Вело-Дністер

День 1

м. Чортків – с. Джурин – Джуринський водоспад та урочище Червоне – с. Попівці – с. Шутроминці – с. Устечко, 67 км

Старт походу однозначно був оптимістичним. Зранку на залізничному вокзалі зустріли Андрюху, що ще з четвертої ранку вичікував усіх та катався потрошку світанковим містом, і пішли запаковуватись в дизель у напрямку Чорткова. Приємно потішила, між іншим, наявність у потязі місць під велосипеди, що значно спростило життя як нам із нашим усім багажем, так і іншим пасажирам. Поки до Чорткова добрались погода вирівнялась, хмарки усі зникли, отож на маршрут виїхали, коли бадьоренько світило сонечко. Між іншим, треба зауважити, що погода нас ой як потішла. Не зважаючи на песимістичні прогнози, якими лякали нашого Ігоря на шприхівському форумі, протягом усього походу нам привітно світило тепле сонечко, і під його промінням легко крутились педалі сухими грунтівкамиSmile 

Біля чортківського поштового відділення нас уже чекали Слоник і Оксанка. Близько полудня після усіх допаковувань і перепаковувань п’ятеро велосипедистів стартували від Чорткова у напрямку Джурина. Чортківська траса сама аж просилась під колеса. Тож перші кілометри на спідометрах з’являлись напрочуд швидко. До того часу, поки не довелось за маршрутом звертати із траси на грунтові сільські дороги. Ніколи, чуєте – ніколи!!! не питайте дорогу у місцевих. Вони не зрозуміють вас, ви не зрозумієте їх. В результаті нічого хорошого з того не буде. Підтверджено ганебним досвідом. Після того, як дядечко отак впевнено махав нам рукою – та чого вам їхати отак далеко, отам поверність, ближче буде!, для того, щоб вибратись на дорогу, їхати (ок, не їхати, пробиратись, хоч хлопці якимось чудом доволі-таки справно їхали на велосипедах) довелось через соєве поле, а то далеко не найкраще пориття.

До Джуринського водоспаду їхати спочатку не планували, але виявилось, що двоє учасників там досі ще не були, тож по дорозі завернули в урочище, помилувались чудовими краєвидами, швиденько збігали до руїн Червоноградського замку, оглянули водоспад, і стежкою понад річкою Джурин поїхали прямо в Устечко. Оце, мабуть, якраз і було найяскравіше враження першого дня мандрівки – неймовірно красивий осінній ліс, і запах грибів, що витає у повітрі.
Ну що ж, в Устечку стали на ночівлю, швидко повечеряли та розійшлись по наметах – завтрішній день обіцяв бути напруженим, кілометраж повинен скласти більше сотні кілометрів.

День 2

с. Іване-Золоте – м. Заліщики – с. Касперівці – с. Зозулинці – с. Синьків – с. Колодрібка – смт. Мельниця-Подільська – с. Дністрове, 103 км

Другого дня прокинулись ще затемна, щоб до восьмої уже крутити педалі. Правда, поки пакувались-збирались, до повноцінного сніданку так черга не дійшла, попили гарячого чаю і вирушили в напрямку Заліщиків. Десь за годинки дві правда стало ясно що без снідаку недалеко закотишся, тож зупинились у придорожній лісосмузі, швиденько запарили вівсяних пластівців, поїли, і далі в дорогу.
Ооо, цей день безумовно став лідером серед контрасту відчуттів та самопочуття. До Заліщиків скотились чудовою дорогою, хоч де-не-де на Тернопільщині є хороші дорогиSmile На ринку швиденько докупили гальмівні колодки, мастило, всякі пиріжки, якими тут же швиденько підживились, і поїхали далі. Щоправда, поїхали – це доволі оптимістично сказано. Коли розпочався отой довгоочікуваний підйом на висоту Дністровсього каньйону, таки довелось дружно злізти з велосипедів і успішно штовхати заліхних коней угору. Ок, піднялись. Набрали швидкість на трасі, що веде до Синькова. О, дорога до Синькова!!! За всі дні походу, та що там, і за свої виїзди Тернопільщиною, кращого асфальту я не бачила. Все для того, певно, аби помідори із Фірташевих теплиць не потовклись на українських ямах. А, щее, смачнющі яблука із якогось саду, що просто ну самі просились нам у кишені.

