Як ми ходили на Ельбрус

Адил-Су - Азау - Ельбрус - Азау
13/07/2009
25

Учасники мандрівки:

Strange_R та Hulihanka

Ельбрус. 5642 м. над рівнем моря. Вершина Європи. Візитівка Кавказу.
Скажу відразу – йти на Ельбрус я не планував. Завжди вважав, що його і “с самолета видно здорово” і взагалі краще сходити якийсь більш технічний маршрут на якусь іншу гору.
Тепер я в цьому переконаний ще більше. ) І пишу саме про Ельбрус, бо дуже багато людей їдуть на Кавказ саме заради нього. Все ІМХО, звісно, любителів Ельбрусу прошу не ображатись )

Отже, рішення йти на Ельбрус народилось на спуску з перевалу ВЦСПС. Напередодні був 17-годинний марафон на вершину МНР Пн-Сх., після якого єдиним бажанням було звалювати вниз і останні 3 дні зборів пити пиво і бити байдики.
Але погода “дзвеніла” як струна, Кавказ лежав як на долоні від Дих-Тау до Ельбрусу. Ні хмаринки. Двоє наших “значків” Влад і Дмитро напередодні успішно сходили на Західну вершину. Ще двоє друзів – Ната і Сергій планують йти завтра. Питають про мої плани, запрошують з собою.
Відмовлятись причин не було. Хороша погода, чудова компанія, та й руки-ноги рухаються вже значно краще, ніж вчора.
Спускаємось в табір, відпиваємось-відїдаємось, приводимо себе в людський вигляд і пакуємо рюкзаки. Беремо саме необхідне – запас харчів на 2 дні, всі теплі речі ) По оперативній інформації – вночі морозить не сильно, льоду нема. Тому беремо тільки трекінгові палки і кішки. Льодоруби, системи, залізо залишаємо.
дія перша:

988014779Понеділок – день тяжкий. (13-го числа особливо)

В 10 ранку вирушаємо вниз по Адил-Су “стопати” якийсь транспорт в бік Азау. Погода відмінна, припікає, тільки над Ельбрусом час від часу з’являються хмарки. Біля Шхельди стоїть «Газель». Після нетривалих перемовин з водієм, домовляємось за 500 рублів до Азау заодно за 2900 з 7 чоловік до П’ятигорська на четвер. (До слова – водій, звати якого Магомет, дядько хороший і адекватний, торгувався охоче, приїжджав вчасно, та й в спілкуванні приємний).
Азау. Приїхали, вивантажились. Висота 2350. Спека…
На галявині чимало народу, особливо багато лижників і бордерів. Збоку телевізійники. Всі розморені сонцем і якісь невеселі. Причина невеселості з’ясувалась сама собою. Кабінки канатної дороги злегка похитуються на вітерці на фоні Ельбрусу. Жодного іншого руху нема. Канатка стоїть. Принаймі перша – видима знизу її частина.

Робити нічого. Все одно планували третю чергу йти пішки в акліматизаційних цілях.
Відразу потрапляємо «в обійми» двох працівників Нац. Парку. Виявляється за сходження на Ельбрус потрібно заплатити по 1000 р. з людини. Робимо жалісливі міни бідних студентів. (З грошима дійсно не густо). Домовляємось, як і двоє попередників з наших зборів, що знесемо з гори сміття. Нам дають 3 великі пакети і попереджають, що, мовляв, випустимо тільки зі сміттям. Нас це цілком влаштовує.
Набираємо воду з протікаючого водогону і не поспішаючи йдемо догори. 14 днів в горах + 3 пройдені маршрути даються взнаки – йдеться легко, обганяємо чимало народу. Дехто виглядає відверто погано. Контингент самий різноманітний – багато іноземців, переважно спускаються. Наші виглядають різнобюджетно ) Особливо вразило двоє: один з гітарою, інший – з рюкзаком допотопного пошиву літрів на 80, з якого гірляндами звисає спальник, намет, ще якісь торбочки і вінчає весь цей екстер’єр спортивна сумка під пахвами. Обігнали, пожартували чи не картоплею дядько на Ельбрусі буде торгувати, поспівчували (йшов він дуже важко), пішли далі.

