Горгани Рейс 2016

Бистриця - Зелена - Черник - г. Кізя - Зелена - г. Товста - пер. Присліп - г. Шпіц - Яремче - вдсп. Двочі сльози - пер. Присліп - пол. Веснарка - Буковель - г. Довга - пер. Столи - оз. Озірне - оз. Купель - 21 КП - Бистриця
  • Загальна відстань: 133 км
  • Після геть невдалих минулих змагань захотілося чогось більшого. Хотілося виснажитися і бути на межі, опісля мняко відходити від знущань над організмом. І мені це вдалося майже в повній мірі, а допоміг в цьому мені Остап, чи правильніше розділив це.

    Вперше готувався ГР у своєму життя тренуванням. Тобто раніше просто більше їздив, тому цього року надолужував бігом. І це було файно і реально за місяць тренувань дало чималий приріст. Все інше як завше, закупи, підготовка ровера, спорядження виїзд… Довга дорога до Бистриці, тобто не так довга, як побита. І от ми нарешті на стартовій ділянці. Помаленьку накрапає дощ, враховуючи попередню спеку утворилися такі собі вологі тропіки, від чого тіло починало липнути. Тому, а може і переживання, й не спалося.

    Тож ранок настав зарано і довелося ще волочитися ранковим табором. Але ближче до часу старту все ставало гарячіше. Як від сонця так і від напруги. Одна єдина настанова на змагання – не поспішати.

    3,2,1, 20 секунд щоб всі хто спішить рушили і ми приєдналися до кагорти також…

    Нарешті я обрів свій дзен, вже нічого не хвилювало просто треба було повільно вкручувати, нікуди не поспішати й отримувати задоволення. Перше КП вирішили брати трекове, і під’їхати до нього якомога ближче. Тому лишили байки в позаду хати жителів Зеленого і помчали нагору, і вже за хвилину поверталися, бо забули фотоапарат. Згодом виявилося, що забули і легенду, але вона частково була на карті, тому не дуже харилися. Підйом був класний, дуже зеленавий, хоча доволі різкий, як для початку. Ми просто отримували задоволення, бо це ж блін початок лише. Стратегія проста – карта і звірка по гпс, якщо не певний у дорозі. Хоч як прекрасно було пройтися горами, але вершина ніяк не підлазила ближче, ми вже добряче замахалися, заки побачили інших змагунів, котрі повідомили, що вершина вже не далеко. Останні метри продералися вже по цекотам. Велична Довбушанка зазирала на вар’ятів дещо нейтрально, а от всякий гнус і мухи були дуже раді свіжій поживі. Тому ми довго не затримувалися і помчали назад. Ще й дощик почав накрапати по п’ятам. Тому вже майже бігом спускалися у кінці. І тільки повернулися до наших коней – як дощ відразу стих і виповзло палюче сонце. Підкріпившись бутербродами рушили до техтетапу.

    Гарненько помочили ноги на підйомі та спуску з жумаром рушили знову на трекову ділянку. Трішечки помилилися на старті з нафігацією. Але вже за кілька метрів вийшли на дорогу лісогубів і пішли вгору. Йшли не швидко, тому дощ нас наздогнав чи не відразу. Вже звично було ходити під дощем. На зустріч хтось у формі бізоні (ракета) з геніально-мотивуючою фразою: «Хлопці, я вам не заздрю. Я по дорозі два рази здох». Остап зупинився. Навіть не уявляю, куди його думки побрели, але на обличчі він зблід. Я почав його заспокоювати, що чувак може хотів спеціально нас зламати, або просто повертається з повного трекового кола, а не окремо абощо. Ці аргументи не були геть вагомі, але знайдений великий білий гриб подіяв як стимулятор. І ми вже веселіше почалапали догори. Дорога скінчилася і ми почали буреломити, наздогнали горганівців з треку, вони трішки траверсували гору до пологішого підйому, а заразом і ми. Ну якщо сказати, що то було важко, то якось не повна картина була б: цекоти, що вкриті мохом, під великим кутом, дощ, і купа ущелин між камінням. Люди просто лежали на мохові, хоча лежати і стояти була майже однакова поза. Ми теж добряче втомилися. Хтось питає куди – відповідь однозначна і проста – на Північ *ля. Нашим рятувальником виступив батончик Мюслі, після якого з’явилася повишена передача і ми ледь не вибігли на вершину. Пофоткалися з грибом і без і помчали назад – на Південь *ля. Вже традиційно по поверненню скінчився дощ…