Синьків здивував, в першу чергу висотою пагорбу, під який довелось дертись на виїзді із села. А людям то ж кожного дня там ходити доводиться, а я-то жаліюсь… Десь за Синьковом пообідали, до стандартного меню додались помідори із поля за селом, де Слоник оперативно схопив кілька штук нам на обідSmile Таки добре восени кудись їхати – от що з голоду не помреш, це точно.
Того ж дня відбувся перший прокол шини. Після останнього підйому у Ігоря остаточно спустило колесо, тож довелось клеїти, чому ми з Оксаною безсоромно раділи, валяючись просто посеред асфальту (сил стояти чи ходити, тим більше допомагати після підйому уже не було).

До Трубчина особливих пригод уже не було. Сотня кілометрів за плечима. Цієї ночі в нас була найбільш цивілізована стоянка – зробили біля невеликого водоспаду альтанку, і пічку для вогню. Так що вечеряли, а зранку снідали ми за столом, а не на колінах, як завше.
О, і тут ще не забути висловити вдячність нашому завгоспу Оксані – каша із горохових пластівців – то смачнюча штука!

День 3

с. Окопи – с. Завалля – с. Кудринці – с. Гермаківка – с. Кривче – м. Борщів, 87 км

Третій день обіцяв бути легшим – вже не треба сотні кілометрів, так, десь із дев’яностоSmile Виїжджаємо із Трубчина, милуємося неймовірно гарними Дністровськими берегами, вибираємось на висоту каньйону – і вперед. Мчимо до Окопів, місця, де колись пролягав кордон між трьома імперіями, і, як казали, “півень на три держави співає”. Фотографуєм півня, того, що над написом “Тернопільська область”. Звідти прямуємо вздовж Збруча до Кудринців. Дооовга шосейна дорога, руки втомлюються від дрижання керма на кожному камінчику. У Кудринцях біжимо не замок оглядати – до магазину! Закуповуємо солодощі, вмощуємось на якусь лавку під церковною дзвіницею, та обідаємSmile Голод втамовано, після обіду підніматись нагору до замку щось нема охочих, тож їдемо далі. Якось мимоволі ми не те що заблукали, але навмання їхали чудовим, неймовірно гарним осіннім лісом. Така краса та спокій, що не хотілось поспішати, а просто поволі котитись по опалому листю. Що ж, після лісу та польової дороги другий ремонт – у мене дірка в камері. Андрій, що за обов’язками, був відповідальним за спорядження, швидко клеїть, і за хвилин п’ятнадцять ми знову в дорозі.

Ок, десь від Гермаківки у мене розболілось коліно, тож в думках було одне – тільки б докрутити! Тому чітко пам’ятаю уже хіба момент пошуку місця для ночівлі, і як нас сторож місцевої відпочинкової бази забрав ночувати на їх територію, і наполегливо вмовляв ночувати на ліжкахSmile Ну що, навіть для хлопців стала в новинку ночівля в наметах просто посеред футбольного поля та вогнище на бігових доріжках.

День 4

с. Лисівці – с. Сосулівка – с. Залісся (Млинки), 47 км

Останній день походу був найкоротшим – планували встигнути на потяг, що о четвертій прямує із Залісся до Тернополя. І, мабуть, найбільш атракційним. Спочатку заїхали подивитись замок у … поблизу Борщова, тоді відвідали закинутий промисловий ангар, захований заростями старих дерев. Якимось чином, здається, ця будівля була пов’язана із виробництвом зброъ в Радянському союзі. Зараз люди вирізали із стін весь метал, що тільки змогли дістати. Тільки шматки арматури стирчать.
По дорозі проїжджжали заказник “Дача Галілея”, доволі відомий цікавою рослинністю. Заходимо в лісництво, подивитись на ведмедів, що дивуть там. Ох, не дай боже комусь зустріти такого звірючка десь в горах (Ігор тут-же ділиться спогадами про свою здибанку з ведмедицею із дітками в Карпатах). Тварини не дуже привітні – ще б пак, приїхали, мішками косолапими кличуть, от же ж. Лісник розповідає, як одного разу ведмідь відгриз шмат кирзового чобота надто безпечному мешканцю сусіднього села. Добре, що відборонили, інакше і без ноги міг залишитись.
Ок, до Залісся залишаються вже якість лічені кілометри, а дорога простує через чудовий зруб. І грибників купа. Ігор, затятий грибник, таки не витримує. Тож кидаємо велосипеди і прямуємо в хащі. Десять хвилин – і пакет грибів Ігор ховає собі в рюкзак. А у лісі, скільки не дивились, грибів практично й нема, або ховаються від нас. Що ж. Останні кілометри. Фінішуємо біля нашої Спелеохати. Чаюємо. Залишаємо Слоника, Оксану та Андрюху мандрувати печерами, та поспішаємо з Ігорем на потяг. Три години – і ми в Тернополі.