465385266Друга черга канатки таки працювала. Головний «канатчик» виявився молодиком років 25-ти відверто хамуватої поведінки. Верещав «плати-плати», приставав з дебільними питаннями до жінок, квитків для підтвердження оплати на спуску не видавав.

Кріселка також стояла. Компанія донеччан сіла чекати вантажівку, що курсувала між кріселкою і «Бочками». Ми ж пішли пішки. Виявилось безкоштовно і швидше, аніж у земляків.
На «Бочках» почались сніги ) Взагалі весь підйом до них являє собою хаотичне нагромадження вулканічних порід, будівельних матеріалів, старих канатів, дротів та інших відходів життєдіяльності. Виглядає гнітюче. Лише тільки вид на Донгуз-Орун та Накру, що поступово з’являються з-за горизонту тішать око.
Десь біля 5-ї години ставимо намета біля кам’яної гряди на Притулку 11. Відразу над нами металічний обеліск захисникам Кавказу в часи ІІ Світової війни. На скелі Пастухова йти пізно, та й здоров’я не залізне. Все ж набрали півтора кілометри висоти за день. Сидимо, вечеряєм. За вечір випиваємо близько 7 літрів чаю на трьох. Вечір дарує дивовижну панораму гір.

О 9-ій «відбій». Будильники наведені на 1.15. Сну нема ) Лежиш, думаєш про щось, щохвилини робиш глибокий вдих. Висота 4200… відчувається. Але ніяких проявів «гірняшки» нема, і те добре. «За бортом» ніяк не вгомониться група сусідів-москвичів.

Дія друга.

З громом і блискавкою.

1.15 ночі. Героїчним зусиллям відкриваємо намет. Підморозило – але не сильно. На небі зорі і місяць, на Сході деяка хмарність. Захід закритий грядою. Сергій вилазить з намету подивитись що там над Узунколом-Домбаєм і далі над морем. Повертається з круглими очима.
– «Володаря перстнів» читали? Йдіть гляньте на Мордор…
За своє життя я бачив різні грози. Але такі… Коли небо світиться майже без перестанку і спалахи розрізають чверть неба – вперше. Виглядало загрозливо.

Але відступати нам нікуди. Варимо чай, примус працює погано, постійно «чхає» і всіляко відмовляється горіти. Під ці звуки повз нас проїжджає перший ретрак в бік скель Пастухова. Нормальна практика – доїхати до Азау, потім доїхати до Бочок, там пожити і на ретраку – на Пастухова. В результаті сходження починається з висоти 4800 метрів. Неспортивно, блін, але кожному своє…

2010948562.20 виходимо. Пізнувато. Людей, зі слів Сергія, в якого це вже третє сходження, небагато. Ретраків також. Вони виринають з темряви ночі як космічні кораблі з фільму з дорогими спец. ефектами. Знову ж обганяємо чимало народу, кілька людей і група з Тернополя обганяють нас. Зрештою перед Пастухова синхронізуємось з подружньою парою з Польщі. Темп в нас однаковий. Я відчуваю, що можу йти швидше, але Ната почувається не дуже, а в Сергія баласт у вигляді сноублейдів і лижних черевиків. Потихеньку долаємо злет і виходимо на початок траверсу в бік сідловини. Світанкове небо на Сході поступово розпливається за туманом. На Заході гримить і дедалі ближче.

Комерційні групи з гідами, що підіймались ретраками, стоять трохи вище нас на привалах. Утеплюються, п’ють чай. Я йшов в літній термобілизні, светрі Вінд-блок і суперлегенькій вітровці. Піддягаю теплий фліс, стає комфортніше. Далі наші з Сергієм шляхи розходяться. Ми йдемо вдвох тримаючи в полі зору комерційні групи. Домовляємось, що повернемо назад, якщо повернуть вони.