    Нас чекала напрочуд їжджабельна дорога на перевал Присліп, де по дорозі обігнали конкурентів. На верхній точці відпочиваємо і вирішуємо, що раціональніше взяти 1 КП на горі Шпіц біля Яремче, а потім вже на водоспад Дівочі сльози і назад на Присліп. Сил вже не так багато і різкі кам’яні підйоми більше йдемо ніж їдемо. Остап дослідив гриба і виявив багато пасажирів у ньому, тому залишив на місці обіду свою знахідку. Поки обідали конкуренти нас вздрючили, ми їм, у свою чергу, побажали гарної дороги. Загалом спостереження, що чим темніше стає, тим суперники стають доброзичливіші. Вже підказують де КП, як ліпше йти. Хоча я знав, що місця призового ми не візьмемо, тому просто підказував всім куди ліпше йти, якщо володів такою інфою. Так от, ми врешті доповзаємо до повороту на гору, бачимо суперники зблудили і йдуть за нами. Поки ми визначаємо точний напрямок вони нас пішки випереджають, за хвилину – ми їх, але на роверах. На вершині фоткаємо один одного і розходимося.

    Ми спускаємося зеленим маркованим (пекельний регіт) маршрутом, а вони назад. І от дійшли до родзинки №1 – спуск в Яремче, просто кількома словами: трав’яний, квітковий, захопливий, крутий, кам’янистий, контра нахили, швидкість, простір. Ну тобто мені дуже сподобався. Далі з маленьким блудом таки втрапляємо на водоспад, хотіли набрати води, але дощі зробили воду не придатною, сидимо, відпочиваємо – а тут наші «рідні» суперники вже йдуть до водоспаду і дивуються, як ми швидше.

    За кількасот метрів находимо потічок, де привалюємо на обід. Жеремо вже все потрохи, бо сили покидають. Поки підкріпляємося нас вкотре обгонять ті ж люди. Ключова помилка вже вечері була у куразі шоколаду горіхах і воді. В животі стало не дуже затишно, але це вже пізніше… Зараз нас чекав виснажливий підйом на Присліп. Вже більше йшли, втрапили трішки не на ту дорогу вже при самому кінці і тому довелося метрів 50-100 побуреломити. Виповзли на стежку подивилися на Венеру, ввімкнули ліхтарі та й помчали. Мені щоразу ставало гірше, важко було крутити, особливо коли вже почався підйом біля Довбушанки, і поки ми добралися до повороту на Горган, – я наніц здох. Сили були, але в животі було так кепсько, що хотілося заритися під землю. Під’їли трохи та й лягли спочивати. Стан був дуже цікавий, бо дуже хотілося спати, хоча година не геть була пізня 12-1 ночі. Але кожного разу, як закривав очі і починав думати про якусь річ, вона відразу снилася. І так кілька разів, поки не зрозумів, що відрубаюся зараз наніц. Згадав про рятівний батончик Мюслі – спожив і стало легше і з’явилися сили продовжувати боротьбу зі собов.

    Підйом, підйом, підйом, нашо той ровер, та лишися того ровера, шо я тут роблю, та я знав, що він різкий, та я знав, що буде важко, так, я відстаю, але мені вже легше, ще якихсь 500 метрів, то якщо від зупинки до зупинки йти 30 кроків, то треба 25 ривків, а може в кінці рівняк?, точно, я пам’ятаю останні 100 метрів не так різко… От такі думки допомагали мені не зламатися. Вибралися нарешті догори, щасливі, шукаємо мітку, знимкуємося. Забув про одну детальку, ось тут, на полонині Веснярка мала статися головна подія змагань, – ми мали мати бенкет з печеної курки, яку вже кілометрів 60 я торгав на собі. І Остап йшов на цю полонину лише з цією думкою, так думаю. І от ця мить надходить, руки трясуться, відчиняють контейнер – а звідти не геть приємний запах. Спека зробила свою справу :(. Тобто цілком ймовірно, що вона ще була нормальна, але ризикувати ми не могли, бо їхати з повним памперсом було би не геть приємно. Ех, ковбаса-сир теж нічого пішли.

