Вело Південь
Учасники мандрівки:
RocknRollБажання проїхатись Кримом виникло ще зимою, під час пішої мандрівки кримським хребтом. Прийшло літо і з”явилась друга складова бажання – час. І от знайомий дизельний експрес Умань-Черкаси, який мчить зі швидкістю 120 км за 7 годин, везе нас до станції Шевченко, звідки ми і вирушаємо до місця старту.
День 1
На годиннику 6-та ранку і ми з Саньком стоїмо на вокзалі м.Армянськ, першого міста Криму. Поряд на лавках дрихнуть бомжі, перепаковуємся та вирушаємо. Перше враження – гарні дороги, але сильний боковий вітер не дає повною мірою насолодитись їздою.
Від Красноперекопська вітер дужчає настільки, що звалює припарковані велосипеди, але дує вже в спину, тож ми вкручуєм 30 км/год без особливих зусиль. Пейзажі дивують: зрошувальні канали і системи, степ і відсутність підйомів. Однак дороги щедрі на бите скло і гостре камінюччя, майже одночасно пробиваємо задні колеса, ремонт і знову в путь. По дорозі натрапили на сад і зупинились прямо під знаком-застереженням, що там крім персиків водяться ще й песики :but В саду знайшли по кілька персиків і колючку в заднє колесо мого ровера, собаки мабуть були зайняті…
Від с.Котовське повертаємо на грунтову дорогу вздовж моря. Краса неймовірна: пшеничні поля і поряд море (в Криму в цей час жнива), по дорозі натрапили на взірваний дзот часів ВВВ. Ночівля на узбережжі між обривами, за 15 км від с.Міжводне. За день проїхали 122 км.
День 2
Підйом о 5-й. Снідаєм без чаю (за браком води) і вирушаєм. По дорозі заїжджаєм на риболовну пристань за водою, де нас зустрічає якись жидомасон біля джипа зі словами:”Ві чьо … нє відєлі надпісь о злой сабакє …”. “Мужик, кажу, нам води треба”,- він заспокоюється і дає нам набрати воду. Від Чорноморського дорога погіршується, крім того починаються затяжні підйоми і спуски.
Далі був мис Тарханкут, де знаходиться маяк, побудований 1816 року, але доступ до нього закритий – територія російської військової бази. Правда, попросивши води, ми набрали її майже під самим маяком, але фоткати “катєгорічєскі нєльзя”, ну або по 20 грн. Ми побажали їм удачі в туристичному бізнесі, подякували за воду і попрямували грунтовою дорогою вздовж узбережжя тарханкутського півострова.
Дорога там паскудна: каміння, покриті 10-ти сантиметровим шаром пилу (наші ровери одразу побіліли), крім того куча машин і матрасників. Сам берег являє собою 20-ти метровий обрив з білими скелями і зеленою водичкою внизу, в деяких місцях є можливість спуску. Дуже гарно, але і дуже людно. В с.Окунівка вдається вполювати молока.
На табір падаєм на дикому каменистому узбережжі без дров, де я клею задню камеру втретє. За день – 110 км.
День 3
Хай живе українська картографія!!! Я стояв з картою в руках, матюкався і дивився на дорогу Чорноморське – Євпаторія, яка існує тільки на картах, а насправді то 8-ми кілометрова коса, яка закінчується вантажним портом…а далі – море! Ось так ми додали 70 км до планового маршруту, об”їжджаючи якусь довгу солену калюжу. У Сашка розболілася нога, їде ледь-ледь, а завтра ми маємо бути в Севастополі і зустріти там ще одну учасницю нашої мандрівки – Світлану.
14:00 – ми в Євпаторії, стає очевидним, що Сашко далі не поїде. Перепаковую всю спорягу і продукти собі, відчувається – мій велорюкзак явно перевантажений, але треба поспішати, до Севастополя ще 90 км. Ось так за цей день я і побив власний рекорд – 154 км з велорюкзаком (попередній був 140).