Взагалі весь схил Ельбрусу промаркований прапорцями, що залишились зі змагань Ельбрус-рейс і частково дублюються прапорцями клубу «7 Вершин» (бачив двох гідів, що несли їх з собою). Розставлені вони досить часто, на перший погляд – збитись з дороги неможливо. Ось так від прапорця до прапорця. Без різких рухів. Наті дедалі гірше, болить голова, тошнить . Наливаю їй чаю, трохи сухофруктів, снікерс – Їсть через силу. Йдемо. Видимість стає зовсім ніякою, сильнішає вітер. Особливих вражень нема – взимку на Чорногорі така картина звична. От тільки серце від будь-якого різкого руху не вискакає з грудей.486966106

Зупиняюсь біля двох гідів, вони по рації спілкуються з передовою групою. Інформація невтішна – на вершині шквальний вітер, видимості нуль. Згори йде група, повертаються з сідловини. Естонці. Їх, як виявилось, тут аж три групи. Ми наздогнали передову і «сіли» їм на хвіст. Темп у них жахливий, навіть Ната з гірняшкою йде швидше. Роблять 10-20 кроків, і завмирають. З ними ж та сама пара з Польщі – дружині зле, вона просить повертатись, чоловік активно жестикулюючи пояснює їй, що за такі гроші, як він заплатив, від вершини не відмовиться ніколи. Отаке, блін…
Знаходимось близько сідловини, висота по альтиметру 5250. Вітер стає ураганним. Наті дещо краще, але бажання йти дедалі менше.

Домовляємось, що якщо вона буде взмозі і не почнеться снігопад, то йдемо до вершини з естонцями. В них 2 гіди, досвід, зв’язок… Естонці ж в черговий раз влаштували «перекур». Взагалі їм можна хоч на бівак ставати – всі одягнуті як на Еверест. Утеплене взуття, пухові штани і товстезні пуховки. Куди нам, і особливо Наті, з її допотопними «Вібрамами»…

83310636Підхожу до гіда запитати чи був зв’язок з першою групою і чи не покращилась погода. І в цей момент Ельбрус накриває остаточно. Не сніг і не град – щось середнє. Заліплює окуляри, боляче б’є по обличчю. Ех, якби була лижна маска… Видимість і без того мінімальна, стає просто ніякою. Метрів за 5 нічого не видно. Гід – молодий хлопець, дивиться на нас з Натою, каже, що свою дівчину в таку погоду далі Азау не відпускав би. Звертає увагу на її одяг і каже, що радив би нам вертатись, навіть якщо нормально себе почуваєте, одягнені ви не по погоді, далі буде тільки гірше. Якщо вітром знесе прапорці, окопуйтесь і чекайте групу з гідами, далі не йдіть. (Дякую йому, попри комерцію суто людські закони взаємодопомоги все ще існують).

Дія третя.

«Хелікоптер ніхт!»
Останній раз дивлюся на альтиметр, висота 5300. Фіксую в пам»яті, кажу Наті, що ми повертаємось. При чому не просто повертаємось, а тікаємо звідси щосили. Доводиться кричати, ледве не в вухо, навколо завиває, як в аеродинамічній трубі.

