них була би дупка. Потім почався гравій, і разом з ним полегшення, – зменшення градієнту. Якихсь 200 метрів ми лізли три години. Все життя пробігало кілька разів перед очима. Далі перебралися через вал, зарості борщівника (звідки він тут?), і кохані, майже рівнинні озера Корульді. Ми щасливі, оглядаємося назад і ще раз пересвідчуємося, що ми таки везучі та не геть розумні.

Кунь

Далі довелося ще кілька кілометрів топтати назад. Ну а далі нас чекала чарівна траверсна стежина. Дуже гарна і спокійна. По дорозі піджерали ягідки, дуже багато джерел смачнющої води. До нас причепився пес, ми тримали його на відстані, та він все більше наближався і вимагав щось смачненького. Я з дурки кидав каміння, пес думав, що то якийсь харч і плигав за ним у вирви. Настя навіть думала, що ми його загубили, але він щораз повертався за кілька хвилин. Так дійшли ми перехрестя та підйому на хребтик.

Невгамовний пес

Було вже дуже важко йти, враховуючи купу пригод. Ще й стежка вислизнула від нас, тому йшли по компасу. Майже не блудили. Спека почала згасати і ми розуміли, що вже недалеко до вечора. Таки викарапкалися на хребтик, по дорозі зустрілу купу українців, цікаво було спілкуватися. Зі хребта вирішили спускатися в Мазері. 

Спуск виявився доволі прикрим. Після години спуску ми вже були ніякі. Саме сцикотно було минати отару з биками, старалися подалі. Все далі вниз спускалися і шукали пристанку, де б то намет прилаштувати. А ще ми хотіли старий храм зовидити, десь він був по дорозі. Не дійшли до нього, знайшли гарну місцину біля річки, майже рівно, та ще й травичка. Гарно попоїли та й лягли спати. Ближче до півночі трохи почав гуляти вітер і я вирішив розтягти грозові відтяжки. І тільки-но я закінчив як почалася буря, град і повний тундершторм. Думали що намету капець, в голові прокручував можливі варіанти зборів вже! і спуску вниз. Але враховуючи те, що дорога веде по річці – відкинув їх. Буря втихла за пів годинки як ніби і ніц не було. Тільки земля вкрита градом і гарно підсвічена місяцем.

Вранці швиденько зібралися і помчали донизу. За 50 метрів побачили, що ночували біля самого храму. Спускатися ставало сумніше, бо вже були в лісі та не було видко гір. І десь до обіду ми спустилися, правда довелося ще двічі мокнути. В Мазері без проблем знайшли житло та продовжили відпочинок. Але то вже інша історія…

Учасники мандрівки:

anastasya-may та hvvi

Залишити відповідь