День 4
6-та ранку… Я вже кручу педалі… Настрій хрєновий – самому їздити не дуже… але беру себе в руки і вирішую маслать до кінця за будь-яких обставин. Біля Севастополя починаються гори… і серпантини (тобто вверх). 9-та ранку – я в Севастополі. Велокомп показує 46 км, хочеться жерти… мій сніданок явно вивітрився, ну або витік.
Зустрічаю Світланю і починається заплановане днювання: пляж, оглядини міста, екскурсія до мису Херсонес. За весь день їзди по Севастополю не зустріли жодного толкового ровериста…
Потім був переїзд в Балаклаву, звідки морський трамвай доставив нас до т/с Золотий пляж – початку гірської частини маршруту. Лягаємо спати прямо на березі без намету, з видом на мис Айя. За день проїхано 74 км.
День 5
Від Золотого пляжу ведуть круті осипні дороги на хребет. І хоча бобіки там проїзджають, тягнути ровера важко і слизько.
По Світлані було видно, що вона згадує всі ті дурноваті причини, які спонукали її піти в гори, та ще й з велосипедом, та ще й з рюкзаком. А в горах вона вперше… :comando
Після двох шлагбаумів вийшли до руїн якоїсь військової бази, звідти вправо і вверх (поряд джерело), але підйом значно лагіднішає.
Потім був спуск до с.Резервне і знову підйом вверх, але по гарній дорозі до військової бази, там знову грунт і вверх.
Вийшовши на хребет Кокія-бель ми натрапили на асвальтовану дорогу, яка плавно спускається хребтом. Дуже гарний райд, можна валити до сотні, але дорога місцями заросла. Спустились в Орлине, звідти на перевал Байдарські ворота, звідти ледь помітною стежкою і хащами на Ай-Петринську яйлу. По дорозі на перевал є два обладнані джерела, де можна набрати води. За день – 35 км.
День 6
Гірський велопохід – це ходьба з велосипедом, що ми і доводили цього дня.
Спочатку по яйлі йшла дорога, камениста, але все таки дорога… і йшла вона до Чортових сходів. Далі вона повертає в урочище Карадагський ліс, а ми хотіли пройтися краєм яйли. І пройшлися… Їхати там не можливо: вузька, звивиста стежка, камінюччя, мокрі після дощу кущі… зате ДУЖЕ гарно!
Ну, ми так йшли, ішли, бувало їхали, метрів по 200, потім знову йшли і добрели до т/с Беш-Текне, що неподалік Ай-Петрі. Там і заночували.
Видно було, що Світлана уже адаптувалась до гір і спортивного темпу походу: йшла, мовчала, не скаржилась, тільки питала чи будем ми ще сьогодні на велосипедах їхати.
Пройдено бл. 25 км.
День 7
Оце був день їздовий! До Ай-Петрі веде добре вкатана грунтівка, потім трохи асвальту.
Біля самої гори є добре організований гадюшник, де водяться гади, чурки і гади-чурки, які чіпляються до людей і тягнуть їх у своє болото, яке вони називають рестораном…
Перед виходом на гору бариги організували касу, де беруть гроші з відкормлених “альпуністів”, які мчать на вершину, щоб сфотографуватись з розставленими руками і відкритим ротом… Короче феєрія, від якої нормальні люди їдуть геть, що ми і зробили.
Далі, через турбазу “Кічкіне”, на Ялтинську яйлу. Неподалік бази є джерело, біля закопаного в землю будинку лісників. Сама яйла дуже гарна, з чудовими пейзажами на Ялту і море.
Порушивши кордон Кримського заповідника, ми через перевал Гурзуфське сідло вийшли на Бабуган яйлу. Тепер я точно можу сказати, що це моє найулюбленіше місце Кримських гір: тиша і безлюдність, степові простори і скелясті альпійські пейзажі просто заворожують. Заночували ми перед спуском з яйли на нелегальній, але добре організованій стоянці з видом на узбережжя і вогні Алушти.