441416781

Адреналін – велика сила. Бігти галопом в кішках, з замерзлими трек палками, що не можна розкрутити і подовжити, по стежці, яку відчуваєш суто інтуїтивно, бо і вона і прапорці просто розпливаються в заліплених снігом окулярах – і все це на такій висоті – за звичайних умов то малореально. В Нати «гірняшку» зняло відразу і безповоротно. Так проскакали хвилин 5, аж поки з туману не матеріалізувалась чиясь постать. Виявився естонець. Відстав від своїх. Російською не шпрехає взагалі. Я йому англійською, мовляв, чувак, твої вже метрів за 500, може давай з нами вниз, небезпечно. Естонець каже «ОК», вниз, так вниз. Ну я знову в галоп, чую Натка кричить, що ми втрачаємо естонця. Зупиняюсь, збираю в кулак рештки толерантності і літературного англійського словарного запасу, кричу, щоб рухався швидше, вітер гне прапорці аж до снігу, повилітають, будем тут зимувати. Естонець – «ОК». Ну ОК, блін, побігли. Натрапляємо ще на двох хлопак, – киянин і тернополянин. Питають як там, отримують однозначну відповідь, і миттю повертають назад. Тільки їх і бачили. Ната ж тим часом проявляє дива дипломатії і домовляється з естонцем наступним чином. Мовляв – я тримаю Женю (тобто мене) в полі зору, тобі ж – голосно співаю, ти якщо мене не побачиш – йди на звук. Отак ми і йдемо, я прикриваючи обличчя намагаюсь не втратити стежку і виглядаю прапорці, Ната позаду співає «Марсельєзу» ! ))), естонець так само гальмує весь цей маленький пересувний дурдом. Так добігаємо до скельних виходів Східної вершини. Погода хоч і зовсім трішки, але попускає, чекаю естонця, питаю чи все гаразд, він, у відповідь, звичайно ж «ОК». Питаю: «як тебе, блін, звати?». – Сім. Сім, кажу, так далі жить ніззя, полюбляєш прогулянки в таку погоду на 5000 – твоє право, ми більше чекати не можем. Сім, звісно ж, сказав «ОК». На тому й розпрощались.
519853712Вище скель Пастухова насутпило прозріння. Виринули з хмари, там просто сипала крупа. Весь схил аж до Бочок нагадував мурашник під час повені. Всі рятувались бігством. Перевели подих, спокійно почали спускатись. Пам’ятаю щось співали по дорозі, перекинулись парою фраз з кількома іноземцями. Настрій був ніякий ( Якийсь хлоп догнав нас майже біля намету, виявився естонцем! (карма, блін) ), довго пропонував завтра повторити і т. п. Кумедний чувак. Чи то ейфорію спіймав, чи просто по життю такий веселий. Ми за декілька годин зустріли його в обіймах рятувальників з черепно-мозковою травмою. Бідака випав з крісла на канатці… Втома, висота… ніде розслаблятись не можна.
Сергій прийшов за 15 хв. До нашого приходу. Зустрів росіян лижників і бордерів. Вони по якихось таємних стежках по GPS вивели його на Східну вершину і звідти з’їхали донизу.
Подрімали годину, прокинулись від шаленої спеки +40 в наметі з квадратними від болю головами. Прикинули, що канатка працює до 4 і треба поспішати. Поїли, спакувались – і донизу. Біля Бочок назустріч з гордо піднятими головами повз нас проїхали наші молоді друзі в кількості 5 чоловік (Марта ібн Хуліганка була з ними). На ретраку ) Їх відмовляли, як могли, в таборі, оскільки погода була дуже схожою на циклон, але молодість і впертість взяла гору. Вони просидять на Притулку три ночі, і повторять наш з Натою «подвиг» кивання п’ятами додолу.

392405813

Нам же пощастило нашару спуститись на кріселці, відразу пересісти на канатку і першу чергу проїхати в кузові Урала, що возив пісок. За 100р. з людини. Ще та картина була – лижники, доскери, всілякі буржії в «Гортексах» по вуха в піску, але переважно щасливі. Де в них такий атракціон знайдеш? Фоткали все навколо, хоча окрім туману, потворних сипух і смітників навколо нічого не було видно. Апофеозом дня стала фраза однієї жіночки до Нати: «they say this truck has very bad brakes» (в цеї вантажівки погано з гальмами), я вже збирався відповісти, що ті брейкс вигадали боягузи, але застопорився на слові «боягуз». А жіночка тим часом з гордим виглядом повернулась до сусіда і на чісто русском языке сказала щось типу: «я тут на буржуев страху нагнала». Ната їй і сказала, що фіг її таким злякаєш. Було прикольно, разом посміялись.

На Азау знову зустріли Магомета, він за тіж 500 довіз нас аж до воріт Джан-Тугана, ще й в Ельбрус в магазин з нормальними цінами закинув.
Посиділи, повечеряли, відпочили. Настрій цікавий був. Точно знаєш, що все правильно зробив, але трохи не по собі, що не дійшов до вершини. Карма видно така…
Перед виїздом почув, що в той день групі естонців добряче дісталось, десь вище сідловини зовсім їх замело. Теж, мабуть, карма…

Залишити відповідь