    Далі переніс велосипеду до наступної полонини. І тут я «не злим тихим словом» згадав деякого постановника траси. Спуск до Биковелю, водний етап, і 15 хв відпочинку, які розтяглися у 30 хв сну, які плавно перейшли в годину. Ну загалом нам було влом йти в темряві. Тому на світанку ми зібралися з лишками сил і вирушили. Я запевняв Остапа, що як світає, то буде легше, але підйом давався важко. Щоб не лізти в розбите болото ми вирішили схитрити і не йти на перевал Столи, а через хребет Довга-Плоска. І от десь на середині підйому ми зустрічаємо змагуна з Треку який каже, що на хребті в лісі болото по самі яй… по пояс загалом.  Тож вирішуємо таки спуститися до Столів але вже з Довгої.

    І тут ми бачимо, під собою море, море піниться, море грається, море нуртує і хоче, щоб його споглядали. І ми корилися і дивилися, як хмари билися об береги гір, як Довбушанка топилася і Синяк ховався. Ліричні хвилини скінчилися, а попереду веселі старти :). Тож ринули далі, до хмар, залізли в хмару і помалу спустилися до перевалу. А там вже дуже набитим, дуже в’язким, дуже болотяним, мокрим, слизьким, вкатаним, походженим шляхом до низу. І от коли ми думали, що спуск болотяний швиденько проїдемо – то ми сильно помилялися. Те що планували за годину – тривало добрячих 2, а то й 2,5 години. Більше половини спуску я їхав, а Остап біднятко пішки йшов. Певне в нього були схожі думки ,як в мене на підйомі, тільки більш нецензурні. За річкою таки спуск скінчився і вже дорога була більш-менш норм, якби не лісогуби. Але минули і ті болота, взяли 5 КП на підйомі до Ведмежика. І попрямували на всі гроші до озера Купель.

    Вже селом було легше рухатися, а ще приємно обганяти купу пішохідних колег :). Бачили дорогу ніби їжджабельну, але прикинули, що зі села буде ближче. Лишили ровери і пішки пішли по маркованій стежці. Правда марок там дуже мало, особливо у селі, в лісі старенькі були. Стежка була дуже гарна, піджерли  чорниць та суниць. Подивилися на купу різних дерев, правда не вникали геть у всі, але було приємно розуміти, що хтось тим займається і є така чудова еко-стежка. При бесідках звернули на стежинку – і не даремно, вона вивела прямо до озера і до ще одного КП – 16. По дорозі назад вже традиційно починає накрапати дощ. І враз вдарив грім. Не те щоб було лячно, але вдарив неподалік, бо я аж присів від гріха подалі. Тому дуже швидко почали скидати висоту. І заки добралися до наших коней – дощ розігрався не на жарт.

    Як мокрі курки їхали селом, я хотів трохи зрізати асфальт, але погано глянув у картку, а коли злива, не хотів витягати вдруге. Як результат – трішки травами поїздили. Але таки втрапили на стежку до останнього (ми так вирішили) 21 КП. Дійшли до Нестора, поїли цибулі і вогірків і рушили вже дуже добре протоптаною стежкою. Туди ще минав річку, хотів вийти сухим. Але вже коли дерся по болотам до контрольного пункту – то вже було по цимбалам. Назад просто йшов по річці, від чого отримував купу кайфу, а заразом мив від боліт шкари.

    І от неждано негадано до фінішу лишається година. Ми руки в ноги і на всі гроші спішимо не в останню хвилину взяти ще техетап. Але не судилося, велика черга нівелює наші надії. Як ан мене це промах оргів, бо це було очікувано в останні години черги. Так могли би бути 9, хоча Рондель міг би бути 4, їм образливіше мало би бути. Тож спокійно фінішували, сказали своє фе суддям.

    Далі якось все спокійно, в ритмі наших змагань. Спокійно зварили їсти, спокійно помили ровери і спакували в машину, спокійно боролися зі сном на нагородженні, спокійно лягли спати і дуже спокійно спали.

    Насправді ці змагання вдарили по мені вже після. Два тижні організм приходив в норму і вже, здається, все гаразд. Дякую Остапу, за те що терпів, нервував і таки поїхав, оргам, за правильні координати і саму імпрезу, суддям і всім причетним. Це варте того, щоб пізнати себе трохи з іншого боку!

    2 огляди

    1. Треба до наступного року по болоту наїздитись добряче, щоб могти проїжджати 🙂

    2. ГР без дощу і спеки водночас бувають? Гарно ви хлопці відірвались 🙂
      Ракети традиційно в призерах? Де тепер дивитись результати?

    Оцінити і написати огляд

    СТАРТ: 26/06/2016
    133 км Івано-Франківська область UA
    Отримати напрямок

    Складність:

    Учасники мандрівки:

    hvvi та Ostapko