За день проїхано 49 км.
А, ще забув… саме на Бабугані я практикував сальто через руль з приземленням велосипеда на спину….
День 8
Встаємо рано, швиденько готуємо сніданок і пакуємося. Треба встигнути виїхати із заповідника і не здибати лісників, що нам і вдалося.
Спустившись з Бабугана (Світлана переконалась про необхідність шолому), виїжджаємо на Романівську трасу (гарна грунтова дорога навколо Бабуган яйли) до скелі Ай-Йорі, звідти знову їдемо у заповідник і далі – вниз. Спуски там – мама родная (в мене вирвало ніпель на передньому колесі), проте дуже мальовничі.
Спуск в Ізобільне, далі Алушта, а потім по шосе на Судак. Скажу чесно – мене ті серпантини задовбали: вверх їдеш 6 км/год, вниз – 60 і так без перестанку + жара. А от Світлані дуже сподобалось.
Заночували ми в с.Морське (12 км від Судака), там є пляж під намети і вода. За день проїхали 87 км.
День 9
Зранку в Судаку ми розпрощалися зі Світланою, яка поспішала в Феодосію на потяг і я знову опинився один. Але надзвичайні краєвиди не давали сумувати.
За Коктебелем почалася злива, яку я успішно пересидів на автобусній зупинці, проте в Феодосію все одно приїхав мокрий і брудний. Дорога вкрилась шаром води, яка місцями доходила до каретки.
В місті я пробив заднє колесо знову :yoy клеїв під дощем. Я і до того виглядав як порося, а після став схожим на цілу свинюку. Все то змивав у морі з годину.
З Феодосії попрямував до с.Камінське – початку коси Арабатська стрілка, по дорозі ще раз пробив колесо, тепер вже переднє, а ще лопнула спиця на задньому. Але я доїхав до пляжу і моря, тепер вже Азовського.
За день – 124 км
День 10
Камінське – це середньовічне село Середньої Азії, яке нагадує про татарські навали, де люди розмовляють на незрозумілій мові, а в криницях відсутні відра і мабуть живуть джини (хоча там можна заховати і балістичну ракету – дуже глибокі).
Там я планував днювання, але добре виспавшись і провівши пів дня на пляжі я втомився від “ніфіганєдєланія” і вирішив вирушати далі. Докупив продукти, заправив 7л води і поїхав, на годиннику 14:00. Першими зустрілись мені залишки старого турецького форту і дзот біля нього. Потім було село Солене і соляні розробки, а далі дорога, місцями паскудна, місцями ще гірша, місцями вона нагадувала пральну дошку. Часом відчував себе бедуїном, який на верблюді з педалями пересікає пустелю, було жарко… На середині коси з”явились якісь бики, думав дикі і дурні…. але вони були прив”язані і сиділи біля води (там є якесь джерело чи скважина), далі був самотній будинок, який нагадав мені далеку і закинуту американську ферму (куча мотлоху і старих машин навколо). Взагалі такі місця справляють своєрідні і незабутні враження – варто їхати…
Потім сонце заховалось, стало прохолодніше і то був самий крутий райд за всю подорож, хотілось їхати і їхати. По дороз зустрічались водії, які з переляканими мордами кричали: “Далєко ещо” або “какой дорогой бліже до Геніческа?”, типу там є ще якісь дороги!
Потім була гарна ночівля на березі штормового моря. За 6 годин – 80 км.
День11
Далі по косі починаються села, санаторії, дорога з плит, Генічеськ, Новоолексіївка, вокзал. Потім ще був веломарафон вдовж поїзда в 24 вагони з ровером в одній руці і рюкзаком в іншій і дорога додому.
Загалом за всю мандрівку було проїхано і пройдено бл. 860 км.